І те, і друге мене швидше забавляло. Спочатку він вважав, що йому — філологу й гуманітарієві — ніколи в житті не знадобиться математика, і, духовно піднесений, ставив науку про людину вище від науки про природу. Але згодом він поринув у мовознавство як у небезпечну любовну пригоду, почав боротися з панівною у той час модою на структуралізм і, хоча й не без внутрішнього опору, відчув смак до математики. Отже, ніби несамохіть, він опинився на моєму терені і, розуміючи, що тут він слабший за мене, зумів у такий спосіб признатися в цьому, що саме мене разом із моєю математикою було висміяно. Чи я вже казав, що Белойн являв собою постать доби Ренесансу? Мені водночас і подобався, і виводив з рівноваги його дім, де завжди було стільки люду, що поговорити з господарем сам на сам вдавалося не раніше, ніж опівночі.
Усе вищесказане стосується фортечних мурів, якими Белойн оточив свою особу, але не її самої. Потрібна спеціальна гіпотеза, щоб здогадатися, що ховається intra muros . Припускаю, що — страх. Не знаю, чого він боявся, — може, себе. Він мусив багато чого приховувати, бо ж так продумано організовував навколо себе галасливі кампанії, завжди мав стільки різних концепцій, проектів і займався такими непотрібними справами як член безлічі товариств, клубів, мало не професійний заповнювач поширюваних серед науковців анкет; він навмисне перевантажував себе, щоб не залишатися сам на сам із собою, — на це йому завжди бракувало часу. Белойн успішно розв'язував чужі проблеми і так добре знався на людській натурі, що сам собою напрошувався висновок, ніби він і себе чудово знає. Але то був помилковий висновок.
Упродовж багатьох років він стільки разів змушував себе до чогось, що наче аж укрився зовні твердою шкаралупою, яка й стала його натурою — усім відомою натурою універсального розумового діяча. Тобто він був Сізіфом із власної волі; грандіозність його зусиль камуфлювала їхню безплідність, і оскільки він сам встановлював закони й правила своїх дій, ніхто не міг до кінця й напевно знати, чи здійснює він усе, що задумав, чи не спотикається часом. Тим більше, що Белойн залюбки розповідав про свої поразки, наголошував на убогості власного інтелекту, але "в лапках", нарочито. Він був наділений тією особливою проникливістю, що властива щедро обдарованим людям, котрі майже рефлекторно вміють підійти до будь-якої, навіть зовсім не знайомої їм проблеми відразу з правильного боку. Був такий незвичайний, що повсякчас змушував себе — ніби в якійсь грі — до покори, і такий неспокійний, що знову й знову мусив виявляти себе, підтверджувати свою значущість, водночас заперечуючи її. Його робочий кабінет являв собою ніби проекцію його духу: усе там було величезне, як у Гаргантюа, — шафи, письмовий стіл, у посудині для коктейлю можна було теля втопити; від великих вікон до стін простяглося одне суцільне бібліотечне поле бою. Вочевидь, Белойн потребував цього хаосу, що облягав його звідусіль.
Я говорю так про свого друга, наражаючись на його невдоволення, бо попереду так само говорив про себе, — адже я не знаю, що саме в учасниках Проекту вирішило його остаточну долю. Отже, про всяк випадок і з думкою про майбутнє я описую і такі подробиці, яких не годен сам скласти докупи, щоб утворити певну цілісність, — може, колись це пощастить зробити комусь іншому.
Залюблений в історію і заглиблений у неї, Белойн начебто повернувся спиною до нових часів; він вважав, що сучасність нищить людські цінності, а техніка — це інструмент диявола. Якщо я й перебільшую, то не набагато. Він був переконаний у тому, що кульмінаційний пункт свого розвитку людство проминуло вже досить давно, може, в епоху Відродження, а після цього почався тривалий спад, швидкість якого дедалі зростає. І хоча Белойн був ренесансним homo animatus і homo sciens , він полюбляв спілкуватися з людьми, яких я вважаю найменш цікавими, хоч і найнебезпечнішими для нас — учених, а саме з політиками. Про політичну кар'єру він не мріяв, принаймні приховував це навіть від мене. Але в нього можна було надзвичайно часто зустріти всіляких кандидатів на губернаторські посади, їхніх дружин, претендентів на місця у Конгресі або вже "дійсних" конгресменів разом із сивоголовими, склеротичними сенаторами й отих гібридів, що є політиками лише наполовину чи на чверть і займають посади, оповиті туманним серпанком (але серпанком найвищого гатунку!).
Мої намагання підтримати з такими людьми розмову (а робив я це заради Белойна) нагадували спроби оживити покійника й зазнавали поразки вже за п'ять хвилин, а він міг теревенити з ними цілими годинами, — один бог святий знає, навіщо! Чомусь ніколи я не питав у нього про це, а згодом виявилося, що ті контакти дали корисні наслідки, бо коли підбирали кандидата на посаду наукового керівника Проекту, геть-чисто всі радники, експерти, члени разом із головами й генерали з чотирма зірочками на погонах хотіли тільки одного Белойна і тільки йому довіряли. А він, як мені відомо, аж ніяк не горів бажанням обійняти цю посаду. Був досить розумний, щоб усвідомлювати, що рано чи пізно виникне конфлікт, причому диявольськи прикрий, між тими двома середовищами, які він повинен був об'єднувати.
