Доктор Фаустус

Томас Манн

Доктор Фаустус: Життя нім. композитора Адріана Леверкюна в розповіді його приятеля

Переклад Євгена Поповича

Lo giorno se n'andava, e l'aere bruno

toglieva gli animai che sono in terra

da le fatiche loro, ed io sol uno

m'apparecchiava a sostener la guerra

si del cammino e si della pietate,

che ritrarrà la mente che non erra.

О Muse, о alto ingegno, or m'aiutate,

o mente che scrivesti ciò ch'io vidi,

qui si parrà la tua nobilitate.

Відходив день, і всі земні тварини

звільняв вечірній присмерк від утоми;

І тільки я, на всій землі єдиний,

вів боротьбу самотнього сіроми

з дорóгою, а водночас з журбою,

про що й скажу, в правдивості свідомий.

О музи, дайте сили і спокою!

О генію, допоможи сказати

про всі дива, що сталися зі мною!

Данте, "Пекло", пісня друга.

(Переклад П. Карманського та М. Рильського)

І

З усією рішучістю запевняю, що коли розповідь про життя покійного Адріана Леверкюна, цю першу і напевне ще дуже недовершену біографію дорогої мені людини й геніального музиканта, з яким доля повелася так жорстоко, високо піднісши його й потім штовхнувши в прірву, я починаю кількома словами про себе самого і про свої життєві обставини, то дбаю зовсім не про звеличення своєї особи. Спонукала мене до цього думка про те, що читач — вірніше, майбутній читач, бо ж тепер мій рукопис не має ані найменшої можливості побачити світ, хіба що він якимось дивом опиниться за мурами обложеної фортеці — Європи — і там йому пощастить хоч трохи підняти завісу над таємницею нашої самоти, — отже, повертаюся до свого початкового міркування: тільки виходячи з того, що читачеві захочеться принагідно дізнатися, хто такий автор цих нотаток і що він собою являє, я спершу подаю кілька слів про свою власну особу, хоч, звичайно, й ризикую, що саме ними викличу в читача сумнів, чи мені можна довіритись, тобто чи я за своєю натурою здатний виконати завдання, до якого хочу взятися швидше за покликом серця, ніж за правом духовної спорідненості.

Я перечитую ці рядки й сам помічаю в них якийсь неспокій і тривогу, таку характерну для мого душевного стану тепер, 23 травня 1943 року, через два роки після смерті Леверкюна, вірніше, через два роки після того, як він із темної ночі перейшов у ще темнішу пітьму, тепер, кажу, коли я, сидячи в місті Фрайзінгу на Ізарі в невеличкій кімнаті, що віддавна править мені за кабінет, беруся до життєпису свого нещасного приятеля, земля йому пером — о, якби ж то справді пером! — і в серці моєму пекуча потреба якнайбільше розповісти про нього бореться з глибоким страхом сказати зайве. Я чоловік поміркований, дозволю собі сказати, здорової натури, гуманно настроєний, схильний до гармонії і розважності, за покликанням— учений, conjuratus [1] "латинському війську", не чужий красним мистецтвам (граю на віоль д'амурі1), але стосунки мої до муз мають академічний характер, я вважаю себе нащадком німецьких гуманістів доби "Листів темних людей"2 — Рейхліна, Крота із Дорнгайма, Муціана й Еобана Гесса3. Демонічне, хоч я й гадки не маю заперечувати його вплив на людське життя, завжди було для мене неприйнятне, я інстинктивно виключав його зі свого уявлення про світ і ніколи не відчував ніякісінького бажання відважно звернутися до пекельних сил чи зухвало викликати їх із пітьми, а як вони з'являлися самі й спокушали мене, не подавав їм навіть пальця. Цим своїм переконанням я приніс багато жертв, духовних і матеріальних, які відбилися на моєму добробуті,— скажімо, я не вагаючись передчасно відмовився від своєї улюбленої педагогічної діяльності, коли зрозумів, що її не можна узгодити з духом і вимогами нашого історичного етапу. З цього погляду я задоволений собою. Така рішучість, чи, якщо хочете, обмеженість моєї моральної постави, тільки збільшує мій сумнів, чи до снаги мені те завдання, до якого я взявся.

Не встиг я взятися за перо, як із нього вже зірвалося слово, що в душі трохи збентежило мене: слово "геніальний". Я говорив про музичний геній свого покійного приятеля. А втім, слово "геній", хоч воно й занадто гучне, безперечно має в собі щось шляхетне, гармонійне, по-людському здорове, тож така людина, як я, що зовсім не претендує бути причетною до цих високих сфер чи ощасливленою divinis influxibus ex alto [2] не має ніякої поважної причини боятися його, я можу з радісним подивом і шанобливим розумінням справи говорити про геніальність і тлумачити її. Здається, що так. А проте не можна заперечити, та цього ніколи й не заперечували, що в цій осяйній сфері завжди відчутна тривожна присутність демонічного й супротивного розумові, що існує моторошний зв'язок між геніальністю і царством тьми й що саме тому звеличувальні епітети, які я намагався прикласти до слова "геніальність" — "шляхетне", "по-людському здорове" і "гармонійне", — не дуже до нього пасують, навіть тоді, коли йдеться про радісну, справжню геніальність, якою Бог благословив чи, може, й покарав людину, а не про набуту, згубну геніальність, про гріховне, хворобливе спалення своїх природних здібностей, про виконання мерзотної угоди…

