Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню

Габріель Гарсіа Маркес

Ґабрієль Ґарсія Маркес

НЕЙМОВІРНА ТА СУМНА ІСТОРІЯ ПРО НЕВИННУ ЕРЕНДІРУ І ЇЇ БЕЗДУШНУ БАБУНЮ

З іспанської переклала Маргарита Жердинівська

Ерендіра купала свою бабуню, коли подув вітер її нещастя. Величезна, мазана брудним вапном оселя, що загубилася у безмежній пустелі, здригалася аж до підвалин від поривів вітру. Але Ерендіра та бабця звикли до цієї навіженої стихії і майже не помічали шаленого вітру, заклопотані своїми повсякденними справами. Ерендіра купала бабуню у ванній кімнаті, прикрашеній численними павичами та легковажною мозаїкою на зразок тих, які звеселяли римські лазні.

Гола товста бабуся схожа була на гарного білого кита, випущеного в мармурову купіль. Онуці тільки-но виповнилося чотирнадцять років, як для свого віку вона була худорлява, тендітна та занадто покірлива. Повільно, наче виконувала якийсь священний ритуал, вона обмивала бабусю водою з очищувальними рослинами та пахучим листям, яке поналипало на гладку спину, на розпущене сиве волосся та на міцні плечі, колись безжально татуйовані бешкетниками-моряками.

— Вчора мені снилося, що я маю одержати листа, — сказала бабуня.

Ерендіра, яка взагалі розмовляла дуже рідко, запитала:

— Якого дня ви бачили сон?

— У четвер.

— Тоді в листі погані новини, — сказала онука, — та він ніколи не прийде.

Закінчивши купати бабуню, Ерендіра повела її до спальні. Стара була така товста, що могла пересуватися, тільки спираючись на плече онуки або на міцну палицю, схожу на єпископську патерицю, проте у важких рухах старої відчувались колишня владність та велич. У спальні, обладнаній так само дивовижно та чудернацько, як увесь будинок, Ерендіра ще дві години опоряджала бабуню. Вона розплутала її волосся пасмо за пасмом, напахтила його й розчесала, вдягла бабуню в сукню, розмальовану тропічними квітами, напудрила їй обличчя, нафарбувала карміном губи, нарум'янила щоки, відтінила мускусом повіки, покрила перламутровим лаком нігті і от таку, надмірно прикрашену, мов величезну ляльку завбільшки з людину, повела в штучний садок з тропічними квітами, такими, як на сукні, й посадовила в зручне крісло, що більше скидалося на трон, і стара заходилася слухати коротенькі грамофонні платівки.

Поки бабуся занурювалась у трясовину минулого, Ерендіра підмітала похмурий строкатий будинок з дивними меблями і статуями вигаданих цезарів, скляними люстрами, алебастровими ангелами, полакованим у золотий колір піаніно та численними годинниками найдивніших форм і розмірів. У дворі стояла цистерна, в якій протягом багатьох років зберігалася вода, що її приносив на спині індіанець із віддалених джерел, а на даху цистерни сидів рахітичний страус, єдиний птах, що пристосувався до цього нищівного клімату. Будинок стояв далеко від великих міст, посеред пустелі, біля злиденного селища із хирявими вуличками, де цапи кінчали життя самогубством з відчаю, коли дув нещасливий вітер.

Такий химерний притулок збудував чоловік бабусі, легендарний контрабандист Амадіс, з яким вона мала сина, теж Амадіса, що був батьком Ерендіри. Ніхто не знав, звідки походила ця родина. Говорили, а чутки ці йшли від індіанців, що Амадіс-батько відкупив свою гарну жінку з публічного дому одного з Антільських островів, де вона вбила ножем якогось чоловіка, і родина оселилася назавжди в пустелі. Коли Амадіси померли, перший від пропасниці, другий після бійки, порізаний суперниками, бабуся поховала їх у дворі, звільнила чотирнадцять босоногих служниць і далі тішила себе мріями про свою велич у півтемряві дивовижного будинку, що його тримала на своїх дитячих плечах позашлюбна донька її сина, яку вона виховувала змалку.

