Поцілунок прокаженому

Франсуа Моріак

ПОЦІЛУНОК ПРОКАЖЕНОМУ (Поцілунок, дарований прокаженому)

Франсуа МОРІАК

ПОВІСТЬ

від друга й шанувальника

Лу'і Артю його таланту.

Ф. М

Жан Пелуейр розплющив очі. Круг дому дзвеніли цикади. Крізь жалюзі розтопленим металом вливалося світло. Жан Пелуейр підвівся з ліжка; у роті гірчило. Він був такий маленький, що в низькому трюмо відбилося тільки його мізерне личко, запалі щоки, довгий, гостренький з червоним кінчиком і ніби зношений ніс, подібний до карамельки, яку обсмоктала дитина. Коротко підстрижене волосся сходило клинцем на вже зморшкувате чоло; гримаса відкрила ясна і попсовані зуби. І хоч у цю хвилину Жан здавався собі огидним як ніколи, він заговорив із собою співчутливо: "Бідолахо Жане Пелуейр, вийди надвір, погуляй!" — і погладив неголене підборіддя. Але як його вийти, не збудивши батька? Між першою і четвертою годинами пан Жером Пелуейр вимагав мертвої тиші: цей священний час відпочинку оживляв його після безсонної ночі. Батькова сієста сковувала летаргією весь дім: щоб не порушити цієї спасенної тиші, ніхто не смів ні рипнути дверима, ні словом озватись, ані чхнути,— Жан призвичаївся до цього, наслухавшись за десять років скарг та нарікань; слуги, ба навіть перехожі, звикли стишувати голос під вікнами. Візники об'їздили будинок кружною дорогою, щоб не торохтіти коло дверей. І все ж попри спільні перестороги, пан Жером, ледь прокинувшись, нарікав, що його збудив брязкіт тарілки, собачий гавкіт або чийсь кашель. Може, він сподівався досягти такого безмежного супокою, який би переходив у небуття так само плавко, як річка вливається в море? Завжди невиспаний і мерзнучи навіть у спеку, він сідав з книжкою біля кухонної плити; на його лисині грали відблиски полум'я. Кадетта поралася при каструлях, зважаючи на господаря не більше, ніж на підвішені до сволоків окости. А він позирав на стару селянку і дивувався: як це вона, народившись за царювання Луї-Філіппа, після всіх революцій, воєн, лихоліть, знати нічого не знала, крім свого кабанчика і його годівлі, коли кабана на різдво кололи, її каправі очі блищали скупою сльозою.

Хоч як боявся Жан порушити батькову сієсту, але задушлива спека манила його надвір; манила насамперед тим, що може забезпечити йому самоту: він прослизне попід будинками смужкою тіні, не боячись сміху дівчат, що сидять із шитвом на порозі. Жінки завжди сміялися, бачачи його скрадливу проходку; але о другій годині дня вони ще сплять спітнілі і бурмочуть крізь сон, відганяючи надокучливих мух. Без рипу відчинив він добре змащені двері, перейшов присінок, де пахло варенням і цвіллю від стінних шаф; з кухні несло припаленим жиром. Його пантофлі на мотузяній підошві ніби були створені для тиші. Він взяв почеплену під вепрячою головою рушницю двадцять четвертого калібру, знайому всім місцевим сорокам: Жан Пелуейр був заклятий ворог сорок. У підставці була ціла колекція ціпків, зібрана кількома поколіннями Пелуейрів: там стояла тростина-рушниця дідового брата Узілана, тростина-вудка і тростина-шпага діда Лапеньїна та інші ціпки з залізними наконечниками, що зберігались як пам'ять про літній відпочинок у Баньєр-де-Бігоррі. Буфет прикрашало опудало чаплі.

