ГАДЮЧНИК
Переклад: Дмитро Паламарчук
…Тобі добре відомо, боже, що ми не розуміємо самих себе і не знаємо, чого хочемо, і самі лише безмежно віддаляємося від того, чого прагнемо.
Свята Тереза Авільська[1]
Цей ворог своєї сім'ї, це серце, несамовите з жадоби й ненависті,– сама ницість! І все-таки я хочу, щоб ви хоч трошки в душі пожаліли і не так зневажали його. За весь свій невеселий вік не бачив він за вбогими пристрастями світла, а воно сяяло так близько, що іноді проміння торкалося й обпікало його. Так, винні тут пристрасті… Але передусім люди, не вельми щирі християни. Він став для них і мучеником, і катом. Як любимо ми осуджувати грішника, цим відвертаючи його від правди, котрій уже не засяяти через нас!
Ні, не золоту поклонявся цей скнара, не помсти прагнув цей шаленець. У чому він справді кохався, ви дізнаєтесь, коли знайдете в собі силу й мужність вислухати цю людину аж до останнього її визнання, перерваного смертю…
Частина перша
І
Уявляю твій подив, коли ти знайдеш цього листа в моєму сейфі, на стосі цінних паперів! Мабуть, краще було б довірити його нотаріусу, – він віддав би його після моєї смерті – або сховати до шухляди мого письмового столу; звісно, діти зламають замок, перш ніж охолоне моє тіло. Адже довгі роки я подумки писав цього листа і безсонними ночами так добре уявляв, як він лежатиме на поличці в сейфі, в порожньому сейфі, де не буде нічогісінько, крім цього акту помсти, виношуваної майже піввіку. Заспокойся! А втім, ти й так уже заспокоїлася. "Папери цілі!" Цей вигук я ніби вже зараз чую. Коли ти повернешся з банку, то ще з передпокою гукнеш дітям, не піднявши жалобної вуалі: "Папери цілі!"
А вони ж трохи були не пропали: я вже збирався докласти до цього рук. Якби я хотів, то позбавив би вас усього, крім будинку й землі. Ваше щастя – ненависть моя перегоріла. Мені довго здавалося, що ненависть – найживучіше з усіх моїх почуттів. І ось я її вже не відчуваю, принаймні тепер не відчуваю. Я постарівся, підупав на силі, і мені вже й не віриться: невже я був колись таким шаленцем, таким маніаком? Невже я довгими ночами обдумував – не те, як помститися (цю бомбу сповільненої дії вже давно наготовлено якнайстаранніше, з чого я пишався), а як я тішитимуся із своєї помсти? Мені так кортіло дожити до тієї хвилини, коли ти вернешся з банку ні з чим. Які б ви скорчили міни! Треба було лише все заздалегідь передбачити, дати тобі доручення відімкнути сейф не надто рано і не надто пізно, щоб не позбавити себе останньої радості почути, як будете ви побиватися: "Де ж цінні папери?" Навіть найстрашніші передсмертні муки, певне, не зіпсували б мені цієї втіхи. Так, я був здатний на таку підступність. Як я дійшов до цього? Я ж не такий уже ірод.
- Франсуа Моріак — Дорога в нікуди
- Франсуа Моріак — Поцілунок прокаженому
- Франсуа Моріак — Агнець
- Ще 4 твори →
Четверта година, а зі столу в мене ще не прибрано: таця з недоїдками, по брудних тарілках лазять мухи. Дзвоню – анітелень. Дзвінки тут, у селі, завжди зіпсовані. Набравшися терпцю, чекаю, коли врешті хтось згадає про мене. В цій кімнаті я спав, коли був малий, у ній я, певно, й умру. І того самого дня, як я вмру, моя люба дочка Женев'єва зажадає, щоб кімнату віддали її дітям. Я займаю найпросторішу й найкращу кімнату в домі. Треба віддати мені належне: я хотів відступити її Женев'єві і, звичайно, відступив би, коли б не втрутився лікар Лаказ. Він сказав, що моїм бронхам шкідлива вогкість, і тому мені краще жити на горішньому поверсі. Певна річ, я перебрався б униз, але з образою в душі, тож добре, що мені перешкодили. (Все життя я жертвував собою заради рідні, і, згадуючи ці жертви, я тільки отруював собі існування, роз'ятрював свої душевні рани, чимдалі пекучіші).
