Але, як я вже казав, зараз ніхто не може почуватися вільним. Усіх нас захопили колеса й зубці величезної промислової машини. Ви вже переконалися, що й вас вони захопили і всіх тих людей, із якими вам довелося розмовляти. Побалакайте ще й з іншими. Підіть до полковника Інгрема, до газетних репортерів, що писали про Джексонову справу. Познайомтеся з редакторами, що випускають ці газети. Ви побачите — всі вони раби промислової машини.
Трохи згодом я спитала його, чи часто з робітниками трапляються нещасливі випадки на роботі, й вислухала цілу невеличку лекцію про умови праці в промисловості.
— Статистика свідчить, — говорив Ернест, — що нещасливі випадки рідко трапляються в перші години роботи. Але кількість їх швидко зростає в дальші години, в міру того, як утомлюються робітники й відповідно сповільнюється робота їхніх м'язів та мозку.
Ви, мабуть, не знаєте, що ваш батько має втричі більше шансів зберегти своє життя і здоров'я, ніж простий робітник? Але це факт, добре відомий страховим товариствам{29}. Страхуючи життя вашого батька на тисячу доларів, вони візьмуть з нього чотири долари двадцять центів на рік, а з робітника вони здеруть п'ятнадцять доларів.
— А які шанси у вас? — спитала я, відчуваючи вже не просто цікавість, а радше тривогу.
— Як революціонер, я маю разів у вісім більше шансів бути покаліченим або вбитим, ніж робітник, — спокійно відповів Ернест. — Страхуючи хіміків, що мають справу з вибуховими речовинами, страхові товариства беруть з них у вісім разів більше, ніж з робітника. А мене вони, мабуть, узагалі не схотіли б застрахувати. А чому вас це цікавить?
Я раптом почервоніла й зовсім розгубилася. Не тому, що Ернест відчув моє хвилювання за нього, а тому, що я сама це відчула — в його присутності.
Цю мить увійшов тато й почав збиратися додому. Ернест повернув йому деякі позичені книжки і пішов. Уже в дверях він обернувся і сказав мені:
— До речі, коли ви вже наважились розбити свій спокій, як я розбиваю епіскопів, вам слід було б відвідати місіс Віксон та місіс Пертонвейт. їхні чоловіки, як вам відомо, — головні акціонери заводу. Ці жінки прив'язані до промислової машини, як і всі люди, але вони сидять на її вершечку.
Розділ IV
РАБИ МАШИНИ
Думка про Джексонову руку не давала мені спокою. Вперше зроду я зіткнулася з реальною дійсністю, побачила життя, яке воно є. Навчання в університеті, наука, культура — все це здавалося мені тепер якесь несправжнє. Життя й суспільство я знала лише з книжок, де все виглядало дуже гарно; але тепер я побачила живе життя навіч. І один з фактів цього життя була Джексонова рука. "Факт, добродію, незаперечний факт", — ці Ернестові слова весь час бриніли в моїй свідомості.
Думка про те, що все наше суспільство побудоване на крові, просякнуте кров'ю, здавалася мені страхітлива, неймовірна. Але як же тоді Джексон? Я не могла не думати про нього. Моя думка раз у раз верталась до нього, як компасна стрілка до полюса. З ним повелися жахливо. Щоб виплатити більше грошей акціонерам, йому не заплатили за кров. Я знала десятків зо два щасливих і задоволених сімей, що дістали ці гроші. Виходило, що вони розкошують за Джексонову кров. Якщо могли обійтися так жахливо з однією людиною і суспільство не звернуло на це ніякої уваги, то чи не могло трапитись так з багатьма? Я пригадувала Ернестові слова про чікагських жінок, що тяжко працюють за дев'яносто центів на тиждень, про малолітніх рабів на бавовняних фабриках Півдня. Мені ввижалися їхні бліді, безкровні руки, — кров з них виссала робота над тканиною, з якої пошито мою сукню. Згадувала я й про Сьєррські заводи та про дивіденди, що вони виплачують, — і знову бачила на своїй сукні Джексонову кров. Усі думки неодмінно вертали мене до нього.
Десь у глибині душі в мене тліло таке відчуття, наче я стою на краю безодні. Життя ніби поверталося до мене новим, жахливим боком. І не тільки до мене. Весь мій світ перевертавсь. Я бачила, який вплив уже має Ернест на мого батька. Або на епіскопа. Коли я востаннє бачила його, він був зовсім хвора людина. Нерви йому були нап'яті до краю, а в очах ніби застиг невимовний жах. З того, що я почула від нього, я зрозуміла, що Ернест виконав свою обіцянку провести його крізь пекло. Але які саме сцени пекла побачили епіскопові очі, я так і не дізналася, — він був занадто приголомшений, щоб про них говорити.
Одного разу, як уже надто тяжко налягло на мене те відчуття, що мій маленький світ, та й увесь великий світ, завалюється, я подумала була, що винен в усьому Ернест: "Як спокійно й щасливо жили ми, поки його не знали!" Та за мить я вжахнулася цієї думки як відступництва від правди, і Ернест постав перед моїми очима мов ясночолий апостол істини, що з безстрашністю янголів господніх бореться за правду й справедливість, бореться, щоб допомогти бідним, самотнім і пригніченим. І тоді я згадала Христа. Він теж боронив бідних і пригнічених, повставши проти влади священиків та фарисеїв. Згадала про його смерть на хресті, і серце моє стислося з болю за Ернеста. Невже й він, із усією своєю мужньою силою, з голосом, мов бойова сурма, рокований на розп'яття?
