Тому я й запросив сьогодні на вечір кілька осіб. Ваша вітальня, міс Фроно, це єдине відповідне місце. Тут можуть вони читати вголос, один по одному, досхочу. Звичайно, коли ви дозволите скористатися помешканням.
— Та будь ласка! Я дуже рада. І це дуже гарно з вашого…
Він відмахнувся від її компліменту.
— Я так і думав. Отже, ви кажете, що я вклепався з цукром. Але слухайте: кожна особа, чи чоловік, чи жінка, коли захоче хоч оком скинути на мою газету, повинна дати мені за це п'ять чашок цукру. Зрозуміли? П'ять великих чашок білого, коричневого чи кускового, мені байдуже. Всі вони напишуть мені зобов'язання, а завтра я пошлю хлопчика по цукор.
Фрона зчудувалася одразу, а тоді голосно засміялась.
— Оце так утяли! Гаразд, я дам вам приміщення, оскільки це оживить плітки. То сьогодні ввечері? Напевне?
— Напевне! А ви натомісць одержите безплатне запрошення.
— Батько нехай теж дає п'ять чашок. Ви, Дейве, повинні наполягти на цьому.
Дейв їй притакнув очима.
— Ладен битися об заклад, що примушу його заплатити.
— Я теж постараюся, щоб він пройшов за колісницею Дейва Гарнея.
— Себто за візком цукру, — поправив Дейв. — А взавтра ввечері я візьму газету до "Опери". Вона вже буде не така свіжа, тому й ціна їй буде дешевша. Гадаю, що досить буде одної чашки. — Він випростався й чваньковито хруснув пальцями. — Я вже вийшов із простаків, і хоч би й як хто затявся, мене не ошукати ні на цукрові, ні на чому іншому!
РОЗДІЛ XI
Ванс Корліс стояв у кутку, спершися на рояль, заглиблений у розмову з полковником Трезвеєм. Полковник, енергійний, стрункий і жилавий, незважаючи на сивину й шістдесят років, не показував більше як на тридцять. Цей досвідчений гірничий інженер, один з найкращих знавців своєї справи, був тут за представника капіталу американського, так само як Корліс — британського. Познайомившись, вони одразу потоваришували, чому сприяла й спільність інтересів. І була то надзвичайно вдатна спілка, бо вдвох вони заправляли величезними капіталами, що вклали їх обидві нації заради використання природних багатств цієї полярної країни.
В перелюдненій кімнаті хмарою стояв дим. Десь із сотня чоловік, всі у хутрах, в теплій шерстяній одежі, підпирали стіни, поглядаючи один на одного. Загальна розмова порушувала дещо цю мальовничу картину, надаючи їй характеру товариської вечірки. Кімната, попри свою екзотичність, скидалася радше на їдальню, що в ній після денної праці зібралася вся родина. Гасові лампи та лойові свічки ледве блимали серед густого диму, у великих печах весело палахкотіли дрова, займаючись то темно-червоним, то білуватим полум'ям.
Музика грала вальс, і кілька пар під ці звуки ритмічно рухалися по кімнаті. Тут не було ні накрохмалених сорочок, ні фраків; чоловіки навіть не поскидали вовчих та бобрових шапок зі спущеними навушниками, що підстрибували на всі боки; на ногах вони мали оленячі мокасини або моржеві муклуки. Деякі жінки теж були в мокасинах, але більшість танцювала в легких шовкових і атласних пантофлях. Крізь прочинені навстіж двері видніла друга, ще більш перелюднена кімната. Коли музика затихала, чути було, як там бахкали корки, дзвеніли склянки, а в тон їм без угаву ляскали фішки й постукувала кулька рулетки.
Маленькі двері знадвору відчинилися, і жінка, закутана в хутро й хустку, ввійшла до кімнати, а з нею втислася й хвиля холодного повітря. Це повітря, взявшися туманом, стелилося при землі, вкриваючи ноги танцюристів, аж поки, нагрівшись, розійшлося по хаті.
— Ти справжня королева морозу, Люсіль! — звернувся до жінки полковник Трезвей.
Вона закинула голову і, засміявшись, вступила з ним у жваву розмову, тим часом роздягаючись і скидаючи свої вуличні мокасини. На Корліса, хоч він був поруч, вона не звернула жодної уваги. Кілька танцюристів, стоячи віддалік, терпеливо чекали, поки вона перемовить з полковником. Рояль та скрипка почали грати шотландський танець, і Люсіль повернулась іти до танцю. Коли це раптом перепинив її Корліс. Він зробив це так зненацька, що й сам не сподівався.
— Мені дуже прикро, — сказав він.
Вона глянула на нього, і очі її спалахнули гнівом.
— Мені справді дуже прикро, — промовив він знову, простягаючи руку. — Мені страшенно неприємно. Я поводився як боягуз, як поганець. Чи можете ви мені вибачити?
Вона завагалась, — мавши гіркий досвід, вона боялась якого підступу. Потім обличчя її злагідніло, очі заслав туман, і вона потисла Корлісові руку.
— Спасибі вам, — промовила вона.
У кавалерів, що чекали на Люсіль, терпець увірвався. Один вродливий юнак, у шапці з сибірського жовтого вовка, підхопив її, і вони закружляли по кімнаті. А Корліс вернувся до свого друга. Він відчував задоволення, але й дивувався зі свого вчинку.