Запальність і мстивість – це наші родинні риси. Я часто чув од матері, що мій тато посварився зі своїми батьками, а батьки тридцять років цуралися рідної дочки, яку вигнали з дому, і до самісінької смерті не помирилися з нею (саме від неї пішла наша марсельська рідня, з якою ми так і не зналися). Ми, молодші, ніколи не чули про причини тих чвар, проте перейнялися від старших їхньою ненавистю; я б і сьогодні, зустрівши своїх марсельських кузенів, відвернувся б од них. Можна цуратися далеких родичів, але хіба втечеш від своєї дружини і власних дітей? Бувають, звісно, добрі, дружні родини, та як подумаєш, скільки в нас подружжів, де чоловік і жінка мордують одне одного, огидні одне одному, а проте їдять за одним столом, миються з одного умивальника, сплять під одною ковдрою, – дивно стає, як мало у нас розлучень! Ненавидять одне одного, а розійтися не зважуються: так і живуть під одним дахом…
Чому це мене потягло на сповідь саме сьогодні, в день мого народження? Мені пішов шістдесят восьмий рік, але знаю про це тільки я. У Женев'єви, Юбера та їхніх дітей завжди на день народження – пиріг, свічечки, квіти… Я вже стільки років нічого не дарую тобі на день народження. І не тому, що забудькуватий, а щоб помститися. Годі!.. Останній букет, який одержав я на свій день народження, подарувала мені бідолашна мати, – вона нарвала його своїми скарлюченими пальцями: забувши про хворе серце, старенька якось добрела до розарію.
То про що я говорив? Ага, ти, звісно, здивуєшся, звідки це в мене така письменницька сверблячка, так, саме сверблячка. Бачиш, як розмахалася рука: всі літери перекосилися на один бік, як сосни під західним вітром. Тож слухай: спершу я говорив тобі про помсту, яку довго плекав, та зараз я відмовляюся від неї. Але є в тобі щось таке, над чим мені хочеться взяти гору, – це твоя мовчазна затятість. Та зрозумій мене правильно. Знаю, ти дуже балакуча, можеш годинами розводитися з Казо про курей чи про город. Зате зі мною!.. Ох, ці трапези! Я встаю з-за столу, – голова порожня, душу гризуть турботи, – та побалакати про них нема з ким. А надто мені поважчало після справи Вільнава, коли я раптом зробився славетним адвокатом-криміналістом, як мене охрестили газети. Що більше я був схильний повеличатися, то більше ти намагалася показати мені, що я нікчема… Проте річ не в тому; мені хочеться помститися тобі за інше, за твою затяту мовчанку, коли йшлося про наше сімейне життя, про нашу цілковиту незлагоду. Скільки разів, сидячи в театрі або читаючи роман, я думав: а чи бувають у житті коханки або дружини, які влаштовують "сцени", висловлюють усе по щирості і знаходять полегкість у таких розмовах.
Сорок літ ми страждали, живучи поряд, і за весь цей час ти не сказала жодного значного слова; ти завжди уникала всяких сутичок.
Я довго вірив, що це твоя система, і все питав себе, навіщо вона тобі, аж якось мені сяйнуло: просто моє життя тебе не цікавило. Я був такий тобі байдужий, що ти уникала цих розмов – не зі страху, а просто з нудьги. У тебе тонкий нюх, ти відразу вгадувала, коли я шукав підходу до тебе, а якщо мені вдавалося тебе захопити зненацька, ти вигадувала якусь відмовку або ж, плеснувши мене по щоці й поцілувавши, кудись поспішала.
