Скулившись, він утік, оббіг площу, дійшов до вулиці Рояль, а що була восьма, пора вечері, наважився переступити поріг відомого кабаре.
Він приткнувся коло дверей, напроти бару, де посідали чубаті папужки-самички, і з насолодою відчув, що тут його вигляду не дивуються ні жінки, ні товсті метрдотелі в чорному — щури з риштаків дорогих ресторанів. Ця лискуча скриня надить надто багато американських дикунів, надто багато фермерів та провінційних нотарів, щоб тут сміялися з якогось Жана Пелуейра. Вино вувре закрасило його вилиці, він усміхався худобі, яка тіснилася біля корита з червоного дерева. Тілиста блондинка злізла з табурета, попросила в нього вогню, випила з його склянки, упівголоса пообіцяла ощасливити за п'ять луїдорів, потім знову залізла на табурет, щоб чекати. Хоча старий добродій за сусіднім столиком радив заждати до закриття, "тоді ті, що зостануться, підуть по нижчій ціні", Жан Пелуейр розплатився і, коли опинився на тротуарі, його наздогнала та даму ля. Вона підкликала таксі і вилізла з клієнтом за церквою Мадлен. Вестибюля в готелі не було, сходи починалися просто на тротуарі, ніби для того, щоб можна було вдихати міазми з вулиці.
Дзенькіт шпильок об мармур пробудив Жана з оціпеніння. Він побачив руки надміру широкі там, де вони переходять у плечі. Це драглисте м'ясо прикрашали рожеві стрічки. З безконечною обережністю стягаючи панчохи з натурального шовку, вона називала його вовчиком. Цей поспіх, з яким вона віддавалася, ця згода, ця покірність без усякої нехіті завдали Жанові Пелуейрові ще гіршого болю, ніж коли все тіло Ноемі кричало йому: "Ні!" Ошарашена дівуля побачила, як він кидає на стіл асигнацію і, перш ніж устигла поворухнутися, він був уже надворі, тікаючи вулицею, мов злодій. У бульварному гаморі він тішився тим блаженством, яке ми відчуваємо, уникнувши великої небезпеки. Його привабили голі каштани на Єлісейських Полях. Одна лава була вільна; він сів там, важко дихаючи і відкашлюючись, відпочив. Він уявив, як щербатий місяць, притьмарений туг дуговими ліхтарями, сипле своє погідне світло на ряд темних вершин між Піренеями та Атлантикою. Він більше не страждав; усе було в ньому чисте. Він насолоджувався своєю нічим не заплямованою недолею. Одного незахідного літнього дня Ноемі і Жан кохатимуться. Він уже тепер радів майбутній гармонії їхніх довершених тіл! О сяйво, в якому перекликатимуться між собою їхні безсмертні, їхні нетлінні тіла! Жан Пелуейр сказав уголос:
— Ніяких владик немає, ми всі народжуємося рабами і стаємо твоїми вільновідпущениками, господи.
Підійшов міський страж, подивився хвилинку на нього, потім знизав плечима і подався геть.
Щодня по обіді Жан сідав на терасі кав'ярні "Мир", на березі похмурого потоку людських облич. Таємні болячки, алкоголь, наркотики перекроїли на один огидний копил тисячі облич, що колись усі були обличчями дітей. Жан Пелуейр стежив, як під чіпляють клієнтів повії, підраховував цих худих вовчиць. Він розважався, відгадуючи, який порок вигнав на полювання цього добродія з моноклем і відвислою губою. Жан Пелуейр жадібно шукав бодай одне лице, позначене печаттю владики і пана, бодай одне-єдине... І він би пішов за такою обраною душею; але очі в усіх бігали, руки тремтіли; неприродна хтивість поганила обличчя людей, які не знали, що за ними стежать. А втім, чи був би такий владика безсмертний, якби й існував? Жан Пелуейр вимахував за бульварним столиком руками так само, як колись на вуличці між мурами свого містечка, і цитував Паскалеві слова про кінець найпрекраснішого життя на світі. Людина завжди в програші! Людина завжди в програші, завжди, о розм'якшений мозку Ніцше! Молодики біля нього штовхалися ліктями. Жінка, що сиділа з ними, озвалася до Жана Пелуейра. Він здригнувся, кинув на стіл дрібняки і втік. Жінка крикнула:
— Він на цвіту прибитий...
Жан уже змішався з вуличною юрмою, дріботів як щур попід вітринами, обмірковував план залізно аргументованої праці під назвою: "Прагнення влади і святість". Іноді він помічав своє відбиття в склі вітрин і не впізнавав себе. Він їв погано, схуд і ніби ще дужче змалів. Паризький пил дер йому в горлі. Треба б кинути курити, а він смалив, як ніколи, тому, блукаючи вулицями, постійно плював і кашляв. У нього так паморочилося в голові, що доводилося щохвилини опиратися об ліхтарні стовпи. Він волів утримуватися від їжі, ніж потім терпіти пекучий біль у шлунку. Чи не знайдуть його одного дня в риштаку, як здохлого кота? Тоді б Ноемі була вільна... Так він марив у кіно, куди заходив, приваблений не стільки екранним видовищем, скільки безперервною музикою. Часто в гарячці, падаючи з утоми, він забрідав до лазні. Коленкорові шторки притінювали світло, з лебединих ший кранів капало, людина вже не відчувала, що в неї є тіло. Жан Пелуейр шукав таких примітивних притулків лише тому, що довго не знав у Парижі храму іншого, ніж церква Мадлен, єдиної на його дорозі між готелем і кав'ярнею "Мир". Але одного дня, змінивши маршрут, він відкрив церкву святого Роха, і її темна капличка стала йому за щоденну схованку. Він віднайшов там запах рідної церкви — божу присутність, таку ж відчутну на цьому перехресті великого міста, як у далекому містечку. Порога бібліотеки він не переступив ні разу.