Досить було a propos пригадати історію Манхеттенського проекту й долі людей, які керували ним, — учених, а не генералів. Тимчасом як оті другі робили кар'єру й мали можливість спокійно братися до написання мемуарів, перших з дивовижною послідовністю витісняли з обох світів — і політики, й науки. Белойн змінив свою думку тільки після розмови з президентом. Не думаю, що він дав обдурити себе якимись фальшивими доказами. Просто ситуація, коли президент просив його, а він міг це прохання виконати, мала для нього досить високу ціну, аби ризикнути й поставити на кін усе своє майбутнє.
Втім, я вже починаю впадати в тон памфлету, бо, крім усього іншого, для Белойна важливим чинником була цікавість. Певну роль відігравало й те, що відмова скидалася б на боягузтво, а злякатись, цілком усвідомлюючи свій стан, може тільки людина, яка у щоденному своєму житті не знає жодного страху. Лякливий, невпевнений не знайде в собі сміливості, щоб так відверто розкритися, підтверджуючи перед самим собою визначальну рису своєї вдачі. Однак якщо подібний розпачливий стан і вплинув якось на рішення Белойна, він усе ж виявився найвідповіднішою людиною на отому, мабуть, найневигіднішому місці в усьому Проекті.
Мені розповідали, що генерал Істерленд, перший адміністративний шеф MAVO, ніяк не міг дати собі ради з Белойном й добровільно відмовився від своєї посади; зате Белойн змусив усіх повірити, начебто його найбільше бажання — втекти з Проекту, і так голосно мріяв про те, щоб Вашінгтон прийняв його відставку, що наступники Істерленда, прагнучи уникнути неприємних розмов "нагорі", поступалися йому в усьому. Коли Белойн став упевненіше почуватися "в сідлі", він виступив з пропозицією ввести мене до Наукової Ради; вдаватися до погроз подати у відставку вже не було потреби.
Наша зустріч відбулася без репортерів і спалахів фотокамер; зрозуміло, що ні про яку рекламу не могло бути й мови. Спускаючись з вертольоту на дах, я бачив, що Белойн справді був зворушений. Намагався навіть обійняти мене (чого я терпіти не можу). Його почет тримався на певній відстані; Белойн приймав мене немов місцевий князьок, і мені здалося, що ми обидва однаково відчуваємо комізм ситуації. На даху не було жодної людини в мундирі; в мене майнула думка, що то Белойн старанно їх приховав, щоб не шокувати мене, але я помилився, — щоправда, лише щодо його можливостей як керівника: згодом з'ясувалося, що він усунув їх з усієї підвладної йому території.
На дверях його кабінету хтось написав губною помадою величезними літерами: "coelium" . Звісно, він не вгаваючи говорив зі мною і сяйнув усмішкою, коли почет, як ножем відтятий, зостався за дверима й ми, опинившись сам на сам, глянули один одному в вічі.
Поки ми дивилися один на одного з суто, сказати б, тваринною симпатією, ніщо не порушувало гармонії нашої зустрічі, але, хоч мене найбільше цікавила сама таємниця, передусім я випитав у Белойна про те, в якому становищі перебуває Проект щодо Пентагону і адміністрації, а конкретно — про можливості вільно розпоряджатися наслідками своїх досліджень. Він спробував, хоч і не досить упевнено, вдатися до того монументального жаргону, яким послуговується Державний департамент, тож я виявив більшу роздратованість, ніж хотів, і тому між нами виникло певне напруження, зняте лише під час обіду завдяки червоному вину (Белойнові треба пити вино). Згодом я зрозумів, що йому аж ніяк не йшлося про офіційність, а він просто говорив так, щоб у максимум звуків вкласти мінімум змісту, бо його кабінет був нашпигований підслуховувальною апаратурою, яка становила електронну начинку практично всіх будинків, з майстернями й лабораторіями включно.
Я довідався про це лише через кілька днів од фізиків, зовсім цим фактом не збентежених; вони вважали, що це так само природно, як пісок у пустелі. Зрештою, жоден з них кроку не ступав без маленького протипідслуховувального апарату, й вони зовсім як діти тішилися тим, що роблять марною таку всебічну опіку над собою. З гуманних міркувань, щоб отим загадковим (я так ніколи їх і не побачив) функціонерам, які мали усе зареєстроване прослуховувати, не було аж надто нудно, протипідслуховувальну електроніку вимикали — такий був звичай, — коли розповідали анекдоти, особливо нецензурні. Телефонами однак — так мені радили — не слід було користуватися у справах, важливіших, ніж призначення побачень дівчатам — працівницям адміністрації. Людей у мундирах або таких, що своїм виглядом нагадують про мундир, у всьому селищі не було, як я вже казав, і сліду.
Єдиним ненауковцем, який брав участь у засіданнях Наукової Ради, був доктор (але доктор права) Вільгельм Іні, чоловік, найелегантніше вбраний з-поміж усіх співробітників Проекту. Він представляв доктора Мерслі (який лише випадково був водночас ще й генералом з чотирма зірочками на погонах). Іні чудово знав, що науковці, особливо молодь, намагаються розігрувати його, обмінюючись записками з якимись загадковими написами-шифрами чи висловлюючи у розмові, — немовби не завваживши його присутності, — нечувано радикальні погляди.
Усі ці жарти він сприймав з ангельським спокоєм, демонстрував дивовижну витримку і тоді, коли в готельному буфеті хтось показував йому не більший від сірника передавач з мікрофоном, виколупаний з-під вимикача у житловій кімнаті.