Працюватиме. Покладатиметься лише на власні руки.
V
Згодом Дені без особливого смутку згадував дні, що настали після того мало не таємного похорону. Мати, Роза і Ланден удосвіта їхали до міста розплутувати справи й поверталися лише ввечері. Тільки Жюльєн, вірний своїй обіцянці, так і залишався в замкненій кімнаті. Дені жив у Кавельге. Було вирішено, що колеж він кине, але з третього триместру ходитиме у філософський клас до ліцею. Йому були приємні ці несподівані канікули. Спав він на тому самому місці, біля ліжка Ірен Кавельге, тільки дівчина перейшла тепер у спальню до батьків. Щодня вона ходила до місцевої кравчині вчитися шити – не через те, звичайно, що в цьому була особлива потреба, але ж люди осудять (так казала пані Кавельге), якщо не навчити її якогось ремесла. Та, крім того, в неї виявився й хист до шиття: настане час – і батьки допоможуть їй відкрити власну майстерню. Додому поверталася вона поночі, коли Дені вже починав думати, що час іде занадто повільно.
Поки не смеркало, хлопець не нудився. Досі йому не доводилося жити взимку в сільській місцевості, і він дивувався, що в грудні погода така м'яка. Він любив сидіти під муром проти ясного сонця, що квапливо перебігало по небу, силкуючись прорватися крізь млу, і в короткі просвітки, поки ще мало силу, пестило хлопця своїми стомленими променями. Все навколо зовсім не виглядало таким сірим, як це раніше уявляв собі Дені,– в саду росло багато вічнозелених дерев, а за огорожею відразу починалися ланди; їхню кошлату зелень видно було з вікон першого поверху. Під промінням виблискували повноводі потоки. Виноградників, розташованих з південного боку, ще не підрізували, і здаля їхні оголені рудуваті лози нагадували м'які хутра. Рокитник над ставом нагадував барвою живе тіло. Таємничіші, ніж улітку, пахощі цих днів ішли не стільки від рослин, скільки від самої землі – пахощі вологого грунту.
Дені здавалося, що смерть, з якою він тепер запізнався, домішувалась до всіх його думок, як єдина незаперечна, неуникненна істина, і залишала йому тільки ці елементарні радощі, оцю тілесну близькість до природи, яка поглинає кінець кінцем усяку плоть. Але які ж бо вони були короткі, ці тендітні, непевні пообідні години, що весь час були під загрозою: досить невеличкої хмарки – і сонце вже неспроможне зарадити охололому світові.
Тоді Дені йшов посидіти біля вогню в Марії Кавельге. Вона пробувала заговорити з ним; розмовляли вони про справи: іноді здавалося, що все владнається, – нотаріальна палата бере на себе всі клопоти впорядкування. А вже наступного дня знову йшли поголоски, що в деяких операціях Оскара Револю було чимало шахрайства. Марія Кавельге дивувалася – як так, що родина покійного ні в чому собі не відмовляє: "Диво, та й годі! Багач збіднів, а живе, як і жив, без ніяких змін".
Десь під шосту годину поверталась Ірен Кавельге і бралася за своє шитво, а Дені читав їй "Без сім'ї" або "Андромаху", "Родину Фенуйяр" або "Федру"[26]. Близькість цієї дівчини сповнювала його почуттям ніжної тривоги, якоюсь невиразною радістю. Не кваплячись їли вечерю, що весь день варилась на малому вогні, і запах інколи доходив аж до хазяйських хоромів. Близько дев'ятої з печі вигрібали попіл. Кожне йшло до своєї кімнати. Невдовзі Дені вже й прокидався – його будило з першого сну знайоме шурхотіння коліс по жорстві (перші дні ще брали ландо, потім довелося їздити трамваєм). Заходила Роза – поцілувати його. Від неї пахло туманом і містом, на братові запитання вона відповідала уникливо: "Це занадто складно… не можу тобі розповісти… все влаштується. Спи, любий!" І байдужим голосом запитувала, чи нема часом їй листа. Дені добре знав, якого вона листа чекає. "Нема, в усякому разі, нічого цікавого", – відповідав він.
