Альтруїзин

Станіслав Лем

Станіслав ЛЕМ

АЛЬТРУЇЗИН,

АБО ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ПУСТЕЛЬНИК ДОБРИЦІЙ

ЗАХОТІВ ОЩАСЛИВИТИ КОСМОС І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

Якогось літнього дня конструктор Трурль, підстригаючи у своєму садку кібербарис, побачив, що дорогою йде якийсь обірванець. Своїм виглядом він викликав водночас і співчуття, і страх. Всі кінцівки в того робота були пообв'язувані шнурками й подоточувані закіптюженими трубами від грубок, а за голову йому правив старий дірявий горщик, у якому від мислення так гуло, що аж іскри сипалися. Шию так-сяк підтримував уламок штахети, а у відкритому череві дриготіли й чаділи катодні лампи, котрі той бідолаха притримував вільною рукою, другою безперестанку підкручуючи розхитані гвинтики. Коли він, кульгаючи, минав Трурлеву хвіртку, в нього перегоріли відразу чотири запобіжники, тож він на очах у конструктора почав розсипатись у клубах диму і смороді перепаленої ізоляції. Охоплений співчуттям, Трурль одразу вхопив викрутку, обценьки та ізоляційну стрічку і поспішив на допомогу мандрівцеві. Той уже кілька разів зомлів, при цьому триби від загальної десинхронізації жахливо скреготіли, однак Трурлеві нарешті вдалося повернути йому сяку-таку притомність і, вже перев'язаного, він посадив його у вітальні. А поки бідолаха жадібно підзаряджався від батареї, Трурль, неспроможний довше стримувати цікавості, почав розпитувати, що довело його до такого жалюгідного стану.

— Милостивий пане, — відповів незнайомий робот, ще тремтячи всіма магнітами, — мене звуть Добрицієм, а сам я є, тобто був, пустельником-анахоретом; шістдесят і сім років пробув у пустелі, віддаючись побожним роздумам. Та одного ранку мені спало на думку, чи правильно я чиню, живучи самітником. Чи можуть усі мої глибокі роздуми й духовні дослідження втримати на місці хоча б одну заклепку, бо хіба ж не першим моїм обов'язком є поміч ближнім, а тільки потім — турбота про власне спасіння? Хіба...

— Ну, гаразд, гаразд, пустельнику, — перебив його Трурль, — стан твоєї душі того ранку я вже більш-менш розумію. Розкажи, будь ласка, що було далі.

— Я подався до Фотури, де випадково познайомився з одним славетним конструктором на ім'я Кляпавцій.

— Та ну! Не може бути! — вигукнув Трурль.

— Що таке, пане?

— Та ні, нічого! Розказуй, будь ласка, далі.

— Тобто — не відразу з ним познайомився; то був великий пан, він їхав автоматичною каретою, з якою міг собі розмовляти, як оце я з тобою; та карета, коли я, незвиклий до міського руху, став посеред вулиці, обізвала мене непристойним словом, так що я мимоволі торохнув її костуром по ліхтарю. Як вона тоді розлютувалася! Але пасажир присоромив її, а мене запросив досередини. Тоді я розповів йому, хто я і чому полишив пустелю, а також сказав, що не знаю, чим зайнятися далі; він похвалив моє рішення і, в свою чергу, відрекомендувався, досить довго розповідав про свої праці й творіння, а наприкінці розповів дуже зворушливу історію про Хлоріяна-Теориція Кляпостола, славного мудранта і зофомана, при сумному сконанні якого був сам присутній. З усього, що він розповідав про "Книги" того Великого Робота, найбільше мене зворушила оповідь про енеферців. Ти, милостивий пане, чув про тих істот?

— Звичайно. Йдеться про єдиних істот у Космосі, які досягли вже Найвищої Фази Розвитку, авжеж?