Звісно, можна сподіватися, що ти порвеш цього листа, тільки-но прочитаєш перші рядки. Та ні, ти цього не зробиш – уже кілька місяців, як я тебе цікавлю, дивую. Хоч ти й не дуже до мене придивляєшся, але чи могла ти не помітити зміни в моєму настрої? Так, я певен, цього разу ти не критимешся. Я хочу, щоб ти знала, я хочу, щоб усі: ти, твій син, твоя дочка, зять, онуки, – знали, який чоловік самотньо жив осторонь вашої тісної громадки, ким був цей змучений адвокат, якого треба було берегти, бо свого гаманця він не віддавав. Той, хто страждав десь на іншій планеті. На якій? Ти ніколи не бажала заглянути на мою планету. Заспокойся, я не збираюся частувати тебе надгробною хвалою моїй особі – хвалою, яку я сам заздалегідь написав, – або ж обвинувальною промовою проти вас. Для мене характерна одна риса, яка вражає всяку жінку, окрім тебе, а саме: безжальна ясність думки.
Зроду я не мав нахилу до самоошуканства, що допомагає жити більшості людей. Якщо я й чинив якусь підлість, то перший був свідомий цього…
Довелося урвати писання… поки принесуть лампу і зачинять віконниці. Я дивився на покрівлю винних складів, на її черепицю, яскраву, мов квіти або пташине пір'я. Я чув, як співають дрозди на обвитій плющем тополі, як десь із гуркотом котять бочку. Мені пощастило: я чекаю смерті в єдиному куточку на світі, де все залишилося таким, як у моїх спогадах. Лише на річці торохтить двигун, а колись рипіла водочерпалка, що її крутила ослиця. (Та ще гуркотить цей страхітливий поштовий літак, пролітаючи саме в обід і залишаючи в небі брудну смугу). Адже не багатьом випадає бачити на власні очі той світ, що його більшість людей відкриває лише в самих собі, коли їм стає мужності і терпіння згадувати. Я прикладаю руку до грудей, слухаю, як тріпоче серце. Вдивляюся в дзеркало шафи; там скраєчку лежить шприц Права[2], ампули з аміл-нітритом – усе, що треба в разі приступу. Чи ж почують мене, як покличу на поміч? Вони запевняють, що в мене "вигадана грудна жаба", але заспокоюють цим не мене, а себе, щоб їм краще спалося. Я зводжу дух. Здається, ніби хтось поклав мені руку на ліве плече й утримує його в незручному положенні, немов нагадуючи про себе. Атож, зі мною смерть чесна – не підкрадається стиха, по-злодійському. Багато років вона вже никає навколо, я чую її ходу, її подих: вона терпляча зі мною, і я не легковажу нею, я додержуюся правил, нав'язаних мені її близькістю. Доживаю свій вік у халаті, як годиться невиліковно хворому: сиджу в кріслі з подушечками, де й моя мати чекала останньої години; як і перед нею, переді мною стоять на столику пляшечки й коробочки з ліками; я неголений, від мене тхне, я став невільником неприємних звичок. Але начувайтеся: після приступів я знову оживаю душею. І знову йду до адвоката Буррю, який думав, що вже й по мені: мені стає сили сидіти в підвалі банку і власноручно стригти купони.
Треба мені ще трохи пожити, щоб дописати цю сповідь і змусити тебе нарешті вислухати мене. Бо ж усі ці довгі літа, коли я ділив з тобою ложе, ти завжди казала ввечері, тільки-но я наближався до тебе: "Як мені хочеться спати! Я вже сплю, сплю…"
Ти уникала не так моїх пестощів, як моїх слів.
Нещастя наше справді пішло від цих розмов, нескінченних розмов, які так подобалися нам, молодятам.