Розповідь моряка

Габріель Гарсіа Маркес

Ґабріель Ґарсіа Маркес

РОЗПОВІДЬ МОРЯКА,

котрий зазнав корабельної аварії,

плив десять днів на плоту без їжі й питва,

був проголошений національним героєм,

обцілований королевами краси,

зробився багатим завдяки рекламі,

а потім впав у немилість і назавжди був забутий

Передісторія цієї історії

28 лютого 1955 року надійшло повідомлення про те, що вісім членів екіпажу есмінця "Кальдас" військово-морських сил Колумбії були викинуті за борт і загинули внаслідок бурі, що розгулялася в Карібському морі. Корабель ішов з Мобіля (США), де його лагодили, до колумбійського порту Картахени, куди й прибув без запізнення через дві години після трагедії. Пошук моряків розпочався негайно, в ньому взяли участь кораблі військово-морських сил США, які базуються в зоні Панамського каналу, здійснюючи військовий контроль та інші "добрі послуги" в південних районах Карибського моря. Через чотири дні пошук припинили і моряків офіційно оголосили загиблими. А проте ще через тиждень один із них напівживий з'явився на пустельному березі в північній Колумбії після десятиденного — без їжі й питва — плавання на плоту. Моряка звали Луїс Алехандро Веласко. Ця книжка— журналістський запис його розповіді, опублікований через місяць після корабельної аварії газетою "Ель Еспектадор", що виходить у Боготі.

Та прагнучи відновити хвилину за хвилиною перебіг подій, ні моряк, ні я не знали, що ця виснажлива розвідка зробить нас героями нової пригоди, яка викликала певне занепокоєння в країні, поставила хрест на його славі й кар'єрі, а мені могла коштувати життя. Колумбія переживала тоді період "фольклорної" диктатури генерала Густаво Рохаса Пінільї, двома найвідомішими "подвигами" якого були розстріл мирної студентської демонстрації у центрі столиці і вбивство агентами таємної поліції остаточно не встановленої кількості любителів бою биків, котрі вигуками невдоволення зустріли появу на кориді дочки диктатора. У пресі панувала сувора цензура, і щоденним клопотом опозиційних газет був пошук непов'язаних з політикою тем, здатних розважити читача. В редакції "Ель Еспектадор" ці почесні обов'язки "пекарів" виконували Гільєрмо Кано — видавець, Хосе Салар — головний редактор, і я — новачок-репортер. Жодному з нас не виповнилося й тридцяти років.

Коли Луїс Алехандро Веласко власною персоною завітав до нас, щоб запитати, скільки ми заплатимо йому за розповідь, його зустріли як годиться: стара пісенька. Військові протягом кількох тижнів тримали його в госпіталі ВМС, де він мав можливість розмовляти лише з представниками проурядової преси і одним журналістом з опозиції, що переодягнувсь у лікаря, його розповідь багато разів повторювалася фрагмент за фрагментом, її заялозили й профанували, і читачам уже, здається, набрид герой, якого найняли для реклами годинників, бо його власний не зіпсувався під час шторму; він з'явився на рекламі взуття — оскільки його черевики виявилися такими міцними, що він не зміг розірвати їх і з'їсти, — і брав участь в інших газетярських дурисвітствах. Йому вручали державні нагороди, він виголошував патріотичні промови по радіо, його — як взірець майбутніх генерацій — показували по телебаченню, його возили по країні, і серед квітів та музики він роздавав автографи й цілувався з королевами краси. Моряк пожинав плоди маленького щастя. І прийшов до нас сам, коли ми його не кликали, хоча спершу довго розшукували, отож тепер нам здавалося, що він нездатний розповісти нічого нового, а за гроші міг вигадати будь-що, до того ж уряд чітко визначив йому межу відвертості. Ми послали його туди, звідки прийшов. Та зненацька Гільєрмо Кано, пойнятий якимсь передчуттям, наздогнав його на сходах, вибачився і передав мені у руки. Наче дав бомбу з годинниковим механізмом.

Цей двадцятирічний кремезний хлопець з лицем радше сурмача, ніж національного героя, вразив мене передусім своїм талантом оповідача, схильністю до узагальнень і дивовижною пам'яттю, а також вродженим почуттям гідності, що давало йому підставу підсміюватися над власним геройством. За двадцять днів, протягом яких я по шість годин записував його спогади і ставив підступні запитання, щоб виявити суперечності, нам вдалося відтворити стислу й правдиву хроніку десяти днів, проведених ^ним у морі, його розповідь виявилася такою докладною й хвилюючою, що мені як літератору лишилося подбати тільки про те, аби йому повірили. З цієї причини, а також тому, що це здавалося нам справедливим, ми домовилися: розповідь буде викладено від першої особи й підписано його іменем. І справді, нинішнє видання — перше, де фігурує моє ім'я.

Друга, ще приємніша несподіванка чекала мене на четвертий день нашої роботи, коли я попросив Луїса Алехандро Веласко розповісти про шторм, який спричинив катастрофу. Певний, що його розповідь варта стільки золота, скільки вона важить, він, посміхнувшись, відповів: "Річ у тім, що справжнього шторму не було". Авжеж, метеослужба на наше прохання підтвердила, що того року в лютому Карібське море було спокійне й прозоре. Правда, ніде доти не надрукована, полягала в тому, що пориви вітру в розбурханому морі спричинили крен корабля, кріплення вантажу, нагромадженого абияк на палубі, не витримало, і вісім моряків були скинуті в море. Це повідомлення викривало три серйозних порушення: по-перше, на есмінці заборонялося перевозити будь-які вантажі, по-друге, через перевантаження нездатний маневрувати, корабель не міг врятувати потерпілих і, по-третє, сам вантаж виявився контрабандою — холодильники, телевізори, пральні машини. Стало зрозумілим, що ця розповідь, як і есмінець, повнилася погано закріпленим тягарем політичних і моральних порушень, яких ми не могли передбачити.

