Стиль у нього був темний і екзальтований, обтяжений метафорами, незрозумілими натяками на місця зі Святого Письма і своєрідними еротичними символами. Почав він із трактату про день суботній "Mystyrion anomalias" [20] та збірки дев'яноста дев'яти "містичних і суворо таємних висловів". Після них з'явилася друком ціла низка гімнів з такими назвами, як "Любімо Бога і хвалімо його", "Місце битв і змагань Якова", "Священна гора Сіонська", що їх співали на мотив європейських хоралів. Ці невеликі збірки, поширені й поліпшені, через кілька років були об'єднані під солодкаво-меланхолійною назвою "Пісні самітньої, покинутої горлиці, себто християнської церкви" і стали загальновизнаним псалтирем анабаптистів сьомого дня у Єфраті. Видаваний і перевидаваний, доповнюваний іншими членами секти, самітними й одруженими, чоловіками, а ще більше жінками, що також запалилися вогнем поезії, цей псалтир змінив заголовок і почав називатися "Райське чудодійство". Врешті-решт у ньому набралося не менше, як сімсот сімдесят гімнів, і серед них чимало з величезною кількістю строф.
Пісні ці були призначені для співу, але не мали нот. То були нові тексти на старі мелодії, і так їх співали в громаді багато років. І тоді на Йоганна Конрада Байселя найшло нове натхнення. Дух Божий звелів йому взяти на себе, крім ролі поета й пророка, ще й роль композитора.
Віднедавна у Єфраті жив юний адепт музичного мистецтва пан Людвіг, що влаштував там школу співу, і Байсель любив слухати його уроки музики. Мабуть, тоді він і відкрив, що музика має такі можливості для збільшення і збагачення духовного царства, про які юному панові Людвігу навіть не снилося. Цей дивний чоловік довго не роздумував. Уже в немолодому віці — йому було далеко за п'ятдесят — він заходився опрацьовувати свою власну теорію музики, потрібну для його особливої мети, прогнав учителя співу, рішуче взяв справу у свої руки, й так успішно, що за короткий час зробив музику найважливішим елементом релігійного життя селища.
Більшість завезених із Європи хоральних мелодій здавалися Байселеві дуже неприродними, штучними й надто складними для його пастви. Він хотів переробити їх і покращити, створити музику, ближчу їхнім простим душам, щоб вони могли у співі довести її до своєрідної непоказної досконалості. Швидко й сміливо було запроваджене в життя раціональне й корисне вчення про мелодію. Він ухвалив, що в кожній гамі мають бути "пани" і "служники". Надумавши зробити тризвук мелодійним центром будь-якої тональності, він усі звуки, що утворювали цей акорд, проголосив панами, а решту служниками. Відповідно наголошені склади тексту були панами, а ненаголошені служниками.
Що стосується гармонії, то він тут удався до узагальнення. Він запровадив таблиці акордів для всіх можливих тональностей, з допомогою яких кожен міг легко скомпонувати свою власну мелодію на чотири чи п'ять голосів, і тим самим викликав спалах композиторської сверблячки в громаді. Скоро не було вже жодного анабаптиста сьомого дня, ні чоловічої, ні жіночої статі, що, за прикладом учителя, не компонував би таким полегшеним способом музики.
Заповзятливому оновлювачеві залишалося впорядкувати ще одну частину теорії — ритм. Він із цим також упорався на диво успішно. Твердо розрізняючи у своїх композиціях наголошені й ненаголошені склади, він одні позначав довшими нотами, а інші коротшими. Йому й на думку не спадало запровадити тверде співвідношення довжини нот, і саме тому його розмір зберіг неабияку гнучкість. Що майже вся тогочасна музика була побудована на послідовних рядах мелодійних часток однакової довжини, тобто тактів, він або не знав, або йому до того було байдуже. Але з цього незнання чи байдужості вийшло більше користі, ніж із будь-чого іншого, бо мінливий ритм робив його композиції, особливо написані на прозові тексти, дуже ефектними.
Цей чоловік, раз ступивши на ниву музики, почав обробляти її з такою самою наполегливістю, з якою досягав кожної своєї мети. Він зібрав докупи свої теоретичні думки й видав їх як передмову до "Горлиці". Ненастанно працюючи, він поклав на музику всі вірші "Священної гори", деякі по два й по три рази, а також усі свої гімни і багато тих, що їх склали його учні й учениці. Не задовольнившись і цим, він написав іще цілу низку великих хорів, тексти до яких узяв безпосередньо з Біблії. Здавалося, що він наміряється за своїм власним рецептом покласти на музику все Святе Письмо, — цій людині могло спасти й таке на думку. І не зробив він цього тільки тому, що більшість часу йому доводилося гаяти на впровадження в життя створеного, на проповідництво й навчання співу, і тут він домігся просто дивовижних успіхів.
Музика Єфрати, сказав нам Кречмар, була надто незвична, химерно-примхлива, щоб її міг перейняти зовнішній світ, і тому практично пішла в небуття, коли секта німецьких анабаптистів сьомого дня перестала процвітати. Але майже легендарна пам'ять про неї все ж таки зберігалася не одне десятиріччя, і ми приблизно можемо собі уявити, яка вона була своєрідна й зворушлива. Звуки, що лилися з хору, наслідували інструментальну музику і викликали в слухачів почуття райської злагоди й блаженства. Всі співали фальцетом, тільки ледь-ледь розтуляли рота й ворушили губами, досягаючи цим дивовижного акустичного ефекту. Звуки відбивалися від невисокої стелі молитовної зали, і здавалося, ніби вони, не схожі ні на що звичне людському вухові, принаймні не подібні до відомого всім церковного співу, здіймалися понад голови присутніх і ширяли там, як невидимі янголи.
