Чого ж чекати від старого крокодила? Тільки його смерті. Постривайте-но, – необачно додав я, – він ще з того світу не таке вам утне.
(Дуже шкодую, що я так сказав, тепер вони почнуть винюхувати, що й до чого!)
Женев'єва злякано заперечила, гадаючи, що я образився за те прізвисько. Мене дратують не всякі ідіотські прізвиська, а дратує молодість Філі. Чи може вона собі уявити, що таке для старигана, всім ненависного, розчарованого у всьому, звитяжна молодість цього хлопця, який змалечку тішився радощами, що їх мені і за п'ятдесят років життя не довелося зазнати? Я зневажаю, ненавиджу цих шмаркачів. А цього ще більше за інших. Як кіт нечутно стрибає на підвіконня, почувши принадний дух, так і він м'якою ходою, тихенько проліз до моєї оселі, приваблений поживою. Посаг моя онука принесла йому невеликий, зате вона мала неабиякі "надії". Ах, ці надії наших діток! Щоб їх здійснити, вони ладні переступити й через твій труп…
А що Женев'єва захлипала, витираючи сльози, то я сказав їй вкрадливо:
– Зрештою в тебе ж є чоловік, він торгує винами. Хіба так важко цьому славному Альфредові прилаштувати до себе й зятя? Чому я маю бути великодушнішим, ніж ви?
І тут вона заспівала зовсім іншої – почала гудити сіромаху Альфреда, і то з такою зневагою й огидою! Послухати тебе, то він просто боягуз, він не тільки не розширює, а щодня згортає свої операції. Нащо вже колись була солідна фірма, а тепер там двом директорам робити нічого.
Я привітав Женев'єву з тим, що чоловік її обачний: коли заноситься на бурю, треба згортати вітрила. Майбутнє за тими, хто, як Альфред, грає по малій. Сьогодні найбільше лихо для будь-якої справи – широкий розмах. Женев'єва вирішила, що я кепкую з неї, а я справді так думав: недарма я тримаю гроші в себе під ключем і навіть не ризикую покласти їх до банку.
Ми повернули назад до будинку. Женев'єва не зважувалася і слова мовити. Я йшов, навмисне не спираючись на її руку. Вся родина сиділа кружка, дивилася на нас і, безперечно, обговорювала лиховісні знаки незгоди між нами. Очевидно, наше повернення урвало суперечку між родиною Юбера і родиною Женев'єви. Ох, яка розкішна баталія зчиниться через мою калитку, коли я тільки погоджуся віддати вам колись свої гроші! Всі сиділи, лише Філі стояв. Вітер куйовдив його непокірного чуба. На ньому була сорочка з виложистим комірцем і короткими рукавами. Дивитися не можу спокійно на нинішніх хлопців, вони скидаються на дівчат атлетичної статури. Його дитячі щоки зашарілися, коли на дурне запитання Жаніни: "То що, побалакали?" – я лагідно мовив: "Авжеж, ми говорили про старого крокодила…"
Ще раз скажу: я ненавиджу його не за це образливе прізвисько. Просто вони не розуміють, що таке старість. Як ви можете собі уявити таку муку: ти нічого не дістав від життя, і нема чого ждати тобі від смерті. Хай немає нічого потойбіч, і немає цьому пояснення, і не дано нам розгадати таємницю… А все ж таки ти, Ізо, не вистраждала того, що вистраждав я. Діти не чекають твоєї смерті. Вони тебе по-справжньому люблять, моляться на тебе. Вони тягнуть руку за тобою. Але ж і я їх любив. Женев'єва тепер гладка сорокалітня жінка, і щойно вона намагалася видурити в мене для свого шалапута зятя чотириста тисяч франків. А я пам'ятаю, як вона маленькою дівчинкою сиділа в мене на колінах. Тільки-но ти бачила наші забавки, одразу кликала її до себе… Та що це я? Ніколи мені не довести до кінця цієї сповіді, якщо я плутатиму теперішнє з минулим. Закликаю себе до порядку.
VІ
Здається, я зненавидів тебе не одразу, не першого року після тієї нещасливої ночі. Моя ненависть зростала в мені помалу – що глибше я переконувався в твоїй цілковитій байдужості до мене; бо для тебе нічого на світі не існувало, крім твоїх жадібних галасливих дітлахів. Ти навіть не помітила, як я, не мавши ще й тридцяти, став відомим адвокатом у цивільних справах, був завалений роботою і що мене вже знали як значну постать у нашій судовій окрузі, найвідомішій у Франції після Паризької округи. А після справи Вільнава (1893) я прославився ще й як адвокат-криміналіст (не так уже й часто хто висувається зразу в цих обох галузях права), і тільки ти не знала, що моя оборонна промова на цьому процесі прогриміла на цілий світ. І саме цього року наша незлагода перейшла у відкриту війну.
Після справи Вільнава, такої гучної для мене, мене ще дужче стисли лещата, в яких я задихався. Досі я ще плекав якусь надію, але твоя байдужість до мого успіху довела мені, що я для тебе не існую.
Вільнави, подружжя, – ти пригадуєш цю історію? – прожили вкупі двадцять років і все ще кохалися так ніжно, що їхня любов перейшла у прислів'я. Люди казали: "Дружні, як Вільнави".
Жили вони разом із єдиним сином, хлопцем п'ятнадцяти років, у замку Орнон, у передмісті; гостей не приймали, вдовольнялись товариством одне одного. "Про таке кохання тільки в книжках можна прочитати", – казала твоя мати; вона завжди говорила заяложеними фразами. Це від бабусі Женев'єва успадкувала таємницю такого мистецтва. Присягаюся, ти вже нічого не пам'ятаєш про цю драму. Якщо я почну розповідати про неї, то ти з мене сміятимешся, як сміялася, коли я за столом почав згадувати про свої шкільні та студентські іспити… Та що вдієш!