Тільки щоб дати лад усім годинникам та завести їх, Ерендірі треба було шість годин. Того дня, коли почалися її нещастя, годинники ще не потребували заводу, вони були накручені до наступного дня, зате їй довелося купати та вбирати бабуню, мити підлогу, варити обід і обтирати кришталь. Об одинадцятій вона налила чисту воду у цеберко страуса, полила чахлу пустельну траву на могилах обох Амадісів, а їй довелося опиратися шквалам шаленого вітру, не підозрюючи, що це вітер її нещастя. О дванадцятій вона обтирала останні келихи для шампанського, коли раптом відчула запах супу, що підгоряв; дівчина прожогом кинулася на кухню, не розбивши при цьому жодного венеціанського келиха.

Ледве встигла зняти з вогню страву, яка випліскувалась із каструлі, потім поставила на вогонь кукурудзу, її вона приготувала заздалегідь, і скористалась нагодою, щоб на хвилинку сісти на кухонний ослінчик. Заплющила очі, невдовзі розплющила їх, утома наче зникла, і вона почала наливати суп у полумисок. Усе це робила уві сні.

Бабця сиділа сама на чільному місці великого бенкетного столу із срібними канделябрами та приборами на дванадцять персон. Вона сіпнула дзвіночок, і зразу з'явилася Ерендіра із супницею, яка парувала. Коли дівчина наливала суп, бабуня помітила її сонні рухи і провела рукою перед її очима, наче витирала невидиме скло. Дівчина не побачила руку. Стара так само дивилась на неї, і коли Ерендіра повернулася спиною, щоби йти на кухню, бабця гукнула:

— Ерендіро!

Раптом прокинувшись, дівчина упустила супницю на килим.

— Нічого, дитино, — сказала бабуня навіть трохи ніжно, — ти йшла і спала.

— Це моє тіло заснуло, — вибачилась Ерендіра. Ще приголомшена цією несподіванкою, вона підняла супницю і спробувала витерти пляму на килимі.

— Не треба, — зупинила її бабуся, — помиєш увечері.

Таким чином, крім повсякденної вечірньої роботи, Ерендіра мала ще почистити килим, а оскільки вона робила це у мийниці, заразом вирішила випрати також білизну, яку приготувала на понеділок. А вітер шаленів навколо будинку, шукаючи отвору, куди б удертися. Ерендіра мала стільки роботи, що й не помітила, як настала ніч, і коли привела до ладу килим, уже час було лягати.

Бабуся цілий день наспівувала фальцетом пісні своєї молодості, акомпануючи собі сяк-так на піаніно, на повіках у неї ще блищали краплі мускусу впереміш із сльозами. Та коли вона простягнулася в ліжку, вдягнена у муслинову сорочку, гіркота від спогадів щезла.

— Скористайся завтрашнім днем, щоб почистити і другий килим, його не чищено з давніх-давен, — сказала вона Ерендірі.

— Так, бабуню, — відповіла дівчина.

Вона взяла віяло з пір'я і почала обмахувати невгамовну господиню, яка, засинаючи, ще давала накази.

— Випрасуй усю білизну перед тим, як лягати, щоб совість у тебе була спокійна.

— Так, бабуню.

— Переглянь усі шафи для білизни, бо коли дме вітер, з'являється міль.

— Так, бабуню.

— Часу в тебе досталь, отож, винеси квіти у двір, хай подихають.

загрузка...

— Так, бабуню.

— Нагодуй страуса.

Вона заснула, але й далі віддавала накази, адже це від неї дівчина успадкувала здатність діяти уві сні. Ерендіра безшумно вийшла з кімнати і заходилася робити далі свої справи, слухаючи накази сплячої бабусі.

