Та оскільки пристойного приданого все ще не було зібрано, то її весілля все відкладалося у довгу шухляду й Женев'єві, великій, огрядній білявці з зеленими тривожними очима й витонченими рухами, неосяжно довга пора очікування нерідко таки надто докучала. Перебуваючи кращі свої роки в стриманості, вона не опустилася до домагань простого люду: солдатів, робітників, майстрових, які дуже ласилися на її пишну юність. Вона не зараховувала себе до простолюду, тож зневажала його мову і дух. Інша річ — хазяйський синок, ще й непоганий на вигляд і, що старший він ставав, то більше відгукувались на нього її жіночі почуття. Задоволення його потреб, з одного боку, ніби входило в коло її домашніх обов'язків, а з іншого — означало своєрідний альянс з вищими класами. Ось так і вийшло, що мої бажання не зустріли серйозного опору.
Я далекий від наміру поширюватися про надто пересічний епізод, адже його подробиці навряд чи зацікавлять освіченого читача. Одне слово, якось після вечері, коли хрещений Шіммельпрістер закінчив виряджати мене у всілякі костюми, в темному коридорчику мансарди, біля дверей моєї кімнати, сталася зустріч, звичайно, не без заміру з боку Женев'єви, зустріч, яка мала продовження вже у кімнаті й скінчилася повним взаємним заволодінням. Пригадую, того вечора я був особливо пригнічений прозою життя, до якого повернувся після маскараду, й був занурений у нескінченну печаль і тугу. Буденний одяг, який я натяг на себе після стількох перевтілень, викликав відразу, я відчував непереборне бажання зірвати його з себе, але цього разу не лише для того, щоб знайти заспокоєння уві сні. Справжнє заспокоєння, як мені здавалося, я знайду лише в обіймах Женев'єви; відверто кажучи, мені навіть увижалося, що повна близькість із нею буде своєрідним завершенням вечірнього маскараду, ба більше, що вона і є справжньою метою моїх сьогоднішніх перевтілень. Хай там як, але та виснажлива, небувала насолода, якої я зазнав у білявої, пишногрудої Женев'єви, не піддається жодному описові. Я кричав, гадаючи, що я підношуся на небо. Моя хтивість була не своєкорисливою, а, як це властиво моїй натурі, розпалювалася то більше, що повніше ділила її зі мною Женев'єва. Будь-які порівняння тут, звичайно, недоречні. Але моє переконання, настільки недоказове, як і незаперечне, залишається непохитним: любов'ю я насолоджувався вдвічі гостріше і палкіше, ніж інші.
Однак було б несправедливо вважати, що цей природжений дар перетворив мене в сластолюбця й донжуана. Цього не могло статися хоча б з тієї простої причини, що складний і небезпечний спосіб життя, який я проводив, ставив чималі вимоги до моєї витримки, а її у мене, звичайно, забракло б, якби я став розмінюватися направо й наліво; адже якщо для багатьох це сумнівне перебування часу, за моїми спостереженнями, є чимось таким, що робиться мимохідь і після чого ніби можна взяти та й піти у справах, наче нічого не трапилось, то я віддавав цьому заняттю всього себе, уставав з ліжка цілковито спустошений і непридатний до будь-якої діяльности. Я часто впадав у розгул, адже тіло слабке, а світ був завжди готовий безсоромно кидатися мені в обійми. Але врешті, як то й личить чоловікові, я був налаштований серйозно, й після чуттєвої розслаблености мене незабаром знову вабило напружене й суворе життя. Й хіба тваринний акт любови не є лише найгрубшим видом насолоди тим, що я, сповнений туманних сподівань, колись назвав "великою радістю"? Адже ця насолода задовольняє нас надто ґрунтовно, ми спустошуємось і перестаємо бути улюбленцями життя; гідним любови є лише той, хто прагне, а не той, хто переситився. А щодо мене маю сказати, що знаю значно тонші, радісніші, окриленіші види задоволення пристрасти, ніж цей примітивний акт, який врешті, є лише мізерною, оманливою втіхою; гадаю, що погано розуміється на щасті той, чиї думки спрямовані лише на цю мету. Я завжди прагнув щонайбільшого, щонайповнішого, всього зараз і знаходив вишукану, пряну насолоду там, де інші не бралися навіть її шукати; мої почуття ніколи не були спрямовані на достеменну, певну мету, цим, напевне, й пояснюється те, що я, попри весь жар жадання, так довго залишався у наївному невіданні, точніше, навіки залишився дитиною і мрійником.
