Сповідь афериста Фелікса Круля

Томас Манн

Сторінка 16 з 71

Нудьга важко тисла на настрій усіх навколо, але я не страждав від цього. По-перше, я від природи терплячий, можу довго обходитися без жодних занять і люблю дозвілля, яке не стирається з пам'яті, не спотворюється й не забивається якоюсь притлумлюючою діяльністю. Крім того, мені жодним чином не треба було поспішати братися за виконання сміливого й важкого уроку, який на мене чекав; я навіть радів можливості освоїтися, звикнутися й зібратися на силі.

Було вже близько полудня, коли мій слух уловив імена, що починаються на літеру "К". Але доля, очевидно, хотіла сьогодні добродушно пожартувати зі мною: прізвищам Каммахер, Келлерманн, Кіліан, а також Кноль і Кроль, здавалося, кінця не буде, тож, коли нарешті пролунало моє прізвище і я почав роздягатись, мої нерви були дуже напнуті. Втім, ця обставина не похитнула моєї рішучости, навпаки, тільки зміцнила її.

У день призову я одягнув одну з тих накрохмалених сорочок, якими хрещений забезпечив мене для нового життя і які з ощадливости я зазвичай не носив, але заздалегідь вирішив, що тут хороша білизна справить вигідне враження. Отже, я стояв біля дверей кабінету між двох хлопців у запраних картатих бавовняних сорочках, усвідомлюючи, що мені не соромно показатися людям. Наскільки я міг помітити, на мою адресу не було відпущено жодного глузливого слівця, і навіть сержант за столом дивився на мене з тією повагою, з якою людина підлегла ніколи не відмовляє недоступній для неї витонченості й ошатності. Я бачив, що він порівнює з моїм обличчям дані, занесені в його список, — це заняття настільки захопило його, що він проґавив момент, коли треба було вигукнути моє ім'я, так що я навіть сам був змушений запитати, чи не пора мені йти, що він відразу й підтвердив. Отже, я переступив босоніж поріг і, опинившись один за перегородкою, поклав свій одяг поряд з одягом мого попередника на лаву, засунув під неї свої черевики, зняв нарешті накрохмалену сорочку й, акуратно розправивши, поклав її до решти гардеробу. Потім я прислухався і став чекати подальших наказів.

Напруження моє дійшло межі, серце калатало нерівно й кров, напевно, відлила від обличчя. Але до цього стану долучилося й інше почуття — почуття радісного порядку, для опису якого не так-то легко добрати слів. Одного разу мені на очі трапилася сентенція, вже не пригадаю, чи то якийсь епіграф, чи то обривок думки, вичитаної у в'язниці або під час проглядання газет, — сентенція про те, що голизна — той образ, який дала нам мати-природа — всіх нас зрівнює в правах і що серед голих не може бути ні табелі про ранґи, ні несправедливої переваги. Ця думка, яка дуже мене розгнівила, безперечно, мала потішити чернь, але в ній немає й крихти правди, бо справжня табель про ранґи встановлюється якраз первинною природою, й голизну можна назва ти справедливою лише настільки, наскільки вона якраз і підтверджує встановлену самою природою несправедливу аристократичну ієрархію людського племені. Я це зрозумів, коли мій хрещений Шіммельпрістер уперше чудово переніс на полотно мій образ, надавши йому ідеально узагальнюючого значення, й пересвідчувався в істинності цієї думки щоразу, коли бачив людину, ну хоча б у громадських лазнях, яка звільнилася від усіх випадкових умовностей і постає в тому вигляді, в якому народилася. Ось чому я від чував приплив радости, навіть гордости від того, що мав постати перед високою комісією не у випадковому злиденному одязі, а в щирому, первозданному вигляді.

