Жодного сумніву: вродливий, худорлявий, з орлиним поглядом — нездоланна чоловіча привабливість.
— Погано! — зауважила міс Марпл. — Дуже погано! Жорстоко, безпринципно, мені це не подобається. Спочатку мати, потім дочка. Що це означає? Нічого доброго це не означає. — Міс Марпл у цьому була певна. Міс Марпл рідко кого-небудь виправдовувала за браком доказів. Вона незмінно передбачала найгірше і в дев'яти з десяти випадків мала рацію. Безперечно, всі ці зустрічі якоюсь мірою таємні. Ці двоє, їй це було видно, так низько схилилися над столом, що торкалися лобами одне одного, а як палко вони розмовляли! А ця дівчина... Міс Марпл скинула окуляри, ретельно протерла скельця, потім знову наділа. Так, ця дівчина закохалася, палко закохалася, як тільки буває замолоду. Куди ж дивляться її опікуни, якщо вони дозволили їй вештатися по Лондону і таємно зустрічатися у Баттерсі-парку? Такій благородній, взірцевій дівчині, як вона? Поза всяким сумнівом, вона вельми благородна! Може, її родичі гадають, що вона перебуває в іншому місці. Мабуть, вона брехала. Виходячи з чайної, міс Марпл поминула столик, де вони сиділи, намагаючись іти якомога повільніше.
На жаль, вони розмовляли так тихо, що годі було щось розібрати. Говорив чоловік, дівчина слухала зі змішаним виразом страху та задоволення. "Невже вони замислили спільну втечу? — подумала міс Марпл. — Дівчина ж іще неповнолітня".
Міс Марпл пройшла через хвірточку в паркані. Вона вела на паркову алею. Вздовж тротуару стояли машини, і невдовзі вона зупинилася біля одної з них. Такі машини їй рідко траплялося бачити, тож вона одразу її запримітила. Вона почерпнула деякі відомості про цю марку від невтомного племінника. То був перегоновий автомобіль, чужої марки — вона не могла пригадати назву. Та не тільки тому вона її зацікавила. Міс Марпл бачила цю машину, або таку саму, вчора на тротуарі поблизу Бертрамового готелю. І вона привернула її увагу не тільки своїми розмірами, потужністю та незвичайним виглядом, а й тим, що номер машини викликав у неї невиразні спогади, якісь асоціації в її пам'яті. Вона пройшла далі і глянула на номер машини*. Так і є. ФАН-2266. Це та сама машина. Міс Марпл глибоко замислилася і, долаючи біль у ногах, перейшла через міст. Вона так стомилася, що рішуче зупинила таксі, перше-ліпше, яке трапилось. Відчувала неспокій, мала щось зробити, але що саме? Все це так неясно. Вона мигцем глянула на заголовки газет.
"Сенсаційні події під час пограбування потяга",— волали одні заголовки газет. "Розповідь машиніста",— волали інші! Оце-то так! Можна було подумати, ніби щодня грабували банки та потяги, ніби щодня нападали на касирів!
Злочинність, здавалося, досягла апогею.
Розділ тринадцятий
Старший інспектор Фред Дейві никав по закутках відділу карного розшуку, мугикаючи якийсь мотив. Він чимось нагадував великого джмеля. Така манера триматися була широковідома і не привертала особливої уваги, хоч і давала привід декому казати, що Батько знову на когось чигає.
Нарешті, після довгих блукань, він зайшов до кімнати, де за столом зі знудженою міною сидів Кемпбел. Інспектор Кемпбел був гонористий молодик, якого вельми гнітила його служба. Проте він досить успішно справлявся з дорученими справами. Вважалося, що він вдало користується з тих повноважень, якими його наділили, тож йому іноді оголошували подяку.
— Доброго ранку, сер,— шанобливо привітався інспектор Кемпбел, коли Батько зайшов до його кабінету. Звичайно, він, як і всі інші, потай величав старшого інспектора Дейві Батьком, але йому ще бракувало належного звання, щоб звертатися так до нього офіційно.
— Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — запитав він.
— Ля, ля, бум, бум! — не до ладу проспівав старший інспектор. — Чому звуть мене Марією, коли звуть мене міс Джібс?
Після такого несподіваного звернення до музичної комедії, він підсунув стільця і сів.
— Багато роботи? — запитав він.
— Не дуже.
— Здається, тобі надіслали відомості про зникнення пожильця якогось готелю. Як він зараз зветься? Бертрамів готель, так?
— Ви не помилилися, сер. Бертрамів готель.
— Порушення робочого режиму? Проституція?
— О, ні, сер,— сказав інспектор Кемпбел, злегка шокований такою характеристикою Бертрамового готелю. — Дуже затишне, комфортне, старомодне місце.
— У наш час? Чи таке можливе? Ну, це справді цікаво.
"Чому це йому так цікаво?" — подумав інспектор Кемпбел. Він волів не ставити запитань, бо настрій у вищих керівних колах різко впав із часу пограбування поштового вагона, такого успішного для нападників. Він дивився на велику масивну бичачу Батькову голову і вже вкотре питав самого себе, як старший інспектор Дейві доскочив такої високої посади і чому його так шанують у відділі. "Мабуть, свого часу він був чудовий хлопець,— подумав інспектор Кемпбел, але тут багато наполегливих хлопців, які могли б претендувати на підвищення, якщо усунути цього сухаря".
А сухар тим часом замугикав нову пісню, лише іноді прохоплюючись одним-двома словами.