— Полий могили.

— Так, бабуню.

— Перед тим як лягати, подивись, щоб скрізь був порядок, речі дуже страждають, коли їх не покласти на своє місце.

— Так, бабуню.

— А якщо приїдуть Амадіси, скажи їм, щоб не заходили, — говорила бабця, — бо бандити Порфіріо Галана чекають на них, щоб убити.

Ерендіра більше не відповідала, бо знала, що баба марить уві сні, але не знехтувала жодного наказу. Коли нарешті все було зроблено, вона загасила останні свічки, взяла в їдальні канделябр і пішла до своєї кімнати, освітлюючи собі путь, а завивання вітру переривалося гучним здоровим диханням сплячої бабуні.

Її кімната теж була розкішна, хоч і не така розкішна, як бабина, і напхана ганчір'яними ляльками та мотузяними звірами, що залишилися тут ще з часів її дитинства. Зморена тяжкою працею за цілий день, Ерендіра не мала сили роздягнутися і впала на ліжко. Невдовзі вітер її нещастя вдерся в спальню, мов зграя собак, і кинув канделябр на занавіску.

*

На світанку, коли вітер нарешті вщух, почали падати окремі великі краплі дощу, які загасили останні жаринки та зробили твердим попіл, на який перетворився будинок. Мешканці селища, в основному індіанці, витягали те, що залишилося після пожежі: обвуглене тіло страуса, шматок позолоченого піаніно, тулуб якоїсь статуї. Приголомшена нещастям бабуся, дивилась на рештки свого багатства. Ерендіра, сидячи поміж могилами двох Амадісів, тільки-но перестала плакати. Коли бабуся переконалася в тому, що серед уламків залишилося дуже мало непошкоджених речей, вона подивилась на онуку із щирим жалем.

— Бідна моя дитино, — зітхнула вона. — Тобі не вистачить життя, щоб заплатити мені за ці збитки.

Платити довелося того самого дня. Баба повела дівчину до крамаря, брудного, худющого удівця, який — це всі знали — добре платив за дівчат. У присутності незворушної бабки удівець почав розглядати Ерендіру майже з науковою скрупульозністю: оцінював міцність її литок, розмір грудей, ширину стегон. Він не сказав жодного слова, аж поки склав ціну.

— Вона ще зовсім зелена, — сказав він, — в неї майже нема грудей.

Потім змусив її стати на вагівницю для підтвердження своєї думки. Ерендіра важила сорок два кілограми.

— Вона коштує не більше ста песо, — сказав удівець.

Бабка обурилась.

— Сто песо за таку молоду дівчину! — майже заволала вона. — Ну, знаєте, це значить зовсім не цінувати невинності.

— Сто п'ятдесят п'ять, — сказав удівець.

— Дівчина завдала мені збитків більш як на мільйон песо, — сказала бабця, — а за таку ціну їй доведеться жити двісті років, щоб відшкодувати витрати.

— На щастя, — сказав удівець, — єдине гарне, що в неї є, це її юність.

Буря загрожувала зірвати будинок, краплини дощу скупчувались на стелі і падали на долівку, отже, всередині, як і надворі, йшов дощ. Бабуся почувалася дуже самотньою та нещасною.

— Хай буде хоч триста песо, — наполягала вона. — Ну, двісті п'ятдесят.

Нарешті вони згодились на двісті двадцять песо і трохи харчів. Баба наказала Ерендірі йти з удівцем, і він повів її за руку у приміщення позаду крамниці так, наче вів у школу.

— Я чекаю на тебе тут, — сказала баба.

— Так, бабуню, — відповіла Ерендіра.

Приміщення позаду крамниці скидалося на повітку, яку підтримували чотири муровані стовпи, стеля була зроблена з трухлявого пальмового листя, так що негода вільно порядкувала тут.

1 2 3 4 5 6 7