Своїм вузьким боком перегородка прилягала до зали засідань, і хоча дощана стіна приховувала від моїх очей це судовище, але вухом я вловлював усе, що там відбувалося. Я чув, як штаб-лікар віддавав команду рекрутові повернутися праворуч, ліворуч, стати так чи так, чув уривчасті запитання, які він ставив, відповіді того хлопця, його незґрабне бурмотіння про запалення легенів, яке вочевидь не справило належного враження, оскільки було сухо обірване заявою про його безумовну придатність. Цей вердикт повторив ще якийсь інший голос, потім пролунала команда: "Прошу на вихід". Затупотіли кроки, й рекрут зайшов до мене за перегородку: сухорлявий молодик з бурою смугою навколо шиї, в нього були незґрабні плечі, всі в ластовинні, шорсткі коліна й великі червоні ступні. Я намагався в тисняві не торкатися до нього, але саме цієї миті якийсь гугнявий, хоча й різкий голос назвав моє прізвище, й унтер офіцер, що з'явився на дверях, кивнув мені головою. Я вийшов з-за перегородки, повернув ліворуч і зі скромною гідністю попрямував до того місця, де на мене чекали лікар і члени комісії.

У такі хвилини людина буває сліпою, тож усе, що я тут побачив, лише досить туманно закарбувалося в моєму розбурханому і водночас приголомшеному мозкові; праворуч від мене, зрізаючи кут, стояв довгий стіл, за яким, схилившись над паперами або відкинувшись на спинки стільців, сиділи якісь пани у військовому та цивільному. На лівому фланзі я помітив лікаря, що стояв у тіні, тож розгледіти його мені не вдалося, тим паче, що за його спиною було вікно. Під усіма цими націленими на мене поглядами, голий, виставлений напоказ, я, ніби в хмільному сні, відчував себе відчуженим від усіх людей та життєвих умовностей, без певного віку, вільним і чистим; мені навіть здавалося, ніби я ширяю в просторі — почуття, про яке згадую не тільки без здригання, а навпаки, з великим задоволенням. Хай як тремтіли у мене руки й ноги, хай як прискорено билося серце, але дух мій тепер був на чатах, ба більше, насолоджувався спокоєм, і все, що я говорив і робив, було природно й, на мій власний подив, давалося мені легко, без жодних зусиль. Наслідком довгого тренування й сумлінного заглиблення в неминуче майбутнє є те, що у вирішальний час людина перебуває в сомнамбулічному проміжному стані між вчинком і подією, дією та пасивністю, й цей стан уже не вимагає від нас уважности, тим паче, що дійсність, як правило, висуває нам значно менші вимоги, ніж ті, до яких ми готувалися, тож ми опиняємося у становищі воїна, що вирушив у бій, озброївшись до зубів, тоді як насправді йому для перемоги досить мати при собі лише якийсь один вид зброї. Той, хто розраховує лише на себе самого, завжди готується до найважчого, аби тим вільніше впоратися з легким, і радіє, коли йому для повного торжества досить пустити в хід найпростіші засоби, адже засоби грубі та несамовиті вселяють йому огиду і він вдається до них лише у разі крайньої потреби.

— Так, це однорічник, — промовив за столом чийсь низький, доброзичливий голос, але відразу, на мою превелику досаду, я почув, як інший, гугнявий і різкий, який я вже одного разу чув, виправив його, помітивши, що я звичайний рекрут.

— Підійдіть ближче, — сказав штаб-лікар. Голос у нього був слабкий і буркотливий. Я охоче йому скорився й, підійшовши впритул, з рішучістю, можливо, трохи дурнуватою, але не антипатичною промовив:

— Я абсолютно придатний до військової служби.

— Не вам це встановлювати, — досадливо заперечив лікар, при цьому він витягнув шию й похитав головою. — Відповідайте на запитання і утримуйтесь від зауважень.