Розділ дев'ятий
На цьому я облишу матерію, трактуючи яку, я, здається, жодного разу не переступив меж благопристойности; час уже наблизитися до поворотного пункту, який трагічно поклав край моєму життю в рідній домівці. Щоправда, спершу маю сказати кілька слів про заручини сестри Олімпії з таким собі Юбелем — секундлейтенантом Другого Нассауського піхотного полку № 88, що стояв у Майнці, — подія, що відбувалася вельми урочисто, але не мала жодних серйозних наслідків. Під тиском обставин ці заручини було розірвано, й наречена, після того як все у нас остаточно завалилося, стала оперетковою актрискою. Юбель, хворобливий, бувалий у бувальцях хлопець, якось став завсідником наших вечорів. Розпалений танцями, грою у фанти, вином "Бернкаслер доктор" і принадами, які так щедро демонстрували йому наші дами, він запалав любов'ю до Олімпії, з пристрастю слабкогрудих людей став мріяти про володіння нею і до того ж, з наївности, надто переоцінював наше матеріальне благополуччя, тож одного разу ввечері на колінах, ледь не плачучи від нетерпіння, попросив її руки. Ще досі дивуюся, як у Олімпії, яка майже не відповідала на його почуття, вистачило нахабства погодитися на цю боже вільну пропозицію, — адже вона набагато ліпше за мене знала про стан наших справ. Мабуть, їй хотілося вчасно забезпечити собі хоча б такий ненадійний прихисток, а може, їй навіяли, що заручини з власником двоколірного мундира зміцнить наше становище або, принаймні, відтер мінує катастрофу. Мій бідний батько, щойно зайшла мова про його згоду на цей шлюб, ніяковіючи, дав її, після чого про подію було оголошено гостям, які зі страшенним гамором почали вітати і, як вони висловлювалися, щедро "обмивати" заручини вином "Лорелея екстра кюве". Відтепер лейтенант Юбель став щодня приїздити до нас з Майнца, хоча довге перебування поряд з предметом його хворобливого жадання надто вже йому шкодило. Коли мені траплялося ввійти до кімнати, де вони сиділи удвох, лейтенант виглядав абсолютно виснаженим і блідим; тож для нього той поворот, що трапився в нашому житті, безперечно, виявився просто щасливим випадком.
Проте я знову повертаюся до своєї особи. Всі мої думки тої пори були зайняті зміною прізвища моєї сестри, яке відбудеться після одруження; добре пам'ятаю: я заздрив їй чорною заздрістю. Подумати тільки, вона, яка все життя називалася Олімпією Круль, тепер підписуватиметься "Олімпія Юбель"! Скільки в цьому новизни й принади! Годі уявити собі щось нудніше й утомливіше, ніж увесь вік ставити під листами й діловими паперами один і той самий підпис. Рука сама відмовляється виводити ці остогидлі літери. Яке щастя, який приплив свіжих сил, коли можеш відгукуватись на нове ім'я! Можливість принаймні раз у житті змінити ім'я здавалася мені величезною перевагою слабкої статі, — адже нас, чоловіків, закон позбавляє цієї радости. Щодо мене, не пристосованого, як більшість людей, вести під захистом буржуазного ладу сумне й безпечне життя, то згодом я виявив чимало винахідливости, аби таки обійти заборону, яка суперечила моєму способові життя й заробляння на хліб, і я вже зараз дозволяю собі відіслати читача до того пройнятого легкою своєрідною красою місця моїх спогадів, де я вперше, як зношений, потертий одяг, скидаю з себе своє родове ім'я, щоб — не зовсім самочинно — привласнити собі інше, яке за звучністю й аристократизмом набагато перевершувало ім'я лейтенанта Юбеля.
Але в той час, коли сестра була нареченою, доля, висловлюючись фіґурально, кістлявим пальцем уже стукала до нас у двері. Єхидні чутки про стан справ мого бідного батька, що поширились у наших краях, недовірлива стриманість, з якою до нас почали ставитися, біди, які пророкували нашому надто гостинному домові, — все це, на превелике задоволення брудних злостивців, таки збулося, виправдалося й підтвердилося. Ставало дедалі очевидніше, що споживач рішуче відкидає наші шипучі вина. Ні відчутне здешевлення (що, безперечно, не надто сприяло підвищенню їхньої якости), ні спокусливий дизайн реклами, яку мій хрещений Шіммельпрістер, усупереч своїм переконанням, зробив для фірми з чистої люб'язности, не викликали симпатій винолюбної публіки до нашого товару. Останнім часом замовлення вже дорівнювали нулю, і ось одного з весняних днів, напередодні мого вісімнадцятиліття, на мого бідного батька насунулася катастрофа.
У тому ніжному віці я анітрохи не розумівся на комерційних справах, та й пізніше моє фантасмагоричне життя не давало мені можливости набути меркантильних знань. Тому не стану заглиблюватися в предмет, мені майже незнайомий, і обтяжувати читача подробицями професійного краху фабрики шампанських вин. Але про душевне співчуття, яке мені в той час вселяв мій бідний батько, все таки скажу декілька слів. З кожним днем він усе глибше й глибше поринав у меланхолію; це виражалося в тому, що він цілими днями сидів де-небудь на стільці біля стіни з похиленою набік головою, пальцями правої руки неквапливо погладжуючи своє черевце й часто кліпаючи очима. Іноді він їздив до Майнца, — ці сумні поїздки робилися, треба гадати, в надії дістати грошей або знайти які-небудь джерела допомоги; приїжджав він звідти геть пригнічений і раз по раз витирав батистовою хустинкою лоба й очі. Колишня благодушність поверталася до батька, хіба коли він, зав'язаний серветкою, з келихом вина в руці, головував за бенкетним столом, — вечорами в нашому домі все ще збиралося гучне товариство. Але одного разу під час такого зібрання між моїм бідним батьком та євреєм-банкіром, що був чоловіком однієї обвішаної коштовностями особи, виникла дуже неприємна суперечка, яка розвіяла останні ілюзії. Цей банкір, як я тоді довідався, був одним із найнесамовитіших кровопивць, що заманюють у свої тенета невдах і легковажних комерсантів. І незабаром настав той знаменний, фатальний, але для мене все-таки цікавий і насичений день, коли фабрика і контора фірми залишилися закритими, а в нашому домі з'явилася купка поважних панів з холодним поглядом і стуленими губами з метою описати наше майно.