Жан вийшов надвір, поринувши в спеку, як у воду в басейні. Він збирався піти до струмка, туди, де течія, повертаючи до села, збирає під густими вільхами всю свою прохолоду, всю джерельну свіжість, але передумав: напередодні його там заїли комарі. Крім того, йому закортіло побалакати з якоюсь живою душею. Отож він подався до дому лікаря П'єшона, чий син Робер, студент-медик, сьогодні вранці приїхав на канікули.

Усе вимерло, все, здавалося, вимерло; хіба лише іноді за неприкритими віконницями зблиснуть проти сонця окуляри, зсунуті на лоба якоїсь бабусі. Жан Пелуейр пішов між сліпими садовими мурами. Йому подобалися ці провулки, він міг думати тут свої думи, і жодне око за ним не підглядало. А думаючи, він морщив лоба і не міг обійтися без жестів, сміху, декламації віршів — справжньої пантоміми, з якої кпило все містечко. Тут, у доброзичливому затишку дерев, самотній промовець міг безперешкодно виявити свої здібності. А все ж він віддав би перевагу вуличному гамору великого міста, де можна розмовляти з самим собою і на тебе не оглянеться ніхто з перехожих! Так принаймні запевняв Жана Пелуейра у своїх листах Даніель Тразіс. Цей його товариш у Парижі усупереч волі батьків "пірнув у літературу". Жан уявив собі, як його приятель весь підбирається, потім кидається в вир паризького життя, поринає в нього. Тепер він, мабуть, навчився вже плавати і з пирханням поривається до своєї мети: багатства, слави, кохання, а тобі скуштувати цих плодів не доведеться, Жане Пелуейре!

Тихою ходою він зайшов до лікаря. Служниця йому сказала, що хазяї обідають у місті. Жан вирішив почекати П'єшона-молодшого в його кімнаті, вхід до якої був з передпокою. Ця кімната так скидалася на свого хазяїна, що хто туди заходив, уже не мав потреби знайомитися з ним особисто: на стіні колекція люльок, афіші студентського балу; на столі людський череп з устромленою в нього носогрійкою; книжки, куплені для літнього дозвілля: "Афроді-

Лауреат Нобелівської премії французький письменник Франсуа Моріак (1885—1970) уже відомий українському читачеві романами "Гадючник", "Дорога в нікуди", "Тереза Декей-ру". Його тема творчості—провінція, родина, віра. Моріак — письменник-католик, але він один з найгостріших критиків церкви та офіційної релігії. Його герої борсаються між приписами релігійних догм, плотськими потребами і моральними нормами свого класу. їхній світ — це світ відчуження, користолюбства, власницької моралі. Його яскраво відтворено в одному з найранніших творів Моріака "Поцілунок прокаженому"; написаний 1922 року, він приніс молодому провінційному письменнику світову славу.

На пекло сімейного життя приречені герої цієї повісті Жан Пелуейр та Ноемі д'Артіай, бо їхній шлюб був оснований на розрахунку. Лиш велика моральна витримка рятує їх від падіння. Зрештою в серці Ноемі прокидається любов до чоловіка. Та сталося це надто пізно — напередодні його смерті.

Назва твору—ремінісценція з середньовічної легенди про католицького святого Юліана Милостивого, який у пориві самопожертви пригрів своїм тілом прокаженого і поцілував його. Але героїня повісті Ф. Моріака жертвує собою зовсім не заради любові до страдника, а лиш для того, щоб задовольнити користолю-биві прагнення своєї родини.

та", "Римська оргія", "Сад тортур", "Щоденник покоївки". Жана зацікавило "Вибране" Ніцше: він погортав книжку. З розчиненої валізи чувся запах одягу, який студент носив улітку. В Ніцше Жан Пелуейр натрапив на такі рядки: "Що добре? — В се, що збуджує в людині почуття сили, саму силу. Що погане? — Все, що корениться в слабості. Хай гинуть слабі і невдахи: а ми їм ще й допоможемо зникнути з лиця землі. А що з усіх зол найгірше? — Жалість, яку виявляють до звироднілих і слабих: християнство".

