Жан майже не цікавився віровченням, релігія зводилася в нього до вияву почуттів, і тому він дивувався, що батько спромагається поєднати віру з раціоналізмом. Проте він пам'ятав його улюблену приказку: "Як можна жити невірою!" А втім, ця його віра не сягала так далеко, щоб через неї він ризикував застудитися. На великі свята пана Жерома садовили в натопленій ризниці, і звідти він, тепло закутаний, слухав відправу.
7*
99
Жан Пелуейр ігішов назад. Він знову жестикулював, чимчикуючи між глухими мурами, у тихому затишку дерев; іноді він брався уявляти, чи міг би обійтися без віри: що було б, якби корковий пояс, який утримував його на поверхні життя, раптово зник. Нема нічого! Нічогісінько! Він усолоджувався цією цілковитою безпорадністю; на язиці йому крутилися слова, знайомі зі шкільної парти: "Над усі сподіванки моє велике горе!.. О небо, дякую, що ти таке суворе!.." Трохи далі він уже доводив деревам, жорстві і мурам, що серед християн також є можновладці і що святі подвижники, чернечі ордени, вся нинішня церква дають високий взірець прагнення здобути силу.
Заглиблений у думки, він опам'ятався, лише почувши шерех своїх кроків у передпокої — шерех, який викликав на другому поверсі стогін; плачливий сонний голос кликав Кадетту, і тут же в кухні зачовгали куховарчині капці, забрехав пес, рипнули віконниці — пробудження пана Жерома вернуло життя всьому будинку. У цей час очі в нього були запухлі, в роті кисло, і світ малювався йому в найчорніших барвах. Тому Жан Пелуейр поспішив сховатися в парадній вітальні, де було холодно, як у склепі. Крізь цвілі шпалери прозирала штукатурка. Годинник на стіні стукав так тихо, що його не чуло жодне людське вухо. Жан утонув у кріслі; він шукав у своїй вірі вразливе місце — місце, відкрите для проникнення туги. В кімнаті дзижчала муха, то сяде, то знову злетить. Р аптом закукурікав півень — потім коротка пташина трель — знову півень... Годинник вибив половину... півень... півні... Жан здрімнув і спав аж до тієї солодкої пори, коли мав звичку пробратися бічними вуличками до найменших дверей церкви і ковзнути в її духовитий морок. Може, сьогодні йому не піти на це побачення — єдине, яке було доступне такій мокриці, як Жан Пелуейр? Він пішов не до церкви, а у сад, де надвечірнє сонце нагадало йому слова поета: "Той жар спаде". У повітрі пурхали білі метелики. Кадеттин онук поливав салат — гарний парубчак у сабо на босу ногу, улюбленець дівчат, якого Жан уникав, соромлячись свого привілейованого стану: чи не краще йому, потворі, було б слугувати цьому квітучому й юному городньому божеству? Він не наважувався всміхатися йому навіть здалеку: в стосунках із селянами природна несміливість його зовсім паралізувала. Скільки разів він намагався помагати священикові в доброчинному товаристві, в просвітницькому гуртку і завжди, спантеличений, осипаний градом насмішок, знову відходив у тінь.
Тим часом пан Жером плентався алеєю, обсадженою грушами, геліотропами, резедою і геранню, запаху яких зовсім не було чути, оскільки величезна липа з округлою кроною сповнювала своїм духом і землю, і небеса. Пан Жером ледве ноги волік. Холоші штанів метлялися між кісточками і капцями. Пом'ятий солом'яний бриль оповивала муарова стрічка. Плечі йому прикривала стара плетена пелерина, яку забула в його домі сестра. Жан угледів у батькових руках Монтеня. Мабуть, у "Пробах", так само як у релігії, він вишукував резони, щоб виправдувати з мудрим виглядом своє невтручання в життя. "Атож, атож,— повторював про себе Жан,— бідолаха тато свою цілковиту життєву поразку називає то стоїцизмом, то християнською покорою". Ах, яким ясновидцем відчував себе Жан! Люблячи й жаліючи свого батька, як він у цю хвилину воднораз його зневажав! А страждалець пхикав: у карку шпигає, дихати нічим, весь час нудить... Один орендар, такий собі Дюберн д'Уртіна, нахйбно до нього припхався, йому, бач, треба ще одну кімнату, щоб було де поставити Шафу заміжньої доньки! Коли вже він зможе похворіти в затишку? Чи дадуть йому померти спокійно? До того ж завтра четвер, день торгу на площі біля їхнього дому і день навали гостей: у його домі порядкуватимуть сестра Фелісіте Казнав і небіж. Вже спозаранку його розбудить рев худоби на площі. Потім гуркіт під дверима машини Казнавів сповістить про початок цього щотижневого лиха. Тітка Фелісіте влізе в кухню, щоб скасувати дієтичне меню свого брата і запровадити меню, с прийнятне для її сина. Ввечері після їхнього від'їзду Кадетта буде в сльозах, а хазяїн ледве живий.
Пан Жером, запобігливий і нижче трави перед ворогом, таїв у душі жагучу до нього ненависть. Він так часто бурмотів, що залишить Казнавам "дулю з маком", що й цього разу Жан не дуже зважив на батьків шепіт: "Ми їм підкладемо свиню, Жане, якщо ти мені допоможеш... Тільки чи ти захочеш?" Жан, думками за тридев'ять земель від Казнавів, усміхнувся. А батько пильно оглянув його і раптом кинув:
— У твоєму віці треба бути чепурнішим, ти не дуже модно виглядаєш, голубе!