Його батько, розповідав Кречмар, замолоду не раз чув той спів і коли вже в старечому віці згадував його в колі родини, на очі йому завжди набігали сльози. Йому тоді випало прожити одне літо поблизу Сноугіла, і якось увечері в п'ятницю, тобто напередодні суботи, він сів на коня й поїхав туди, щоб, не заходячи в дім, послухати, як ті побожні люди справляють свято. Відтоді він їздив туди весь час: щоп'ятниці, коли сідало сонце, охоплений непереборним бажанням, сідлав коня і мчав три милі, щоб послухати той незрівнянний ні з чим на світі спів, який неможливо було описати. Старий Кречмар, який бував в англійських, французьких та італійських оперних театрах, казав, що то була музика для вуха, а Байселів спів западав у душу, немов передчуття самого раю.
— Велике мистецтво, ніби стоячи осторонь від часу і своєї власної величної ходи в ньому, зуміло витворити свою особливу недовгу історію і манівцями прийти до такого своєрідного способу давати людям радість, — сказав на закінчення лектор.
Я пам'ятаю, ніби це було вчора, як ми з Адріаном ішли додому після тієї лекції. Хоч ми й мало розмовляли, але довго не могли розійтися: я провів його до дядькового дому, потім він мене до аптеки, а тоді я знов його на Парафіяльну. А втім, ми так розходились часто. Нас обох розвеселив провінційний диктатор Байсель зі своєю кумедною активністю, і ми разом вирішили, що його музична реформа дуже нагадує одне місце з Теренція60: "Розумом дурість творити". Проте в Адріановому і моєму ставленні до цього смішного явища була така вагома різниця, що скоро вона почала мене цікавити більше, ніж сам предмет нашої розмови. На відміну від мене він намагався залишити за собою і в посміху свободу визнання, право, щоб не сказати привілей, зберігати відстань, можливість поєднувати доброзичливу поблажливість, відносне схвалення, половинчасте захоплення з глумом і висміюванням. Взагалі ця претензія на іронічну дистанцію, на об'єктивність, якій напевне йшлося більше про незалежність своєї особи, ніж про з'ясування істини, завжди здавалася мені ознакою його надзвичайної зарозумілості. В цій позиції такого молодого хлопця, як тодішній Адріан, було щось — думаю, кожен погодиться зі мною — тривожне й зухвале, що викликало побоювання за його душевне здоров'я. Хоч на мене, його товариша з простішим внутрішнім життям, це справляло дуже велике враження, а оскільки я любив Адріана, то любив і його зарозумілість, — може, й любив його за ту зарозумілість. Так, можливо, що та зарозумілість була головною причиною лякливої любові, яку я ціле своє життя відчував до нього.
— Не нападай на того дивака, він мені навіть трохи симпатичний, — сказав Адріан, коли ми, заклавши руки в кишені пальт, ходили крізь морозяний туман, що повивав газові ліхтарі, від його дому до мого й назад. — Принаймні він любив лад, а навіть поганий лад кращий, аніж зовсім ніякого.
— Невже ти справді боронитимеш такий абсурдний диктаторський лад, такий дитячий раціоналізм, як вигадка з тими "панами" й "служниками"? — здивувався я. — Уяви собі, як звучали Байселеві гімни, коли на кожен наголошений склад мав припадати один тон тризвука!
— Принаймні не сентиментально, а за своїми суворими законами, — заперечив він, — і це вже добре. Втішайся тим, що уява, яку ти, звичайно, ставиш вище навіть за закон, має велику свободу дій у довільному використанні "звуків-служників"! — Цей вислів так його насмішив, що він на ходу нахилився вперед і довго сміявся, дивлячись на мокрий тротуар. — Смішно, дуже смішно, — сказав нарешті він — Але ж не будеш ти заперечувати одного: кожен закон діє як відро холодної води на гарячу голову, а в музиці є стільки свого тепла, я б навіть сказав, стаєнного, коров'ячого тепла, що будь-яке охолодження законом їй корисне, та вона й сама завжди прагнула до нього.
— У цих твоїх словах є трохи правди, — погодився я, — але приклад із Байселем тут не дуже переконливий. Ти забуваєш, що його ритм, зовсім неправильний і відданий на волю почуття, бодай урівноважує суворість мелодії. А крім того, він винайшов свій стиль, що здіймається до стелі і звідти ллється ангельським фальцетом, — той спів, мабуть, чарував слухачів і вже напевне повертав музиці все "коров'яче тепло", відняте в неї педантичним охолодженням.
— Аскетичним, сказав би Кречмар, — заперечив Адріан, — аскетичним охолодженням. Щодо цього, то отець Байсель мав цілковиту рацію. Музика завжди наперед накладає на себе духовну покуту за свій нахил до чуттєвості. Давні нідерландці накидали їй на славу Господа Бога найхимерніші штуки, і, як ми чули, з того виходило щось страхітливе, ані на крихту не чуттєве, чисто математично вимудруване.