— Так, так, пане, ти чудово поінформований! Коли я сидів поруч зі знаменитим Кляпавцієм у кареті (котра невгаваючи сипала найдобірнішою лайкою в натовп, що неохоче розступався перед нами), мені спало на думку, що хто-хто, а вже ті найрозвиненіші з істот напевно знають, що належить робити, коли є таке, як у мене, прагнення до добра і таке бажання чинити його ближнім. Отож я негайно звернувся до Кляпавція з питанням, де перебувають енеферці і як їх знайти. Але він лише якось чудно всміхнувся, похитав замислено головою і нічого не відповів. Я не смів йому набридати, але потім, коли ми вже опинилися в корчмі (бо карета зовсім захрипла і втратила голос, отож дальшу подорож пан Кляпавцій змушений був відкласти до наступного дня), за дзбаном іонної наливки гумор мого господаря поліпшився. Спостерігаючи за парами, які під гучну музику шпарко втинали кіберика, він, пройнявшись до мене довір'ям, розповів таку історію... Але, може, вам нудно мене слухати?

— Ні, ні, — жваво заперечив Трурль. — Я уважно слухаю.

— Любий мій Добрицію! — сказав мені пан Кляпавцій у тій корчмі, де від танцюристів аж іскри сипалися. — Знай, що я дуже перейнявся історією нещасного Кляпостола і постановив собі, що повинен невідкладно вирушити на пошуки отих досконало розвинутих істот, доконечність існування яких він довів суто логічним і теоретичним способом. Та головна складність здійснення цього наміру, на мою думку, полягала в тому, що кожна космічна раса вважає себе найдосконаліше розвинутою, отож самим лише розпитуванням я нічого не досягну. А летіти навмання — надто непевна справа, адже, за моїми підрахунками, в Космосі існує близько чотирнадцяти центигігагептатрибільйонардів досить розумних суспільств. Отож сам бачиш, що знайти потрібну точку не так уже й легко. Я обмірковував справу так і сяк, нишпорив по бібліотеках, перечитував давні книги, аж поки знайшов згадку в праці якогось Трупуса Малігнуса, який відзначився тим, що дійшов до аналогічного з Кляпостолом висновку, але на триста тисяч років раніше, і був зовсім забутий. Як бачимо, під жодним із сонць нема нічого нового, і своє життя Трупус закінчив подібно до Хлоріяна... Але справа не в тому. Так з напівзотлілих сторінок я довідався, як шукати енеферців. Малігнус доводив, що треба перетрушувати зоряні тлуми, аби віднайти неможливе; і коли знайдеш щось подібне, то це напевне буде саме там. Безперечно, на перший погляд це була невиразна вказівка, але звідки ж тоді ясність розуму? Я навів лад на кораблі й вирушив у дорогу. Про те, чого я зазнав у дорозі, промовчу; скажу лише, що помітив нарешті серед зоряного пилу одну зірку, яка відрізнялася від усіх інших тим, що була квадратна. Ох! Яке то було потрясіння! Адже кожна дитина знає, що геть усі зірки мають бути округлі й ні про яку ребристість, а тим більше про правильну чотирикутність, і мови не може бути! Я одразу ж наблизився кораблем до тієї зірки й тут помітив її планету, теж чотирикутну, та ще й з масивним окуттям по всіх ріжках. Трохи віддалік кружляла інша, вже зовсім звичайна, планета. Я навів на неї люнет і побачив ватаги роботів, які трощили один одному кості. Це не викликало в мене особливого бажання приземлитися. Тому я повернувся до планети-скрині, яка залишилася за кормою, і ще раз добре оглянув її в підзорну трубу. Я аж затремтів від радості, коли на одній з її багатомільйонних заклепок прочитав збільшену лінзами вигадливо прикрашену монограму, що складалася з трьох літер: "НФР!" "О небеса! — мовив я сам до себе. — Ось воно!"