Того дня – в четвер – Дені стояв на городі, прихилившись до паркана. З відчинених дверей теплиці линули запахи герані й перегною. По дорозі йшов якийсь хлопець, ведучи велосипед. Дені впізнав П'єра Костадо, якого не бачив відтоді, як Леоні Костадо приходила до них на Біржову площу зі своїм лиховісним візитом. Утікати було пізно. Тоді-то Дені зрозумів почуття, що опановували його брата Жюльєна: йому й самому схотілося сховатися, щезнути. П'єр зупинився за кілька кроків, і Дені відчув його хвилювання. Ось іще з'явився один такий, що прикрашає його, наділяє високими почуттями. Але минув уже той час, коли Дені обурювався цим неслушним вивищуванням власної особи: "Я не такий, яким мене вважають. Вороги наші не ті люди, що спотворюють наш образ, принижуючи його; наш справжній ворог – той, хто створює нашу подобу, керуючись вимогами любові, яку ми в нього викликали". Дені вжахнула ця неминуча зустріч: доведеться борсатися в нетрях фальшивих почуттів, грати роль, зовсім йому не властиву, поводитися згідно з тією моделлю, яку сконструював П'єр Костадо.
– Ти не відмовишся подати мені руку? – несміливо спитав П'єр. Він приставив велосипед до стіни теплиці. Хоч і було йому лише вісімнадцять років і на зріст він був не вищий, аніж Дені, а все ж таки виглядав, як справжній чоловік – з позолоченими сонцем погано поголеними щоками. Незважаючи на те, що в повітрі віяло холодом, він спітнів, краплинка поту звисала в нього з кінчика горбатого короткого носа. Коли Дені потис простягнуту йому руку, П'єр схвильовано промовив:
– Я знав, що ти великодушний… Ми заподіяли вам стільки лиха…
Дені знизав плечима.
– Не говорім про це, – сказав він стомленим голосом. – Ти ж тут ні при чому.
– Треба, щоб ти знав, Дені,– все це дуже вплине на моє життя.
– Справді!? – спитав Дені тоном, який показував, що він і не думав надавати ваги почутому від П'єра.
– Ніколи я не пробачу матері того, що вона вам заподіяла… Може, ти вважаєш, що для мене нічого не зміниться? Зміниться… Тільки ти повинен обіцяти, що нікому не скажеш, добре? То слухай же: я втечу з дому.
Дені не виявив ніяких емоцій, навіть не здивувався:
– Та ти вже давно таке кажеш.
П'єр запевнив, що цього разу він вирішив цілком серйозно. Одне лише його стримує: може, Дені вгадає, що саме? А коли той заперечливо похитав головою, мовив:
– Не хочу тебе кидати, старий… А тобі, мабуть, і байдуже?
– Мені? Я почекаю, поки ти втечеш, а тоді вже й сумуватиму…
– Слухай, Дені, я подумав…
П'єр нахилився ближче до приятеля:
– А що, якби нам обом утекти?..
Він чекав заперечень, глузування, тільки не цієї неуваги, байдужості, з якою Дені його слухав. Та чи й чув він?
– Це я так, на сміх сказав, – додав П'єр за хвилину. – Я добре знаю, що ти не покинеш своїх у такий час…
Дені втримався від питання: "Твій брат зрікся Рози?" Для нього існував лише цей жах – а що, як не зрікся?! Щоб якось порушити важку мовчанку, П'єр Костадо покірно промовив:
– Ну, я мушу вже вертатися…
Дені, повагавшися, пішов його провести.