— Це чиста ганьба! — полковник стежив очима за Люсіль, і Ванс зрозумів його думку. — Я, Корлісе, прожив на світі шістдесят років, гарно прожив, як слід, і от що більше живу, то більшою загадкою стає для мене жінка. Гляньте на них, на всіх! — Він кинув поглядом по кімнаті. — Метелики, з сонячного проміння, зі співу та сміху, що танцюють… аж поки дотанцюються до пекла! Не тільки Люсіль, — усі. Гляньте на Мей. У неї чоло, як у мадонни, а мова, як у потіпахи. А Міртл? Справжня англійська красуня. Вона немов зійшла з картини Гейнсборо[12], щоб змарнувати вік у танцювальних залах Доусона. Або знову ж Лора. Яка чудова була б з неї мати! Хіба ви не бачите у неї на руках дитину? Це ще найкращі з-поміж них, я знаю, бо молода країна завжди вибирає собі найкращих. Тут щось воно не так, не до ладу. Життьовий запал у мені вже пригас, я на все дивлюся тепер спокійніше й тверезіш. Здається, що повинен з'явитись новин Христос і принести нам нове спасіння — економічне чи соціальне, — в наші часи це однаково, аби лишень проповідь. Світ мусить обновитись.
Час від часу треба було підмести залу. Тоді всі переходили широкими дверима до сусідньої кімнати, туди, де бахкали корки з пляшок і дзвеніли склянки. Полковник Трезвей та Корліс разом з іншими підійшли до прилавка, біля якого збилося душ п'ятдесят чоловіків та жінок. Поруч себе вони побачили Люсіль та юнака у жовтій вовчій шапці. Він був справді дуже вродливий: щоки у нього пашіли, очі розгорілися, і це ще більше додавало йому краси. Не сказати, щоб зовсім п'яний — всі рухи його були цілком доладні, — він під впливом вина зробився тільки надміру веселим. Розмовляв він голосно, вільно, сипав дотепами та жартами. Одно слово — перебував у такому стані, коли в людині особливо яскраво виявляються всі її позитивні та від'ємні риси.
Коли він піднімав свою склянку, чоловік, що стояв поруч, незумисне підбив йому руку. Юнак струснув з рукава вино і висловив принагідно свою думку. Слова ці були розраховані, щоб зачепити чоловіка за живе. Той справді обурився й так гримнув кулаком у лице власника вовчої шапки, що він повалився на Корліса. Не задовольнившись цим, зневажений чоловік знову накинувся на свого образника. Жінки порозбігались, даючи чоловікам змогу пильніше взятися до справи. Деякі з присутніх поставали довкола бійців, інші вийшли, звільнивши місце для чесного поєдинку.
Одначе власник вовчої шапки не прийняв бою і не спробував датп відсіч. Закривши обличчя руками, він почав відступати. Натовп, ґвалтуючи, вимагав, щоб він залишився та взяв поєдинок. Він примусив себе зупинитись, але, коли ворог наблизився, не витримав і відскочив убік.
— Не мішайтесь! Так йому й треба! — крикнув полковник, побачивши, що Корліс хоче втрутитись. — Він боїться битись! Коли б він наважився, я б, здається, все йому вибачив.
— Та не можу я дивитись, як людину нівечать! — відповів Корліс. — Коли б і він хоч бився, а то ж це не по-людському!
Кров юшила в юнака з носа та з невеликої рани під оком. Корліс не витримав і кинувся до них. Сяк-так їх він розборонив, але занадто наліг на зневаженого шукача і збив його з ніг. Кожен тут у барі мав собі товаришів, і не встиг Корліс оглянутись, як уже приятель шукачів зацідив йому кулаком, аж у голові загуло. Дел Бішоп, що стояв у кутку, мов вихор, налетів на нападника, заступаючись за хазяїна, і бійка стала загальною. Натовп поділився на два табори.
Полковник Трезвей, забувши, що кров у нього вже захолола, порвався в бій, вимахуючи стільцем-триніжкою. Кілька присутніх полісменів стали поруч з полковником, до них прилучилось іще чоловік шестеро, теж виступивши в обороні юнака у вовчій шапці.
Боротьба була завзята й галаслива, але скупчилася в одному тільки місці. В протилежній частині покою й далі розносили напої, в сусідній кімнаті грала музика, ішли танці. Гравці взялися знову до карт і тільки котрі ближче, виявляли ще деяке зацікавлення бійкою.
— Лупи їх! Чухрай! — верещав Дел Бішоп, насідаючи на ворогів попліч Корліса.
Корліс засміявся у відповідь, стявся з якимсь кремезним погоничем собак, і вони обидва попадали на землю, під ноги перебійцям. Він відчув, що погонич уп'явся йому зубами в вухо. У Корліса промайнула думка, як то від з'явиться між людей з одним вухом, і враз ніби щось найшло на нього. Він штрикнув пальцями в очі супротивникові і міцно надавив. Люди ступали по ньому, падали на нього, а він був наче в тумані, і йому здавалось, що все це робиться десь далеко від нього. Одне він відчував, коли надушив пальцями: зуби супротивникові стали розціплюватись. Він подушив міцніше (ще б трохи — і той позбавився б очей), зуби зовсім розціпились і випустили його вухо.
Коли нарешті він витлумився з бойовиська й доліз до прилавка, уся його огида до бійки де й ділася. Вія зрозумів, що він такий самий, як і всі, що, злякавшись за частину свого тіла, він забув про всі здобутки двадцятилітнього культурного життя. Якщо грати так, не ставлячи нічого, то це зовсім не цікаво. Корліс зрозумів тепер, що є різниця між тим, коли кровообіг посилюється в спортивних забавах та коли розпалюється кров у бійці, коли м'язи сплітаються з м'язами, тіло з тілом, коли ставиться на кін життя!
Він звівся на ноги, придержуючись за прилавок, і помітив чоловіка в білячій парці, який, схопивши поставця, хотів кинути ним у Трезвея, що був од них на відстані кількох ступнів. Корлісова рука, що звикла до пробірок та акварельних фарб, зненацька стислася в кулак, і він наодліт зацідив у підборіддя чоловікові в парці.