Хоча це вперше пан Жером звернув увагу на його вигляд, Жан Пелуейр ні про що не спитав; він і гадки не мав, який крутий злам готує йому доля. Він узяв з батькових рук Монтеня і прочитав фразу: "Щодо мене, то я прихильник тихого самотнього життя без потрясінь..." Ах так, їхнє життя справді було тихе, самотнє, без потрясінь! Хвилинку обидва спостерігали, як вітер брижить воду в басейні, де круг здохлого крота роїлися пуголовки. Панові Жерому здалося, що падає роса, і він пішов до будинку. Знічев'я Жан визирнув у прочинену хвіртку, що виходила на вуличку. Кадеттин онук лапав якусь дівулю, але, побачивши Жана, пустив її, ніби вронив з рук плід.
II
Жан Пелуейр тієї ночі майже не спав. За відчиненими вікнами була молочна ніч, ще гамірливіша, ніж день — так оглушливо кумкали в ставку жаби. А головне — аж до світання кукурікали півні, охрипнувши від свого співу на честь таємничого й оманливого зоряного світла. Містечкові півні окликали сільських, а ті в свою чергу передавали іншим, ближчим: "Сто вартових повторюють це гасло..." Сон не йшов, і Жан присипляв себе, бубонячи цього вірша. Рами чітко вирізнялись на тлі іскристої блакиті. Жан устав босоніж, дивився на зірки, пригадував їхні назви і розмірковував над питанням, що постало перед ним учора ввечері: що він сповідує — сувору метафізику чи систему витончених утіх? Серед владик переважали, звичайно, побожні. Але хіба вагався Шатобріан поставити на карту вічність за ласку? А скільки разів зраджував Барбе д'Оревільї1 Сина людського за поцілунок? І хіба не прославлялися вони в міру того, як зраджували свого бога?
На світанку Жана збудило пронизливе поросяче кувікання. Як завжди в четвер, він зумисне не відчиняв віконниць, щоб його не побачили базарюваль-ники. Пані Бурідес, галантерейниця, зупинила на тротуарі прямо проти вікна Ноемі д'Артіай, розпитуючи її, чи вона вже снідала. Жан пас очима сімнадцятирічну Ноемі. її темноволоса кучерява голівка іспанського ангела зовсім не пасувала до повненької фігури, але Жанові дуже подобався контраст молодих, буйних, грубо тесаних форм з херувимським личком — жінки казали, що Ноемі д'Артіай гарна, як намальована. Ця рафаелівська, щоправда занадто тілиста, мадонна будила в Жана найкращі і найгірші почуття, викликала то високі помисли, то ницу хтивість. На її шиї, на м'якому вигині грудей блищали росинки поту. Безбарвні вії підкреслювали цнотливість темних мигдалюватих очей: личко ще в серпанку дитинства, невинність дитячих губ — і раптом сильні хлоп'ячі руки, литки, перев'язані внизу, над п'ятами, шнурками, а голінки, так справді голінки! Жан Пелуейр потайки розглядав цього ангела; Кадеттин онук, той міг би дивитися відверто: гарні хлопці, навіть із простолюду, мають право лупати очима на всіх дівчат. Коли під час обідні з півчою Ноемі проходила центральним нефом і зачепила за його стілець, Жан Пелуейр ледве наважився вдихнути повітря, звихрене її перкалевою сукнею, запах туалетного мила й чистої білизни. Він зітхнув і надів сорочку, яку носив уже два дні. Його тіло не заслуговувало, щоб про нього особливо дбати; умивався він у мисці, втиснутій у маленьку раковину так, щоб не розбити її, опускаючи кришку умивальника. В саду під липою він читав не молитву, а газету, тримаючи її так, щоб затулитися від Кадеттиного онука. Цей негідник насвистував! З червоною гвоздикою, заткнутою за вухо, він пишався і красувався, наче молодий півник. Його сині штани були підперезані паском. Жан Пелуейр по ницому ненавидів його і соромився своєї ненависті. Думка, що цей хлопець зрештою стане репаним селюком, його не втішала, бо тоді салат поливатиме інший хлопець, такий же сильний, такий же ставний,— так само, як у повітрі пурхатимуть інші білі метелики, схожі на ті, що літають сьогодні вранці. "О моя душе,— сказав собі Жан Пелуейр,— моя душе, цього літнього ранку ти ще бридкіша, ніж моє обличчя!"
З дому долинув тоненький голос священика. Яку він прийшов плести інтригу сьогодні, адже він, як правило, приходить в іншу годину? Невже йому не страшно зустрітися з Фернаном Казнавом, який казиться, тільки-но побачить сутану? Схованому за липою Жанові видно, як Фернан вийшов пройтися, як завжди за п'ять хвилин перед обідом. Його мати, засапана, поспішала за ним. Дебела постать на страшенно цибатих ногах, випуклий бюст, голова старої Юнони насаджена прямо на грудях — уся ця могутня, розладнана, поламана машина слухалася наказів улюбленого сина, ніби він натиском кнопки приводив у дію її механізм. Радник зволив зупинитися, щоб почекати її, витер хусточкою спітніле чоло і шкіряну підшивку свого бриля. Цей насуплений ідол пітнів у своїй альпаковій парі. Сталево-сірі очі за окулярами, здавалося, нікого й нічого не бачили. Дорогу йому прокладала мати; вона розкидала зустрічних, наче то були сухі галузки. Подейкували, буцімто якось вона заявила: "Якщо Фернан одружиться, моя невістка довго не протягне". Такої відважної невістки ще не знайшлося, та й зрештою яка б дівчина згодилася дбати про цього високопоставленого чоловіка, віком уже за п'ятдесят і привченого, щоб із ним панькалися, наче з дитиною? Розпечене повітря сколихнув благовіст. Жан Пелуейр почув, як радник буркнув:
— Ох, ці кляті дзвони!
Він шмигнув за стіл лиш тоді, як там уже повсідалися тітка і Фернан, пов'язавши серветки.