Bin говорив голосно, невимушено й добродушно, як людина, що в неї з травленням і з гаманцем усе гаразд, випинав губи, одні звуки надміру тягнув, а інші ковтав, як загалом жителі північного узбережжя. Декотрі слова він немов вистрілював і сам тоді сміявся, наче вдало пожартував.
Пан Клетеріан був середній на зріст, кремезний, дужий, коротконогий і мав повне, червоне обличчя з водяво-блакитними очима, білястими віями, великими ніздрями й вологими губами. Він носив англійські баки, по-англійському одягався і дуже зрадів, заставши в санаторії англійську родину — батька, матір і трьох гарненьких дітей з їхньою "ПІІГБЄ"1, які тут перебували в цілковитій самотині, бо не знали, де ж їм ще перебувати, і з якими він вранці снідав по англійському. Взагалі він любив добре і всмак попоїсти й випити, виявив себе справжнім знавцем кухні й вина і дуже цікаво розповідав санаторному товариству про обіди, які влаштовували він і його знайомі в нього на батьківщині, а також змальовував декотрі вишукані, не відомі тут страви. Тоді очі його звужувалися, в них з'являвся лагідний вираз, у голосі проривалися якісь носові звуки, а слова ніби липли до піднебіння і булькали в горлі.
Що пан Клетеріан не цурається й інших земних насолод, він довів того вечора, коли один з пожильців "Затишку", письменник за фахом, побачив у коридорі його жарти зі служницею, які трохи виходили за межі дозволеного,— незначна, кумедна подія, що викликала в згаданого письменника до смішного гидливу гримасу.
Що ж стосується дружини пана Клетеріана, то видно було з першого погляду, що вона віддана йому всім серцем. Усміхаючись, вона стежила за його словами й рухами — не з гордовитою поблажливістю, з якою часом стражденні ставляться до здорових, а з ласкавою радістю і схваленням, що їх у добродушних хворих викликає упевненість людей, які досить добре почувають себе на цьому світі.
Пан Клетеріан недовго прожив у "Затишку". Він приїхав сюди задля дружини і через тиждень, переконавшись, що вона добре влаштована і перебуває в надійних руках, залишив санаторій. Його кликали на батьківщину обов'язки перед дитиною і перед фірмою, однаково важливі для нього; і хоч дитина почувала себе як риба у воді, а фірма процвітала, він змушений був, забезпечивши дружині найкращий догляд, повернутись додому.
Письменника, що вже кілька тижнів жив у "Затишку", звати було Шпінель, Детлеф Шпінель, і вигляд у нього був дивний.
Уявіть собі брюнета років тридцяти з гаком, гарної постави, вже сивого на скронях, але навіть без натяку на бороду чи вуса на круглому, білому, трохи одутлому, невиразному обличчі. Він не голився — це було б помітно; на його м'яких хлопчачих щоках тільки подекуди пробивалися тоненькі волосинки. І це здавалося дуже дивним. Блискучі, ясно-карі очі в пана Шпінеля мали лагідний вираз, пориста верхня губа виставала наперед, як у римлян, ніс був короткий і, може, надто м'ясистий, зуби — великі й порохняві, а ноги надзвичайних розмірів. Один з тих добродіїв, що не могли впоратися з своїми ногами, цинік і жартун, називав його поза очі "гнилим недоростком" — не так влучно, як злісно. Одягався пан Шпінель гарно й модно — в довгий чорний сюртук і яскраво поцяткований жилет.
Він був нетовариський і ні з ким не спілкувався. Лише зрідка на нього могла найти бурхлива хвиля прихильності й любові до людей, а бувало це тоді, коли пан Шпінель впадав в естетичний екстаз, захоплений якимось гарним видовиськом — гармонією двох барв, вазою благородної форми чи горами в сяйві призахідного сонця. "Як гарно! — казав він тоді, схиливши голову набік, здійнявши плечі, широко розвівши руки й наморщивши носа.— Боже, гляньте, як гарно!" Такої миті з надміру почуттів він здатен був схопити в обійми найцеремоннішу особу, байдуже кого — чоловіка чи жінку.
На столі в нього, так, щоб кожному було видно, хто зайде до кімнати, лежала книжка, яку він написав. То був не дуже великий роман з надзвичайно дивним малюнком на обкладинці, надрукований на одному з гатунків паперу, крізь який цідять каву, шрифтом, що в ньому кожна літера скидається на готичний собор. Панна фон Остерло якось на дозвіллі прочитала роман і сказала, що він "рафінований",— в її устах це означало "смертельно нудний". Дія роману відбувалася в світських салонах, у розкішних будуарах, повних вишуканих речей — гобеленів, старовинних меблів, чудесної порцеляни, коштовних тканин і різноманітних мистецьких дрібничок. В опис цих речей було вкладено багато любові, і, читаючи його, знайомі пана Шпінеля відразу немов бачили перед собою самого автора — він морщив носа й казав: "Як гарно! Боже, гляньте, як гарно!" Але він не написав ніяких інших книжок, крім цієї, і це було дивно, бо він дуже любив писати. Більшу частину дня він просиджував у своїй кімнаті за письмовим столом і відсилав на пошту надзвичайно багато листів — майже щодня но одному або по два,— а сам, мов на сміх, отримував їх на диво рідко...