— Слухаю, пане головний лікарю, — тихо сказав я, хоча чудово знав, що він всього на всього штаб-лікар, і злякано зиркнув на нього. Тепер я роздивився його краще. Він був худий, його мундир був весь у складках і сидів на ньому незграбно. Рукави з вилогами до самого ліктя були йому задовгі, тож з них визирали лише кістляві пальці. Вузька й рідка борідка, того самого темно-бурого кольору, що й під стрижене їжачком волосся на голові, дуже видовжувала його обличчя; окрім того він майже весь час тримав рот напів-розтуленим, від чого щоки здавались запалими, а нижня щелепа — відвислою. На червоному переніссі штаб-лікаря сиділо пенсне в срібній оправі, таке погнуте, що одне скло налазило на повіку, а інше було занадто далеко від ока.

Такою була зовнішність мого партнера. Почувши мої слова, він натужно посміхнувся й скоса подивився на комісію за столом.

— Підніміть руки! Скажіть, ким ви є у цивільному житті, — наказав він і відразу, як кравець, обміряв мені груди й спину зеленим сантиметром, поцяткованим білими цифрами.

— Маю намір піти на службу в готель, — відповідав я.

— У готель? Так, так, це ваш намір. І коли ж ви гадаєте приступити до цієї служби?

— Я і мої рідні вважаємо, що я можу вступити на посаду після того, як відбуду військову службу.

— Гм! Про ваших рідних я не питав. Утім, хто вони?

— Професор Шіммельпрістер — мій хрещений батько, а мати — вдова фабриканта шампанських вин.

— Так, так, шампанських вин. А чим ви наразі займаєтеся? Як у вас справи з нервовою системою? Чому у вас смикається плече?

І справді, поки я стояв перед ним, мені раптом майже несвідомо подумалося, що зовсім не настирливе, але часте посмикування плечем буде тут дуже доречним. Я вдумливо відповів:

— Чесно кажучи, я ніколи не думав про свою нервову систему.

— У такому разі перестаньте сіпатися!

— Так, пане головний лікарю, — зніяковіло відповів я, але тут-таки знову здригнувся, на що він, проте, не звернув уваги.

— Я не головний лікар, — пробекав він і при цьому так сильно гойднув схиленою головою, що пенсне ледь не звалилося в нього з перенісся, він поправив його всією п'ятірнею правої руки, втім, абсолютно намарно, оскільки так і не підняв голови.

— Перепрошую, — соромливо прошепотів я.

— Відповідайте на моє запитання.

Я розгублено й здивовано роззирнувся й благально поглянув на членів комісії, в очах яких, на мою думку, читалася співчутливість і цікавість.

— Я питав, чим ви наразі займаєтеся?

— Допомагаю матері, — поспішив я відповісти з радісною готовністю, — у веденні господарства великого пансіону для приїжджих до Франкфурта-на-Майні.

— Дуже похвально, — іронічно зауважив він і відразу наказав: — Кашляніть, — оскільки вже встиг приставити чорний стетоскоп до моїх грудей.

Мені довелося ще багато разів кашляти, поки він прикладав цей апарат до мого тіла. Відклавши стетоскоп, він озброївся маленьким молоточком, узятим зі столика, що стояв поруч, і почав мене вистукувати.

— Чи хворіли ви коли-небудь на важкі недуги? — проходом спитав він.

Я відповідав:

— Зовсім ні, пане полковий лікарю! Важкими ніколи не хворів. Наскільки мені відомо, якщо не говорити про маленькі відхилення від норми, я абсолютно здоровий і придатний до служби в будь-якому роді військ.

— Та мовчіть уже! — сказав він, раптово перериваючи прослуховування, й, не розгинаючи спини, злісно подивився на мене знизу вгору. — Дозвольте мені самому зробити висновок про вашу придатність чи непридатність і не бовкайте зайвого! Ви весь час говорите те, про що вас не питають, — повторив він, припиняючи обстеження, випростався й відступив від мене на кілька кроків. — У вас якесь нетримання мови, я відразу це помітив.

13 14 15 16 17 18 19