Історія, поділена на епізоди, друкувалася протягом чотирнадцяти днів. Спочатку уряд зрадів літературному дебюту свого героя. Потім, коли правда побачила світ, було зроблено політичний трюк — спробу заборонити продовження серії: тираж газети на той час майже подвоївся, перед приміщенням редакції вирувала юрба читачів, що скуповували попередні номери, аби мати повне видання. Диктатура в кращих традиціях колумбійських урядів вирішила заглушити правду риторикою: у спеціальному повідомленні урочисто спростовувалася наявність контрабандних товарів на борту есмінця. Намагаючись відстояти свої позиції, ми зажадали від Луїса Алехандро Веласко список членів екіпажу, які мали фотоапарати. Хоча багато хто з них відпочивав у різних районах країни, нам вдалося розшукати їх і купити зроблені під час плавання фотознімки. Через тиждень після того, як розповідь була надрукована в епізодах, вона повністю з'явилася в спеціальному додатку, проілюстрована знімками, придбаними у моряків. На групових знімках, зроблених у відкритому морі, позаду людей можна було безпомилково розгледіти ящики з контрабандним товаром: виднілися навіть назви фірм-виготовлювачів. Диктатура відповіла на удар серією залякувань і репресій, після чого через кілька місяців газету закрили.

загрузка...

Незважаючи на тиск, погрози і вправні спроби підкупу, Луїс Алехандро Веласко не відмовився від своїх слів. Змушений звільнитися з ВМС, не маючи ніякої іншої спеціальності, він позбувся популярності. Через неповні два роки диктатуру було повалено. Колумбію віддано на відкуп іншим режимам, краще закамуфльованим, але не набагато справедливішим: я в той час вів у Парижі сповнене блукань і ностальгії життя вигнанця, що так нагадує плавання на плоту за течією. Ніхто не чув більше про самотнього моряка, доки за кілька місяців один журналіст не побачив його випадково у конторі якогось автопідприємства. Я бачив це фото: він погладшав і трохи постарів, видно, життя зачепило його за живе, залишивши, проте, суворий німб героя, здатного підірвати власну статую.

П'ятнадцять років я не повертався до цієї розповіді. Вона видається мені гідною публікації, але я ніяк не збагну, яка в цьому користь. Тепер вона виходить окремою книжкою лише тому, що я згодився, не подумавши як слід, але не в моїх звичках брати своє слово назад. Мене мучить думка, що видавців цікавлять не так літературні достоїнства тексту, як ім'я, що стоїть під ним, і що, на превеликий мій жаль, належить модному письменникові. На щастя, є книжки, які належать не тому, хто їх написав, а тому, хто їх вистраждав, і ця одна з них. Отже, авторське… право залишається за тим, хто його заслужив: за безвісним співвітчизником, котрий потерпав десять днів без їжі й питва на плоту, зробивши можливим написання цієї книжки.

Барселона, лютий 1970 р.

ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС.

Розділ 1

Про моїх товаришів, які загинули в морі

22 лютого нас повідомили, що ми повертаємося до Колумбії. Вісім місяців ми стояли в Мобілі, штат Алабама, де провадився ремонт електронного обладнання та бойового спорядження нашого корабля "Кальдас". Поки тривали ремонтні роботи, команда проходила спеціальну підготовку. На дозвіллі ми робили те, що звичайно роблять усі моряки, опинившись на суходолі: ходили з подружками до кінотеатру, а потім збиралися у "Джо Пелуки" — в портовій таверні, де жлуктили віскі та час від часу зчиняли бійки.

Мою подружку звали Мері Едресс, мене познайомила з нею подружка іншого моряка через два місяці після нашого прибуття до Мобіля. Хоча іспанська мова давалася їй надзвичайно легко, гадаю, що Мері Едресс так ніколи й не здогадалася, чому мої товариші називали її Марія Дірексьйон.[10] Маючи звільнення, я звичайно запрошував її до кінотеатру, хоч вона й віддавала перевагу морозиву. Ми розмовляли наполовину англійською, наполовину іспанською, але завжди розуміли одне одного — і в кінотеатрі, і коли ласували морозивом.

Лише одного разу я пішов до кінотеатру без Мері: того вечора показували "Бунт Каїна". Кільком моїм товаришам сказали, що то цікава стрічка про долю тральщика. Проте найцікавішим у фільмі був не тральщик, а шторм. Усі ми зголосилися на тому, що під час шторму слід було змінити курс корабля, як це й зробили бунтівники. Та ні я, ні жоден з моїх товаришів ніколи не попадали в такий шторм, отож він і справив на нас найбільше враження. Коли поверталися на ночівлю, Дієго Веласкес, якого фільм надзвичайно вразив, згадавши, що за кілька днів ми будемо у відкритому морі, промовив: "А що коли з нами трапиться щось подібне?"

Щиро кажучи, я тоді теж був приголомшений.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...