Так він через ля, ре і соль прийшов у до-мажор і в позначені знаками зниження тональності, показавши мені, як можна на кожному з дванадцяти звуків хроматичної гами створити свою мажорну або мінорну тональність.
— А втім, це давня історія, — мовив він. — Я вже хтозна-коли помітив це. Дивись, як можна зробити це ще краще! — І він заходився показувати мені модуляції між віддаленими тональностями, використовуючи так звану терцієву спорідненість33 і неаполітанську сексту34.
Він не знав, як називаються ці речі, але повторював:
— Взаємозв'язок — це все. І якщо ти хочеш знайти йому точнішу назву, то ось вона: двозначність.
На підтвердження цих слів він узяв на фісгармонії акордну послідовність у невизначеній тональності й показав мені, як така послідовність, коли з неї випустити звук фа, що в соль-мажорі став би фа-дієзом, буде коливатися між до-мажором та соль-мажором і як, коли випустити сі, що у фа-мажорі понижчало б до сі-бемоля, на слух не можна визначити, чи то вийшов до-мажор, чи фа-мажор.
— Знаєш, що я думаю? — сказав він. — Що в музиці двозначність введена в систему. Візьми той чи той тон. Можна зрозуміти його так, а можна й інакше, знизу він здається підвищеним, а зверху зниженим, і якщо ти не в тім'я битий, то можеш скористатися цією двозначністю.
Одне слово, виявилося, що в принципі він уже осягнув енгармонійні заміни35 і знав кілька способів, якими їх можна було використовувати для модуляцій.
Чому ж я був не тільки здивований, а схвильований і навіть трохи зляканий? Щоки в нього палали, чого ніколи не бувало, як він готував уроки, навіть з алгебри.
Я, правда, попросив його ще трохи поімпровізувати, та мені аж наче полегшало, коли він відмовився, сказавши:
— Ет, це дурне!
Що то було за полегшення? Воно було для мене самого свідченням того, що я пишався Адріановою байдужістю до всього й що після його "Глянь, як цікаво" та байдужість стала тільки маскою. Я відчув зародження пристрасті — Адріанової пристрасті! Може, мені треба було радіти? Натомість я ніби засоромився і злякався.
Тепер я знав: він робив свої вправи на фісгармонії, коли гадав, що його ніхто не бачить, а оскільки вона стояла на очах, це не могло довго лишатися таємницею. Якось увечері дядько сказав йому:
— Ну, небоже, те, що я сьогодні чув від тебе, свідчить, що це твої не перші вправи.
— Про що це ви, дядьку Ніко?
— Не прикидайся дурником! Ти взявся до музики.
— Що за вислів!
— Так кажуть ще й про гірше бренькання. Твій перехід від фа-мажора до ля-мажора був досить спритний. Тобі це подобається?
— Ох, дядьку!
— Видно, подобається. Я тобі ось що скажу. Ми перетягнемо це старе одоробло до тебе в кімнату, на нього однаково ніхто навіть не дивиться. Хай буде під рукою, коли тобі захочеться пограти.
— Ви дуже добрі, дядьку, та далебі справа не варта заходу.
— Захід такий невеликий, що задоволення, мабуть, усе-таки буде більше. І ще одне, небоже. Тобі треба брати уроки музики.
— Вам так здається, дядьку Ніко? Уроки музики? Не знаю, це щось нагадує "шляхетну панночку".
— Хай і "шляхетну", але не конче "панночку". Якщо ти навчатимешся в Кречмара, щось та вийде. Як давній приятель він не здере з нас шкуру за твої уроки, а ти отримаєш підвалини під свої повітряні замки. Я з ним побалакаю.
На шкільному подвір'ї Адріан дослівно передав мені цю розмову. І відтоді почав двічі на тиждень брати уроки у Венделя Кречмара.
VIII
Вендель Кречмар, тоді ще молодий, десь під тридцять, не більше, напівнімець-напівамериканець, народився у штаті Пенсільванія і там-таки отримав музичну освіту. Але йому рано закортіло у Старий Світ, із якого виїхали колись його дід і баба і в якому було його коріння, а також коріння його мистецтва. Мандруючи з міста в місто — зупинки на його шляху рідко тривали більше, як рік чи два, — він прибився до нас у Кайзерсашерн і став соборним органістом. Та це був лише епізод у його житті, яких він пережив уже багато (Кречмар служив капельмейстером у невеликих театрах Німеччини і Швейцарії) і мав пережити ще більше. Він компонував також п'єси для оркестру й написав оперу "Мармурова статуя"36, що йшла на багатьох сценах і всюди мала успіх.
Цей непоказний на вигляд, присадкуватий чоловік із круглою головою, короткими вусами й веселими карими очима, в яких то світилася задума, то іскрився сміх, був би справжньою знахідкою для духовного культурного життя Кайзерсашерна, якби воно взагалі там існувало. На органі він грав чудово, за всіма правилами мистецтва, але в парафії можна було на пальцях однієї руки порахувати тих, хто міг поцінувати його гру. Проте відкриті для всіх післяобідні концерти органної музики в церкві, де він виконував Міхаеля Преторіуса37, Фробергера38, Букстегуде39 і, звичайно, Себастіана Баха, а також всілякі цікаві жанрові композиції з часів між розквітом Генделя і Гайдна40, збирали чимало людей, і ми з Адріаном теж завжди відвідували їх. Зате цілковитою невдачею, принаймні зовні, виявились лекції, які він, нітрохи тим не переймаючись, цілий сезон читав у домі Товариства громадсько-корисної діяльності, пояснюючи їх грою на фортепіано і навіть схемами, накресленими на грифельній дошці. Причина тієї невдачі полягала, по-перше, в тому, що наші громадяни нітрохи не цікавилися лекціями, по-друге, що теми він вибирав мало-популярні й навіть химерні, ніби з якоїсь примхи, а по-третє, в його заникуванні, через яке лекція оберталася для слухачів у тривожне плавання між рифами, їх опановував то страх, то сміх, і їхня увага була звернена не на духовну поживу, яку він їм давав, а на боязке, напружене чекання наступної конвульсійної зупинки.
