Мама, звичайно, умовляла мене не кидати адвокатури, що дає мені "добрячий заробіток". А я ж міг стати письменником, мене дуже запрошували до співробітництва і газети, і всі грубі журнали: на виборах ліві партії пропонували мені виставити свою кандидатуру в парламент від округи Ла-Бастід (той, кого взяли замість мене, пройшов дуже легко), але я поборов честолюбство, бо хотів "добряче заробляти".
Та й тобі цього хотілося, бо ти дала мені зрозуміти, що ніколи не розлучишся з провінцією. А от жінка, яка кохала б мене, дорожила б моєю славою. Вона переконала б мене: мистецтво жити полягає в тому, щоб жертвувати ницими прагненнями в ім'я високої пристрасті. Немудрі газетярі зчиняють галас і вдавано обурюються, коли той чи інший адвокат, зробившись депутатом або міністром, здобуває якісь дрібні переваги. А краще б ці скоробрехи захоплювалися твердістю видатних людей, які зуміли запровадити розумну ієрархію у світі своїх пристрастей і ставлять славу політичного діяча вище за найприбутковіші судові процеси. Якби ти кохала мене, ти зцілила б мене від жадібності, що над усе ставить відвертий зиск, змушує кидатися за мізерною здобиччю, за гонорарами і нехтує тінь могутності. Але ж не буває тіні без реальності, тінь – це частка реальності. Та де там! Я маю єдину втіху – "добряче заробляти", мов якийсь крамар.
Оце і все, що мені залишилося: гроші, нажиті за довгі моторошні роки. Вам страх як хочеться видурити їх у мене. А мені нестерпна думка, що ви їх привласните, хоча б по моїй смерті. Я ж казав на початку мого листа, що хотів зробити так, щоб вам нічого не дісталося. І тут-таки я дав тобі зрозуміти, що зрікаюся своєї помсти… Але казав я так, не знаючи, що в моєму серці ненависть – як те море: вона має свої припливи й відпливи. Відлине ненависть – я лагіднію. Потім знову приплив – і каламутна хвиля захлюпує мене.
Від сьогодні, від великодня, коли ви спробували обібрати мене задля Філі і коли я побачив, як уся сімейка зібралася біля дверей кружкa і стежить за мною, мене переслідує видовище майбутньої дільби моєї спадщини: ось зараз зчиниться бійка, ви, як собаки, почнете гризтися за мої землі, за мої папери. Землі ви дістанете, а ось цінних паперів уже немає. Еге ж, папери, що про них я згадував на першій сторінці цього листа, я продав на тому тижні. І добре, що встиг продати: вони що не день падають у ціні. Всі кораблі рано чи пізно йдуть на дно, тільки я встигаю утекти з них, я ніколи не помиляюся. Тепер у мене мільйони, мільйони готівкою. Ви й їх дістанете… Дістанете, якщо захочете. Але бувають дні, коли я кажу: не дістанеться вам ані сантима!..
Чую, як ви цілою зграєю лізете по сходах, перешіптуєтеся, зупиняєтеся, розмовляєте, не боячись збудити мене (ви певні, що я вже оглух); крізь щілину під дверима я бачу світло свічок. Упізнаю фальцет вашого Філі (у нього ніби й досі ламається голос), і раптом лунає приглушений жіночий сміх, пирхання, кудкудакання. Ти їх лаєш: "Годі-бо, він ще не спить…" Ти підступаєш до моїх дверей, дослухаєшся, дивишся в замкову шпару: мене виказує лампа. Ти вертаєшся до своєї зграї і, певне, шепочеш: "Не спить іще, підслуховує".
Усі йдуть геть навшпиньки. Сходи риплять: потім зачиняються двері одні за одними. Великодньої ночі в домі зібралися подружжя нашої сім'ї. І все ж бо я міг стати живим стовбуром нашого родоводу з цими молодими паростями. Здебільшого в родині люблять батька. Але ти була моїм ворогом, і діти перейшли до ворожого табору.
Пора тепер розповісти про нашу війну. Але зараз мені вже несила писати. А проте в постіль я не ляжу. Терпіти не можу лежати в постелі, навіть коли нездужаю. Навіщо ховатися від смерті, прикидаючись покійником? Мені здається, смерть не посміє прийти, поки я тримаюся на ногах. Чого ж я боюся? Мук, болісного конання, передсмертної гикавки? Ні. Але ж смерть – це небуття, її можна віддати лише знаком заперечення – мінус.