Тут я уриваю розповідь із сорому, що втратив самовладання й зробив мистецьку похибку. Сам Адріан навряд чи допустив би, щоб, ну скажімо, в симфонії передчасно прозвучала така тема, — в нього б вона щонайбільше озвалася приховано, ледь чутно, наче здалеку. А втім, може, слова, що ненароком прохопилися в мене, читач сприйме як невиразний, сумнівний натяк, і тільки я сам добачаю в них нетактовність і брутальне копирсання в чужій душі. Для людини моєї вдачі дуже тяжко підходити до предмету, що став ніби її долею, приріс до її серця, так розважно і грайливо, як підійшов би до нього митець, компонуючи книжку; їй це здалося б майже фривольністю. Тому я й спинився передчасно на різниці між чистою і грішною геніальністю, на різниці, яку я відзначив тільки для того, щоб відразу ж запитати себе, чи це, бува, не моя вигадка. І справді, пережите змушувало мене так напружено, так пильно обмірковувати цю проблему, що часом, жахаючись, я з сумнівом думав: а чи не заносить мене за межі визначеної мені відповідно до моїх здібностей сфери, чи я сам не перевищую "гріховним" чином своїх природних здібностей?..

Я знов уриваю розповідь, бо згадую, що завів мову про геніальність та про безперечний вплив на неї демонічного тільки тому, що хотів пояснити, чому я сумніваюся, чи маю дані, потрібні для того, щоб виконати поставлене перед собою завдання. Розвіяти мої сумніви може тільки одна обставина, якою я завжди й виправдуюсь перед собою. Мені судилося багато років прожити пліч-о-пліч з геніальною людиною, героєм цих нотаток, знати його з дитинства, бути свідком його становлення, його долі і в скромній ролі помічника брати участь у його творчості. Лібретто до грайливої юнацької опери Леверкюна за комедією Шекспіра "Марні зусилля кохання" написав я, та й текст до гротескової оперної сюїти "Gesta romanorum4" [3], а так само й до ораторії "Одкровення святого Йоанна Богослова" складено не без мого впливу і поради. Це одне, чи, пак, уже і одне, й друге. Далі, я маю папери, неоціненні нотатки, які небіжчик мені, а не комусь іншому, заповів, ще бувши при здоров'ї, чи, краще сказати, бувши при юридично незаперечному, відносно доброму здоров'ї,— на ці папери я й буду спиратися у своїй розповіді і навіть уставлятиму в неї в суворому виборі уривки з них. А останнім моїм виправданням, найвагомішим якщо не перед людьми, то перед Богом, завжди було і є те, що я любив його: нажахано й ніжно, співчутливо й самовіддано, безоглядно й захоплено, не дуже дбаючи про те, чи він хоч трохи відповідає на моє почуття.

загрузка...

Він не відповідав на нього, о ні. Якщо він і заповів мені начерки своїх композицій і щоденники, то це свідчило тільки про його приязно-ділове, я б навіть сказав, милостиве і почесне для мене довір'я до моєї сумлінності, відданості й коректності. Але щоб він любив мене? Кого цей чоловік любив? Колись, можливо, одну жінку. Наприкінці, мабуть, дитину. І одного легковажного, чарівного дженджика й вітрогона, якого потім, певне, тому, що той прихилився до нього, прогнав від себе — прогнав в обійми смерті. Кому він відкрив своє серце, кого впустив коли-небудь у своє життя? З Адріаном такого не бувало. Я ладен заприсягтися, що людську відданість він приймав, часом навіть не зауважуючи її. У своїй безмежній байдужості він навряд чи коли помічав, що навколо нього діється і в якому товаристві він перебуває. Своїх співрозмовників він рідко називав на ім'я, і це наводить мене на здогад, що він не знав, як їх звати, хоч ті мали всі підстави сподіватися протилежного. Його самоту я б порівняв із прірвою, в якій без відгуку і без сліду гинули почуття, що їх він викликав у інших людях. Навколо нього панував холод — і як мені стало тяжко на серці, коли я написав те саме слово, що й він сам колись ужив у такому жахливому зв'язку! Життя і досвід можуть надати окремим словам відтінку зовсім чужого їхньому буденному змістові, грізного німбу, незрозумілого тому, хто не пізнав їх у їхньому найстрашнішому значенні.

II

Мене звати Серенус Цайтблом, доктор філософії. Я й сам розумію, що не випадає відрекомендуватися з таким дивним запізненням, але, як то буває, хід моєї розповіді не дав мені зробити цього досі. Вік мій — шістдесят років, бо я народився року Божого 1883, першим із чотирьох дітей моїх батьків, у Кайзерсашерні на Заале в окрузі Мерзебург, у тому самому місті, де провів свої шкільні роки й Леверкюн, тому я не буду змальовувати докладніше нашого міста, поки не дійду до тієї сторінки, коли почну розповідати про це. Оскільки мій життєвий шлях узагалі не раз переплітався з життєвим шляхом великого композитора, то, мабуть, краще буде про них розповідати разом, щоб не забігати наперед, бо це й так неминуча вада кожного, в кого серце переповнене вщерть тим, що він хоче сказати.

Тут тільки зазначу, що народився я в не дуже освіченій сім'ї, яка належала до середнього стану й мала скромні достатки. Мій батько, Вольгемут Цайтблом, був аптекарем — щоправда, найкращим у місті. В Кайзерсашерні був ще один фармацевтичний заклад, але він ніколи не користувався таким довір'ям городян, як цайтбломівська аптека "Спасенні вісники", і насилу витримував конкуренцію.

1 2 3 4 5 6 7