Жан Пелуейр відклав книжку; ці слова вдарили в нього, як пекуче пообіднє сонце, коли відчиниш віконниці. Отож йесамохіть він підійшов до вікна, впустив до кімнати свого товариша небесний вогонь і потім знову перечитав жорстокий афоризм. Примружив повіки, відкрив їх знову і пильно глянув на своє обличчя в дзеркалі: ах, ця страшна фізія ландського1 недомірка, "ландяка", як його прозвали в гімназії, кур дупель, з яким навіть юність не могла зробити свого звичного чуда, убога жертва для священних спартанських криниць! 2 Він згадав, як у п'ять років ходив до сестер-черниць: незважаючи на високе становище Пелуейрів, перші місця і високі бали діставалися кучерявим гарним діткам. А екзамен з читання, коли він читав краще, ніж будь-хто, а зайняв останнє місце! Іноді Жан Пелуейр питав себе, чи любила б його мати; сам він її не знав, бо вона рано померла від сухот. Батько любив Жана як бліду подобу самого себе, як власну миршаву тінь у тому світі, де він ходив у капцях або спочивав у спальні, пропахлій валер'янкою та ефіром. Старша сестра пана Жерома, Жанова тітка, безперечно хлопця зненавиділа б, але культ, яким вона оточила власного сина, Фернана Казнаву, видатного діяча, голову департаментської ради, в котрого зрештою й жила в Б., до такої міри її поглинав, що інші люди залишалися в тіні; вона просто їх не бачила; а все ж деколи вона чи то усмішкою, чи то словом воскрешала Жана Пелуейра з небуття, оскільки в її розрахунках ця парость хворобливого батька, цей неборака, приречений на безженство й передчасну смерть, мав передати пелуейрівський маєток Фернану Казнаву. Жан раптом побачив, в якій страшній пустці він живе. Три роки в гімназії він марно старався домогтися жаданої дружби, але ні його товариш Даніель Трезіс, ні абат, викладач риторики, так і не зрозуміли, чому він зазирає їм в очі, зазирає як безпритульний пес.

Жан Пелуейр розгорнув Ніцше на іншій сторінці і за одним подихом прочитав афоризм двісті шістдесятий з книги "По той бік добра і зла", де говорилося про подвійну мораль: мораль панів і мораль рабів. Він знову глянув на своє обличчя з його жовтизною, помітною навіть на сонці, повторив слова Ніцше, спробував вникнути в їхній зміст і почув їхній свист у душі, як свист жовтневого вихору. На мить йому примарилося, що віра його рухнула, мов вирваний з корінням дуб. Хіба це не її зламано в спекоті цього літнього дня? Ні, ні: її дерево ще було зв'язане з ним тисячами коренів; після навального пориву вітру Жан віднайшов у своєму серці її благословенний затінок, її таїну, приховану під рясним і знов уже нерухомим листям. Проте він зненацька відкрив, що релігія для нього — це передусім притулок. Завдяки їй відкривалися перед бридким сиротою обійми ночі-розрадниці. Хтось на вівтарі заміняв йому відсутніх друзів, а богородиця викликала ті гарячі почуття, які пробуджувала б у ньому рідна матір. Наболіла душа знаходила вихід у сповідальні або в німій вечірній молитві, коли темний церковний притвор збирає в собі всю позосталу на землі свіжість. І тоді переповнене його серце виливалося біля невидимих стіп. Хіба змішався б Жан Пелуейр з отарою старих дівок і куховарок, якби він мав кучері і личко Даніеля Тразіса, які з самого його дитинства вабили жінок? Авжеж, він належить до тих рабів, яких таврує Ніцше, він впізнавав у собі їхню нікчемну подобу; він носив на обличчі незмивну печать; він був створений для поразок — до речі, так само як і батько, теж побожний, тільки освіченіший за нього, ще в недавньому минулому терплячий читач святого Августіна і святого Фоми Аквінського.

1 2 3 4 5 6 7