І в цю мить я збагнула, що кохаю його, що нема в мене бажання сильнішого, ніж бажання дати йому щастя. Я подумала про його життя. Яке воно суворе й безрадісне! Я згадала про його батька, що мусив брехати й красти заради сім'ї, поки не вмер від надсильної праці. А як він сам мусив іти на фабрику десятирічним хлопчиком! Моє серце аж рвалося від палкого бажання обняти його, пригорнути його голову до своїх грудей, цю голову, змучену від стількох думок, і дати йому спочинок, тільки спочинок, полегкість і забуття хоч на короткий час.
Полковника Інгрема я зустріла на церковному прийомі. Я була знайома з ним уже багато років і добре знала його. Я спіймала його в куті, за пальмами й фікусами, хоч він і не здогадувався, що спіймавсь. Говорив він зі мною, як звичайно, весело і гречно. Це був приємний чоловік, дуже делікатний і тактовний. Своєю аристократичною зовнішністю він виділявся серед нашого товариства. Поруч з полковником Інгремом навіть поважний ректор університету здавався незграбний і непоказний.
Але виявилося, що становище в полковника Інгрема таке саме, як і в малописьменних робітників. І він був прив'язаний до колеса машини. Ніколи не забуду, як він змінився, коли я згадала про справу Джексона. Добродушну усмішку неначе вітром звійнуло. Випещене обличчя раптом злісно перекривилося. Я злякалась — як тоді, коли несподівано вибухнув гнівом Джеймс Сміт. Але полковник Інгрем не вилаявся. Тільки й різниці між ним та заводським майстром. Де й поділась Інгремова славлена дотепність. Він мимоволі кидав погляди в різні боки, шукаючи, куди втекти. Проте між пальмами й фікусами він був наче в пастці.
Полковник не стямився з роздратування, зачувши саме ім'я Джексонове. Чого це я згадую про ту справу? Якщо це жарт, то йому мій жарт не подобається. Це несмак і нетактовність. Хіба мені невідомо, що в професії адвоката на особисті почуття не зважається? Такі почуття він залишає дома. У своїй конторі він дає волю лише професійним почуттям.
— Чи належалось Джексонові відшкодування за каліцтво? — спитала я.
— Авжеж, — відповів він. — Тобто я особисто вважаю, що належалося б. Але до юридичного боку справи моя особиста думка зовсім не стосується.
Розгубленість його вже миналась, і він знову ставав по адвокатському спритний на язик.
— Хіба сила закону не в тому, що він служить справедливості? — спитала я.
— Сила закону в тому, що він служить силі,— усміхнувся він, відповідаючи мені каламбуром.
— І все ж ми сподіваємося від закону справедливості.
— Оце ж бо й є парадокс, що кожен дістає по справедливості.
— Це ви вже з професійного погляду кажете? — спитала я.
Полковник Інгрем почервонів — так, почервонів! — і знову неспокійно озирнувся, видимо шукаючи шляху для втечі. Але я, стоячи йому на дорозі, й не думала вступатися.
— Скажіть мені,— попросила я, — коли хто приносить свої особисті почуття в жертву професійним, чи не слід це кваліфікувати як свого роду духовне самоскалічення?
Відповіді я не дістала. Адвокат безславно кинувся навтьоки, перекинувши пальму.
Далі я спробувала звернутись до газет. Я написала спокійний, стриманий, об'єктивний виклад справи Джексона. В ньому я не звинувачувала нікого з тих, із ким мені довелося розмовляти. Я їх навіть не згадувала. Було описано самі лігше факти: довгі роки Джексонової праці на фабриці, його спроба врятувати машину від аварії, нещасливий випадок і нинішнє злиденне становище каліки. Я надіслала свого дописа в три місцеві газети. Вони відмовились надрукувати його; два журнали так само.
Тоді я звернулася до Персі Лейтона. Випускник нашого університету, він недавно почав працювати репортером в одній із згаданих газет. Він лише осміхнувся, коли я його спитала, чому газети замовчують усяку згадку про справу Джексона.
— Редакційна політика, — сказав він, — Ми тут нічого не вдіємо. Це залежить цілком від видавців і редакторів.
— А звідки така політика?
— Всі газети якнайтісніше зв'язані з корпораціями, — почула я на відповідь. — Тому, якби ви навіть оплатили свою інформацію, як оголошення, її однаково не вмістили б у газеті. Якби хтось із газетних працівників спробував нишком пропхати такий матеріал, його негайно потурили б з газети. Цього б не надрукували, навіть якби ви заплатили вдесятеро, ніж за оголошення.
— А в чому ж полягає ваша власна політика? спитала я його, — Чи, може, ваш обов'язок — фальшувати правду з наказу видавців, які своєю чергою роблять те, що наказують їм корпорації?
Він на хвилину зніяковів, але враз викрутився зовсім по-хлоп'ячому:
— Мене це не обходить. Сам я неправди ніколи не пишу, отже, моє сумління чисте. Ну, а в щоденній роботі, звісно, трапляється багато неприємного. Така вже наша професія.
— Але яг ви, мабуть, сподіваєтесь колись посісти крісло редактора. Тоді ви теж провадитимете таку політику?
— На той час я вже буду досить загартований для цього, — відповів він.
— Ну, в такому разі, поки ви ще не встигли загартуватися, скажіть мені, що ви самі думаєте про цю політику видавців і редакторів?
— А нічого не думаю, — швидко відповів він, — Хто хоче досягти успіху в журналістиці, не повинен дуже брикатися.