Він заникувався тяжко й дуже дивно, — справжня трагедія, бо то була людина великого, доскіпливого розуму, що палко любила словесне спілкування. Правда, часом траплялося, що Кречмарів човник плив, підстрибуючи на хвильках, швидко й навдивовижу легко, наче його хвороба минула чи її й не було; але час від часу, як усі й чекали, він неминуче налітав на риф, — тоді Кречмар стояв, ніби на тортурах, з почервонілим, набряклим обличчям, чи то змагаючись із свистячим звуком, що вилітав із його роззявленого рота, наче свисток із локомотива, з якого випускають пару, чи з губним, коли щоки в нього надималися, а з уст зривалася черга коротких, нечутних вибухів, чи, зрештою, йому раптом просто не вистачало повітря, і він заокругленим, як лійка, ротом хапав його, мов рибина, викинута на сухе; проте очі в нього, хоч і зволожені, й тоді сміялися, бо, видно, сам він весело сприймав свою біду, але це не кожного заспокоювало, і, власне, публіку не можна було й звинувачувати за те, що вона уникала Кречмарових лекцій, і уникала так одностайно, що часто в партері справді не сиділо й десятка слухачів: мої батьки, Адріанів дядько, Чімабуе, нас двоє та ще кілька учениць жіночої гімназії, які хихотіли, коли лектор затинався.
Кречмар ладен був би покрити кошти за залу й за освітлення зі своєї кишені, бо грошей за вхідні квитки на це аж ніяк не вистачало, але мій батько й Ніколаус Леверкюн домовилися з правлінням Товариства, що воно візьме на себе збитки, тобто відмовиться від плати за приміщення, оскільки ті лекції підвищують освітній рівень громади. То була дружня послуга, бо ті лекції навряд чи могли "підвищувати освітній рівень громади" вже тому, що громада на них не ходила, почасти, як я вже казав, через надто специфічний вибір тем. Вендель Кречмар дотримувався засади — він не раз нам казав про неї, викривлюючи рота, сформованого на англійській мові,— що йдеться не про чиєсь зацікавлення, а про своє власне, тобто про те, щоб викликати зацікавлення, а цього можна досягти лише тоді, як ти сам дуже зацікавлений чимось, говорячи про нього, ти мимоволі зацікавлюєш ним слухача, заражаєш його й таким чином створюєш несподіване зацікавлення, якого досі не було, а це корисніше, ніж прислужуватись тому, що вже існувало.
На превеликий жаль, наша публіка майже не давала Кречмарові нагоди випробувати свою теорію на практиці. На нас небагатьох, що сиділи біля його ніг у моторошно порожній старовинній залі з нумерованими стільцями, вона цілком справдилася, бо він захоплював нас тим, що начебто ніколи не могло привернути нашу увагу, і навіть його жахливе заникування ми врешті починали сприймати як зворушливий, не позбавлений свого чару вияв його лекторського запалу. Не раз, коли траплялося таке лихо, ми всі разом підбадьорливо кивали йому і хтось із дорослих заспокійливо казав: "Нічого, нічого!", "Все гаразд!" або "Не біда!". Тоді на устах у Кречмара з'являлася радісна, винувата усмішка, якою він перепрошував за вимушену зупинку, і якийсь час мова його лилася далі, знов аж занадто швидко.
Про що він говорив? Цей чоловік міг цілу годину розмірковувати про те, "чому Бетховен не написав третьої частини сонати для рояля опус 11141", — питання, звичайно, варте, щоб його обговорити. Та уявіть собі оголошення, прибите на Будинку громадсько-корисної діяльності або надруковане в кайзерсашернській "Залізничній газеті", і ви запитаєте себе, яке ж зацікавлення викличе воно у наших громадян. Всім було байдужісінько, чому в опусі 111 тільки дві частини. Ми ж, ті, що були на лекції, отримали, певна річ, величезні знання, хоч досі ніхто з нас не чув сонати, про яку йшлося. Зате вже тепер ми з нею ознайомилися, і ознайомилися дуже добре, бо Кречмар чудово заграв нам її на поганенькому деренчливому піаніно (на рояль Товариство не розжилося), перериваючи її, щоб пояснити нам внутрішній зміст сонати і дуже переконливо змалювати життєві обставини, за яких композитор написав її разом із двома іншими42, та ще й з уїдливою іронією переказав власне пояснення майстра, чому він не захотів писати третю частину, що мала перегукуватися з першою. На запитання про це свого фамулуса43 Бетховен відповів, що не мав часу, а тому вирішив краще розтягнути другу частину. Не мав часу! І ще й так "спокійно" сказав це, писав потім фамулус. Він явно не помітив зневаги до себе в тій відповіді, але запитання цього й заслуговувало. І тоді лектор описав, у якому душевному стані перебував Бетховен 1820 року, коли, вражений невиліковною хворобою, почав дедалі дужче глухнути і вже з'ясувалося, що він ніколи більше не зможе диригувати своїми творами.