Одного ранку слуга, прибираючи кімнату на нижньому поверсі, почув, як нагорі гримнув постріл і хтось розпачливо зойкнув. Він кинувся туди – спальню господарів замкнено. Там стиха перемовлялися, пересували меблі, хтось побіг до ванної. Слуга торгає й торгає за клямку. Нарешті двері розчиняються. Вільнав лежить непритомний на ліжку, сорочка в нього залита кров'ю. А пані Вільнав, незачесана, в халаті, стоїть біля ліжка з револьвером у руці. Вона сказала:
"Я поранила пана Вільнава, привезіть швидше лікаря, хірурга, і поліцейського комісара. Я нікуди звідси не піду".
Від неї нічого не могли добитися, крім слів: "Я поранила чоловіка". Це підтвердив і пан Вільнав, коли спроможний був говорити. Він також відмовився дати будь-які пояснення.
Підсудна не захотіла взяти собі адвоката. А що я був зять їхнього приятеля, то мені запропоновано було виступити на суді оборонцем. Я щодня навідувався до в'язниці, але нічого не міг витягти з цієї впертої жінки. Чого тільки не плескали язиками про неї в місті! Але я з першого дня вірив у її безневинність: вона взяла на себе вину, і чоловік, який палко кохав її, підтвердив цю обмову. О, той, хто не спізнав взаємної любові, має особливе чуття: він одразу вгадує палке кохання в інших. Ця жінка нестямно кохала свого чоловіка. Вона в нього не стріляла та й не могла стріляти. Може, вона затулила його собою, захищаючи від пострілу якогось вигнаного коханця? Але ніхто до них не приїздив напередодні того нещастя. Ніхто з їхніх знайомих не вчащав до них… Зрештою, навіщо розповідати так докладно цю давню історію?
До того самого дня, коли я мав виголосити свою промову, я вирішив тільки заперечувати, що пані Вільнав учинила злочин, і доводити, що вона не могла його вчинити. Та в останню хвилину мені мов полуда спала з очей: все розкрило свідчення юного Іва, її сина, навіть не саме свідчення (воно не мало ваги і не дало нічого нового), а той благальний і владний погляд, яким дивилася на нього мати: вона з ока його не спускала, поки він не відійшов від бар'єру; тоді вона повеселіла, ніби їй спав камінь із серця. І тут мені сяйнула думка. У своїй промові я звинуватив сина, хворобливого підлітка; він ревнував матір до батька, якого вона надто палко кохала. Я вразив усіх неспростовною логікою і палким красномовством. Моя імпровізована промова славетна й досі, бо професор Ф., за власним його визнанням, знайшов у ній основу для своєї наукової системи: завдяки їй він став краще розуміти психологію підлітків і знайшов новий спосіб лікувати їхні неврози.
Якщо я воскрешаю зараз ці спогади, люба Ізо, то зовсім не тому, що маю надію збудити в тебе – з запізненням на сорок років – захват моїм талантом, якого ти не відчула і в дні мого тріумфу, коли газети майже всього світу давали мій портрет. Річ тут в іншому. Цілковита твоя байдужість до цієї врочистої для мене години мого життя сповна показала мені, який я чужий тобі і який самотній. І це тоді як протягом кількох тижнів я мав перед очима приклад жіночої самовідданої любові,– в тюремній камері я бачив жінку, яка пожертвувала собою, щоб урятувати свою дитину, бачивши в ній не стільки свого улюбленого сина, скільки дитину свого коханого чоловіка, спадкоємця його імені. Бо ж чоловік, жертва, благав її: "Візьми вину на себе…" І з кохання до нього дружина наважилася запевнити світ – цілий світ! – у тому, що вона злочинниця, що вона хотіла вбити чоловіка, найдорожчого їй з усіх людей. Штовхнула її на цю жертву подружня, а не материнська любов… (Далі все це підтвердилося: вона розлучилася з сином і завжди жила на відстані від нього). Але ж і я міг бути таким коханим чоловіком, як той Вільнав. Під час процесу мені доводилося часто з ним зустрічатися. Чим він був кращий за мене? Щоправда, із себе він досить гарний, у ньому відчувалася порода, але, мабуть, він був не дуже розумний – про це свідчить його вороже ставлення до мене після суду. А я ж іще й талановитий! Якби я на ту пору мав біля себе кохану жінку, чого б тільки не досягнув! Але ж самотня людина не завжди має сили вірити в себе. Нам треба, щоб ми мали свідка нашої сили: того, хто підраховує завдані удари, відмічає успіхи, невдачі і вінчає нас лаврами в день перемоги, – як ото колись у школі, в день видачі нагород, діставши книжки з написами, я шукав очима маму в юрбі батьків, і під музику військового оркестру вона подумки накладала на мою голову, підстрижену з цієї нагоди, золотий лавровий вінок.
У час, що збігся з процесом Вільнавів, мати дуже підупала здоров'ям. Я зразу помітив це: першою ознакою занепаду була її несподівана прихильність до чорного песика, що люто гавкав, тільки-но я наближався. Коли я навідувався до мами, в неї тільки й розмов було, що про цього песика.
А втім, мамина ніжність не замінила б мені тієї любові, яка могла б мене врятувати на вирішальному повороті життя. За мамою був один грішок: вона надто любила гроші, і цей грішок я перебрав од неї; грошолюбство – це в мене родиме.