Кружляв довкола неї, аж у голові запаморочилося, однак не міг зауважити на її піщаних рівнинах ані живої душі. Лише наблизившись на відстань шести миль, розгледів скупчення темних цяток, які під об'єктивом супертелескопа виявилися мешканцями цього небесного тіла. Їх було близько сотні. Вони без руху лежали на піску, і цей мертвий спокій мене поважно занепокоїв, та потім я переконався, що час від часу той чи інший смачно почухується, і ці очевидні ознаки притомності схилили мене до приземлення. Я не міг дочекатися, поки охолоне розжарена, як завжди, тертям повітря ракета; я вискочив з неї, перестрибуючи по три східці, й побіг до лежачих, уже здалеку гукаючи:

— Вибачте! Чи це тут Найвища Фаза Розвитку?!!

Ніхто мені не те що не відповів, а й не звернув на мене аніякісінької уваги. Вражений такою байдужістю, я розгубився й почав уважно розглядатися на всі боки. Рівнина була залита промінням квадратового сонця. З піску там і сям стирчали якісь поламані коліщата, віхті, клапті паперу та інше сміття, а місцеві жителі порозлягалися посеред цього всього хто як: той на спині, той на животі, а якийсь, лежачи віддалік, задер обидві ноги і знічев'я поціляв ними в зеніт. Я обійшов довкола одного, що лежав найближче. То був не робот, але й не людина або інша білкова істота з роду драглистих. Він мав досить велику голову й рум'яні щоки, замість очей — дві малі сопілки, а у вухах тихо чаділи кадила, оповиваючи голову хмарою запашного диму. Одягнений він був у панталони — орхідеєві, з синіми лампасами, обшиті стяжками брудного списаного паперу, взутий у пантофлі з задертими носами, в руках тримав бандуру, зроблену з глазурованого медівника з уже обгризеним грифом. Він тихо й розмірено хропів. Я спробував був, протираючи очі, що сльозилися від диму кадил, прочитати базгранину на папірцях, ушитих у лампаси штанів. Мені вдалося розібрати лише деякі. Це були досить дивні написи, такі, наприклад: № 7 — ДІАМАНТ, ГОРА ВАГОЮ 7 ЦЕНТНЕРІВ; № 8 — ТІСТЕЧКО ДРАМАТИЧНЕ, РИДАЄ, ЯК ЙОГО ЇСИ, ЧИТАЄ МОРАЛІ З ЖИВОТА, НАСПІВУЄ ТИМ ВИЩЕ, ЧИМ ВОНО НИЖЧЕ; № 10 — ГОЛКОНДРИНА ДЛЯ ДЗЮМБАННЯ, ДОРОСЛА — та інші, яких уже не пам'ятаю. А коли я, ошелешений цим, доторкнувся до одного з папірців, щоб розрівняти його, в піску біля самісінької ноги того, що лежав, зробилась ямка і тихий голосок запитав звідти:

— Вже можна?

— Хто це говорить? — закричав я.

— Це я, Голкондрина... Починати?

— Ні, не треба! — квапливо відповів я і відійшов звідти.

Наступний тубілець мав голову у формі дзвона з трьома рогами, кільканадцять рук, більших і менших — причому дві маленькі масували йому живіт; довгі, порослі пір'ям вуха, шапку з невеликим пурпуровим балконом, на ньому якихось двоє невидимих сварилися, бо літали тільки малесенькі тарілочки, розбиваючись то тут, то там, а спиною він лежав на чомусь схожому на маленьку діамантову подушечку. Ця істота, коли я зупинився перед нею, вийняла з голови один ріг, понюхала його і, невдоволено відкинувши, насипала собі досередини трохи брудного піску. Тут таки поряд лежало щось таке, що Здалося мені парою близнюків; потім я подумав, що то коханці в обіймах, і вже, хотів був делікатно відійти, але то була ані одна особа, ані дві, а — півтори. Голову вона мала зовсім звичайну, людську, лише вуха щохвилини відривалися й пурхали довкола, махаючи крильцями, як метелики. Повіки в тієї істоти були заплющені, зате численні бородавки на чолі й щоках, що мали малесенькі очиці, дивилися на мене явно неприязно.

1 2 3 4 5
загрузка...