Можливо, він жив би так аж до смерті, якби одного ранку священиків лист не покликав його до отчого дому. Поклик лунав наполегливо, хоча новини про пана Жерома й Ноемі були якнайкращі. Жан Пелуейр з великою тривогою сів у експрес, вагон якого з табличкою "Ірун" він проводжав так часто і який котився — спершу повільно, потім дедалі швидше — на південний захід.
XI
Написати цього наполегливого листа панотець вирішив не тому, що сталася якась подія. Зробив він це після суботньої сповіді, під час якої Ноемі, як і завжди, покаялася в дрібних гріхах. Але вона попросила свого сповідника зміцнити її дух проти спокуси, що баламутить її. Хоч якої саме спокуси — не уточнила.
Від'їзд Жана Пелуейра спочатку приніс їй те млосне блаженство, якого зазнають видужуючі. Самота стала для неї суцільним раюванням; вона була геть виснажена і могла тільки тішитися своєю благодаттю. Хоча всякий аналіз був вище її сил, вона усвідомлювала, що стала іншою, і, заживши знову дівочим життям, усією плоттю відчувала, що вона більше не дівчина. Огида перешкодила їй помітити, що у ній розвивається жінка, але нині ця чужинка жадала від неї якогось таємного задоволення. Стурбована, що до неї не вертається спокій, утрачений тоді, як нею заволодів цей чоловік, чи могла вона втямити цей розлад між своїм усе ще дрімотним серцем і напіврозбудженим тілом? Вона з жахом відчула цю роздвоєність її єства, але в тіла своя пам'ять, з пережитого ним воно нічого не забуває. Іншої книжки, крім молитовника, молода жінка не читала, зблизитися з кимось із місцевих жінок високородна, хоч і бідна, дівчина не могла, отож де вже їй було збагнути, що це за таємна потреба. Отоді-то доля влаштувала їй зустріч з одною людиною.
Березневе сонце яскраво відбивалося в калюжах на площі. Сієста Жерома Пелуейра спаралізувала дім так, що навіть меблі не рипіли. Як усе містечкове жіноцтво, шила й Ноемі, сидячи на нижньому поверсі в ніші вікна за напівзачи-неними віконницями. Зі столика звисала білизна, яку треба було латати. Вона почула гуркіт коліс, побачила, як під вікном зупинилася красива однокінна двоколка. Якийсь молодик тримав віжки й озирався довкола, мабуть, хотів про щось запитати, але площа була безлюдна. Коли зацікавлена Ноемі відкрила віконниці, чужинець повернув голову, вклонився і запитав, де мешкає лікар
П'єшон. Ноемі показала йому, молодик подякував, торкнув батогом крижі коня і рушив далі. Ноемі знов узялася до шитва і цілий день орудувала голкою; а думка її несамохіть усе верталася до цього обличчя, що закарбувалося в її пам'яті. Другого дня тієї самої години незнайомець проїхав знову, але вже не зупинився. Однак перед Пелуейровим домом притримав коня, і його очі шукали між причиненими віконницями молоду жінку. На всяк випадок він уклонився. За вечерею пан Жером передав почуту від священика новину, що П'єшоновому синові гіршає і що його батько звернувся до молодого лікаря з субпрефектури, чиї методи всі хвалять: він лікував сухоти "масивними дозами" йодної настоянки; хворий повинен ковтати сотні крапель, розведених водою. Пан Жером сумнівався, щоб шлунок П'єшонового сина витримав таку мікстуру. Щодня проїздила однокінка і щодня сповільнювала хід перед Пелуейровим домом, хоча Ноемі ні разу віконниць не відчиняла. Молодий лікар кланявся цій смужці тіні, в якій дихала невидима юність. У містечку лікування йодом викликало інтерес; усі сухотники в окрузі так лікувалися. Казали, що молодому П'єшонові краще. Весна випала рання; теплий кінець березня пробудив землю зі сну. Одного вечора Ноемі могла вже роздягнутися при відчиненому вікні. Вона сперлася на підвіконня, щаслива і смутна, спати не хотілося. Вона стояла віч-на-віч із ніччю, і та в ній своїм таємним способом "викликала" чоловіче обличчя, що запало їй у душу. І вперше вона подумала про це свідомо: цей чужий чоловік щодня їй уклоняється, хоча й не бачить її, то чи не краще було б відчинити завтра віконниці і відповісти на привітання? Поклавши собі це зробити, вона відчула таке солодке хвилювання, що не зразу лягла в постіль. Одна по одній у ній почали зринати його риси: кучеряве чорне волосся, яке вона побачила в ту мить, коли незнайомий молодик скинув капелюха, яскрава рожевість губ під короткими вусиками, спортивний костюм, на якому поблискував затискувач вічного пера, сорочка без краватки, з м'яким коміром, із легкого шовку.
Ноемі керувалася інстинктом, але її привчили радитися з сумлінням, і тому вона швидко сполошилася: перший ляк прийшов тоді, коли їй довелося кожну молитву починати заново — між богом і нею усміхалася чорнява постать. її вона не могла позбутися навіть у постелі, а, прокидаючись, ще заморочена сном, спершу думала про те, що знову її побачить. На месі того ранку руки Ноемі не відривалися від обличчя. Під час сієсти, коли однокінка сповільнила хід перед Пелуейровим домом, усі віконниці на першому поверсі були щільно зачинені.
Саме тоді вигнанець одержав у Парижі листи, які його здивували, листи, в яких Ноемі писала: "Я тужу по тобі..." Саме в цей час вона чекала в темній кімнаті, поки проїде однокінка, щоб повідчиняти віконниці й сісти до шитва.