VIІ
Поки троє наших дітей були малі, наша ворожнеча залишалася ще прихованою. Та атмосфера в домі створилася ворожа. Ти була зовсім байдужа до мене і до всього, що мене торкалося, і тому не страждала через що атмосферу, ти просто її не помічала. Для мене майже завжди й дому не було. Вранці я снідав сам і об одинадцятій їхав до суду. Мене поглинали справи, родині я міг присвятити небагато часу, але й цей час, як ти вже здогадуєшся, йшов на зовсім інші втіхи. Чому ж мене спокушала найбрутальніша розпуста, позбавлена всього, що хоч якось її виправдує, зведена до звичайнісінького паскудства, без найменшої тіні почуття, бодай удаваної ніжності? Адже я легко міг би заводити інтрижки, що викликають у доброму товаристві захват. Хіба адвокат, та ще й такий молодий, не має нагоди зустрічатися з принадними прохачками? Дуже багато жінок, звертаючись до мене в справі, бачили в мені чоловіка й намагалися причарувати мене… Але я втратив віру в лукавих спокусниць чи, скоріше, не вірив, що справді можу подобатися. З першого ж погляду я здогадувався, що жодна з тих жінок, які домагалися мого кохання, які чекали тільки, щоб я відгукнувся, не була безкорислива. Мене морозила упереджена думка, що всі вони чекають вигоди від цього зближення. Та чому не назвати ще однієї причини? До трагічної певності, що ніхто мене не кохає і не може покохати, прилучилася недовірливість багатія, який боявся, щоб його не одурили, не залізли б до нього в кишеню. Тобі я поклав певну суму на видатки. Добре знаючи мою вдачу, ти б не зважилася попрохати в мене бодай на сантим більше. Сума, однак, була таки кругленька, і ти ніколи її не перевищувала. З цього боку мені ніщо не загрожувало. Але інші жінки! Я був із тих бовдурів, які переконали себе, що на світі є лише два розряди жінок: некорисливі, закохані жінки і розпусниці, ласі тільки до грошей. Ніби в більшості жінок жадоба кохання не йде в парі з потребою підтримки, заступництва. Їм хочеться, щоб хтось дбав про них, захищав, пестив… У шістдесят вісім років я бачу це так ясно, що іноді ладен вити з розпачу: навіщо я сам, власними руками відштовхнув від себе кохання, і то не з чеснотливості, а з недовіри і скнарості. Мав я кілька коханок, але майже одразу кидав їх через мою безглузду підозріливість; а може, я не так витлумачував найбезневинніше прохання і сам ставав гидкий жінці через деякі мої звички, що їх ненавидиш і ти. Я завжди сперечаюся з кельнерами в ресторанах чи з візниками про чайові. Я хочу наперед знати, скільки я маю платити. Я люблю, щоб на все була такса. Доведеться, хоч як соромно, признатися: в розпусті мене, мабуть, привабило те, що на неї заздалегідь встановлено певні ціни. А хіба така людина, як я, має щось спільне між схильністю серця і голим бажанням? Схильність серця, як мені здавалося, я вже не зможу вдовольнити, а тому я її приборкував, тільки-но вона зароджувалася. Я став великим майстром у мистецтві убивати в собі почуття саме тоді, коли воля ще грає в коханні вирішальну роль, коли ми стоїмо на порозі жаги і нам іще вільно або віддатися їй до останку, або вирватися з її пут. Я вдовольнявся найпростішими стосунками – тими, що купуються за наперед обумовлену ціну. Терпіти не можу, коли мене дурять, але те, що я винен, я завжди плачу. От ви галасуєте про мою скнарість, а проте я ніколи не затримую грошей за рахунком і завжди плачу готівкою: всі мої постачальники знають це і вихваляють мене. Мені просто буває осоружна думка, що я комусь винен бодай дрібницю. Достоту так я розумів і "кохання": викладай грошики… Яка гидота!
Ні, я надто вже розходився, мажу себе квачем; все-таки я кохав одну жінку, і вона, здається, кохала мене… Було це 1909 року, на схилі моєї молодості. Навіщо замовчувати цю пригоду? Ти знала про неї і нагадувала мені її, коли тобі треба було щось виторгувати в мене.
Це була молоденька гувернантка, яку я врятував від суду (її обвинувачувано в дітогубстві). Спершу вона віддалася мені із вдячності, але потім… Так, так, того року я спізнав щире кохання, але все занапастила моя невситимість. Мало того, що я тримав її в чорному тілі, майже в злиднях, я ще вимагав, щоб вона завжди була до моїх послуг, ні з ким не бачилася, – щоб я міг узяти її, піти від неї, наскочити на неї, коли заманеться, – а вона щоб тільки й виглядала, коли мені трапиться вільна хвилина. Вона була моєю річчю. Володіти, користуватися, визискувати – ці мої намагання поширювалися й на інших людей. Я люблю мати невільників. І от якось я ніби знайшов таку жертву. Я стежив за кожний її кроком, кожним поглядом… Та що це я! Забув свою обіцянку не розводитися про такі речі. Вона поїхала до Парижа – не витримала…
– Хіба ти тільки з нами не міг порозумітися? – часто торочила ти мені.– Всі, геть усі бояться і цураються тебе, Луї, ти ж сам бачиш!
Так, я бачив… У суді я не мав друзів. Мене довго не вибирали до ради присяжних повірених. А після всіх отих кретинів, що їх замість мене обирали па старшину адвокатів, мені вже й не хотілося бути старшиною. Навіщо воно мені? Тільки морока з представництвом, прийомами. Всі ці почесті коштують дорого, справа не варта заходу. А тобі цієї шани дуже хотілося задля дітей. Ти ніколи нічого не хотіла задля мене самого, я тільки й чув: "Зроби так задля дітей".
Через рік, як ми побралися, у твого батька стався перший удар, і нас перестали запрошувати до замку Сенон. Невдовзі ми вже загніздилися в Калезі. Мене ти зреклася, але мій рідний край полюбила. Ти пустила коріння в моїй землі, проте воно з моїм корінням не переплелося. Діти завжди проводили канікули в цьому будинку, в цьому садку. Тут померла наша маленька Марі. І ця смерть тебе не вжахнула – для тебе святиня кімната, де вона мучилася. Тут ти привела свій виводок, доглядала хворих дітей, сиділа біля колисок, давала прочуханки няням і гувернанткам. Між оцими яблунями натягали мотузочку, де висіли суконьки Марі і весь цей любий дитячий одяг. У цій ось вітальні абат Ардуен збирав коло фортепіано дітей, і вони співали хором, і не тільки побожні пісні – щоб я не сердився.
Літніми вечорами, пихкаючи на порозі люлькою, я чув їхні чисті голоси, цю арію Люллі[7]: "Ах, ліси, і скелі, і вода джерельна…" Спокійне щастя, де не було мені місця, я це знав, заборонена для мене сфера чистоти і марень, тиха любов, дрімлива хвиля, що сплеснула за кілька кроків од моєї скелі.
Я заходив до вітальні, і голоси змовкали.