За столом пан Шпінель сидів навпроти дружини пана Клетеріана. На перший обід з їхньою участю він трохи спізнився. Зайшовши до великої їдальні на першому поверсі прибудови, він не дуже голосно привітався до всіх і сів на своє місце, після чого доктор Леандер без довгих церемоній відрекомендував його новим пожильцям. Пан Шпінель уклонився і трохи збентежено взявся до їжі. Його великі, білі, гарної форми руки, що виглядали з дуже вузьких рукавів, орудували ножем і виделкою дещо манірно. Скоро збентеження його минулося, і він уже почав спокійно поглядати то на пана Клетеріана, то на його дружину. Пан Клетеріан також протягом обіду кілька разів звертався до нього з запитаннями й зауваженнями з приводу тутешнього клімату і розташування санаторію, його дружина мило вставляла слово чи двоє, і пан Шпінель ввічливо відповідав їм. Голос у нього був м'який і досить приємний, але говорив він з деяким зусиллям, захлинаючись, наче зуби заважали язикові.
Коли вже, вставши з-за столу, всі перейшли до вітальні й доктор Леандер побажав новим пожильцям, щоб обід пішов їм на користь і на здоров'я, дружила мини Клетеріана спитала про свого візаві:
— Як того добродія звати? Шпінеллі? Я не розчула його прізвища.
— Шпінель, а не Шпінеллі, шановна пані. Ні, він не італієць і родом тільки зі Львова, наскільки мені відомо...
— Що ви сказали? Він письменник? Чи хто? — перепитав пан Клетеріан; тримаючи руки в кишенях зручних англійських штанів, він наставив вухо й розтулим рота, як, буває, дехто робить, щоб краще чути.
— Ну, не знаю... він пише... — відповів доктор Леандер.— Здається, він видав якусь книжку, начебто роман, я справді не знаю...
Цим подвійним "не знаю" доктор Леандер, видно, хотів показати, що він не дуже високої думки про письменника і складав з себе будь-яку відповідальність за нього.
— Але ж це дуже цікаво! — мовила дружина пана Клетеріана. Вона ще ніколи не бачила живого письменника.
— Так,— ввічливо погодився доктор Леандер,— він мав певний розголос...
Більше вони про письменника не розмовляли.
Але трохи згодом, коли нові гості пішли до своїх кімнат і доктор Леандер також рушив до виходу, пан Шпінель затримав його і, в свою чергу, поцікавився:
— Як прізвище тієї пари? Я, звичайно, нічого не розчув.
— Клетеріан,— відповів пан Леандер, не зупиняючись.
— Як? — перепитав пан Шпінель.
— Клетеріан їхнє прізвище! — мовив доктор Леандер і пішов своєю дорогою. Він був таки дуже невисокої думки про письменника.
Ми вже, здається, дійшли до того, що пан Клетеріан повернувся на батьківщину? Так, він знов жив на Балтійському узбережжі, дбаючи про свої торговельні справи і про свого сина, безцеремонну, життєрадісну маленьку істоту, що коштувала матері стількох страждань і легкої хвороби дихального горла. Що ж до самої молодої матері, то вона лишилася в "Затишку", і радниця Шпац узяла на себе роль її старшої товаришки. Але це не заважало дружині пана Клетеріана перебувати в добрих стосунках і з іншими пацієнтами, наприклад, з паном Шпінелем, який, на диво всім (бо досі він ні з ким не спілкувався), зразу ж почав виявляти до неї надзвичайну послужливість і увагу і з яким вона радо гомоніла у вільні години, передбачені суворим розпорядком дня.
Він наближався до неї неймовірно обережно й шанобливо і говорив не інакше, як завбачливо притишивши голос, тож глухувата радниця Шпац здебільшого не могла розчути жодного його слова. Він навшпиньки підходив до крісла, в якому усміхаючись сиділа, ніби невагома, дружина пана Клетеріана, зупинявся за два кроки від неї, одну свою величезну ногу відставляв назад, а тулубом подавався вперед і починав розмову тихо, проникливо, трохи захлинаючись і важкувато повертаючи язика, ладен щомиті відступити й зникнути, тільки-но в неї на обличчі з'явиться хоч якась ознака втоми чи нудьги. Але їй не було нудно з паном Шпінелем; вона запрошувала його посидіти коло них з радницею, зверталася до нього з якимось запитанням, а тоді, усміхаючись, зацікавлено слухала його, бо часом він казав такі незвичайні, дивні речі, яких їй ще зроду не доводилось чути.
— А чого ви живете в "Затишку", пане Шпінель? — спитала вона.— Який курс лікування ви проходите?
— Курс лікування? — Ходжу на електризацію. Але про це навіть не варто згадувати. Я скажу вам, шановна пані, чому я тут. Через стиль.
— Он як,— мовила дружина пана Клетеріана і, спершись підборіддям на руку, обернулася до пана Шніцеля з перебільшеною зацікавленістю,— так прикидаються перед дитиною, коли хочуть, щоб вона щось розповіла.
— Так, шановна пані, "Затишок" — це чистий ампір; кажуть, що колись це був замок, літня резиденція. Це крило прибудоване пізніше, але головний корпус зберігся неторкнутим а давніх часів. Я інколи відчуваю, що просто не можу обійтися без ампіра, він тоді мені конче необхідний, щоб бути в більш-менш доброму настрої. Адже зрозуміло, що серед м'яких, зручних аж до непристойності меблів людина почуває себе не так, як серед прямих ліній цих столів, крісел і драпування... Ця ясність і твердість, ця холодна, терпка простота і стримана суворість, безперечно, додають мені самовладання й гідності, шановна пані, надовго відновлюють мої душевні сили, внутрішньо очищають мене, морально підносять...
— Дивно,— сказала вона.— А втім, я зможу зрозуміти вас, якщо постараюсь.
Він сказав їй, що старатись не варто, і обоє засміялися.