Вони підійшли до битого шляху. Велосипед, що його П'єр штовхав поперед себе, лишав по собі лускатий, схожий на гадючий, слід. Чи побачаться вони ще коли? Може, їх приязнь уже охолола? І в ту мить, коли П'єр вирішив, що між ними все скінчилося, Дені раптом спитав його своїм звичайним тоном, як розмовляли вони колись:
– Як твій "Аттіс"?
Це було так несподівано, що П'єр Костадо не відразу спромігся на відповідь. Він спинився біля придорожнього в'яза й підняв комір:
– А тебе це досі цікавить?
Дені відповів:
– Хіба ж ти сам не знаєш?
Справді, П'єр Костадо, автор "Аттіса і Кібели", на його думку, жив на зовсім іншій планеті, ніж "малий Костадо". Дені більше захоплювався своїм приятелем, ніж любив його, а любив не настільки, щоб бути засліпленим. Просто Дені в свої сімнадцять років усвідомлював, що вчитель, який викрав зошита з П'єровими віршами й збиткувався над ними перед усім класом, був сліпий йолоп.
– Тепер я розумію Кібелині страждання, – сказав П'єр. – Вона мучиться від своєї надмірності, її тіло величезне, не для людських обіймів, розумієш? Дуже важко це висловити… Стривай, ось що вона каже Аттісові:
Твій сміх між хвиль живих – немов промінні бризки.
Ось розтинаю млу я віялом гілок,
І над Кібелою лице твоє – так близько,
І ліпший блиск його, ніж мертвий блиск зірок.
Твій відсвіт сколихнув моїх джерел глибини,
Де прохолода вод, їх присмак земляний,
І хоч усяка плоть до мого лона лине,
А відчуваю я з усього лиш єдине,–
Лиш руки Аттіса шорсткі, коли вони
Голублять дотиком траву мого волосся.
Оце й усе, чого зазнати довелося…
Над морем смуток мій волав би так без тями,
Що з жаху скочила б на березі юрма.
О, як печеш мене ти, Аттісе, устами,
Тебе ж в обійми взять – у мене й рук нема.
Можливо, сторонній людині видалася б смішною ця декламація, це монотонне, урочисте, співуче читання… Але Дені навіть не уявляв собі, що ці вірші можна було прочитати інакше, ніж робив це його друг, або щоб вони могли ще в якомусь місці звучати так таємниче, як тут, у зимових присмерках, край безлюдного шляху.
Кібела – земля, і для неї Аттіс – то також світ, – вів далі П'єр. – Греки надавали людської подоби стихіям і світилам, які були для них богами, а Кібела, навпаки, в пастухові, якого вона обожнює, вбачає невідому Землю… Я намагався відобразити цю мішанину, це переплетіння істоти, що мислить, з планетою, живого тіла, вбогого смертного тіла, – з землею, де океани, гірські пасма, верховини, безодні, ліси…
Торочка пінява і водорості: море…
Пісок на березі, жовтавих дюн горби…
Легенька смужка брів, та повний непокори
Волосся темний ліс, та ще ясні скарби
Очей твоїх, що в сні на інший світ береш ти.
Я ж, світла цих зірок позбавлена до решти,
В ночі беззоряній караюсь від журби,
І думка, Аттісе, одна в мені нуртує:
Дитя в'ялить мене, а океан шматує.
– Справді,– промовив Дені, помовчавши, – я розумію, що для Кібели Аттіс був цілим світом…
– Коли, як то кажуть, усе обертається навколо однієї істоти…
П'єр не висловив до кінця своєї думки. Потім він раптом вигукнув:
– А я вже думав, що ніколи ми більше не знайдемо один одного, не порозуміємось!
Він сів на велосипед, але не рухався, поклавши руку на плече Дені:
– Перед тим, як тікати, я віддам тобі рукопис "Кібели". Того дня, коли ти його отримаєш, знатимеш, що я зважився…
І він рушив, махнувши на прощання рукою, зник у вечірній млі,– так ніби це був звичайний хлопець, ніби він не носив своєї поеми в душі, в усій своїй істоті.