— Скажіть мені, о любий чужинцю, чи є у вас вдома хтось схожий на вас? — співав Батько, і раптом закінчив фальцетом:
— Ласкавий сер, там є їх кілька, і ліпших краль ви зроду не знали. Ні, щось не те. Я переплутав стать. "Квітникарка". Чудова вистава.
— Здається, я чув про неї, сер,— сказав інспектор Кемпбел.
— Мабуть, як ваша мати співала вам колискову, — сказав старший інспектор Дейві.
— Отже, що діється в Бертрамовім готелі? Хто зник, за яких обставин і чому?
— Канонік Пеніфазер, сер, старий священик.
— Темна справа, га? Інспектор Кемпбел посміхнувся.
— Так, сер! Либонь, темнувата.
— Який він на вигляд?
— Канонік Пеніфазер?
— Авжеж. Сподіваюсь, ви маєте його опис?
— Певна річ, — Кемпбел попорпався у своїх паперах і прочитав:
— Зріст один метр сімдесят сантиметрів, пишна білява кучма, горбиться.
— І він зник з Бертрамового готелю? Коли?
— Десь із тиждень тому, дев'ятнадцятого листопада.
— А повідомили тільки тепер. Не поспішали, чи не так?
— Бачте, всі сподівалися, що він з'явиться.
— І що ж, по-вашому, може за цим стояти? — запитав Батько. — Порядний, богобоязливий чоловік зненацька втік із жінкою котрогось церковного старости? А може, він нищечком попивав або привласнив церковні гроші, або ж це просто старий склеротик, для якого таке — звичайна річ?
— Судячи з усього, сер, він саме з таких. Для нього це не первина.
— Що саме? Він уже зникав із цього солідного вест-ендського готелю?
— Ні, не зовсім так — не завжди повертався додому, коли його чекали. Іноді на цілий день зупинявся у приятеля непроханим гостем або не з'являвся у призначений час. Отакі-то справи.
— Так, так,— протяг Батько. — Що ж це звучить гарно, правдоподібно і вписується у схему, чи не так? Коли саме, ви сказали, він зник?
— У вівторок, дев'ятнадцятого листопада. Сподівалися, що він візьме участь у конгресі. — Інспектор Кемпбел нахилився і уважно переглянув кілька аркушів на столі. — Ага, Люцерн. "Товариство дослідження біблійної історії". Це в англійському перекладі. Тепер це, здається, німецьке товариство.
— Конгрес відбувся в Люцерні. Мабуть, він старий?
— Шістдесят три, сер.
— І він так і не з'явився, га?
Інспектор Кемпбел підсунув папери до себе і ознайомив Батька з документальними даними.
— Не схоже на те, що він утік із хлопчиком з церковного хору,— відзначив старший інспектор Дейві.
— Сподіваюся, він щасливо повернеться,— сказав Кемпбел. — Але ми, звичайно, тримаємо справу на контролі. Ви особисто зацікавлені в цій справі, сер? — Він ледве гамував свою допитливість.
— Ні, — замислено проказав Дейві. — Ні, мене ця справа не обходить. Не бачу в ній нічого цікавого.
Запанувала тиша, промовистіша за всякі слова.
— І що ж? — після короткої мовчанки запитав інспектор Кемпбел, надто добре вишколений, щоб говорити ясно і недвозначно.
— Мене цікавить тільки дата, — проголосив Батько,— і Бертрамів готель, звичайно.
— Він завжди був на висоті, сер. Жодних проблем.
— Ну, от і добре, — сказав Батько і замислено додав: — Я хотів би оглянути це місце.
— Звичайно, сер,— сказав інспектор Кемпбел. — У будь-який зручний для вас час. Я сам мав намір там добре розглянутися.
— Я міг би піти з вами,— сказав Батько. — Я зовсім не збираюся втручатись у хід справи, просто хочу глянути на це місце. І цей ваш зниклий архідиякон, чи як там його звати, буде слушним приводом. Не звертайтеся до мене "сер", як ми туди прибудемо — ви підмочите свій авторитет. Я просто буду вашим підлеглим.
— Як, на вашу думку, сер,— поцікавився інспектор Кемпбел,— чи могла ця подія бути пов'язана ще з чимось?
— Поки що нема підстав так думати,— відказав Батько. — Але ж ви знаєте, як воно буває... Репутація готелю бездоганна, а це підозріло.
Він знову перетворився на джмеля, замугикавши пісню "Гайда всі на Стренд".
Два офіцери поліції разом вийшли на вулицю. Кемпбел у костюмі виглядав блискуче (він був стрункий), а на старшому інспекторові Дейві, одягненому в твідову пару, лежала печать провінційності. Костюм сидів на ньому як улитий. І тільки проникливий погляд міс Ґорріндж, коли та відірвалася від свого гросбуха, непомильно розпізнав їхнє ремесло. Вона чекала на їхній візит, бо сама повідомила про зниклого каноніка Пеніфазера і вже мала розмову з молодшими поліційними чинами. Вона ледь помітно кивнула головою дівчині-помічниці, яку тримала напоготові. Та вийшла їм назустріч і відповіла на шаблонні запитання, а міс Ґорріндж тихенько пересунулася у другий кінець столу і звідти з цікавістю спостерігала за обома чоловіками. Інспектор Кемпбел поклав перед нею на стіл своє посвідчення, і вона кивнула головою. Глянувши на гладку постать за його спиною у твідовому костюмі, вона помітила, що гість, ставши упівоберта, оглядає фойє та клієнтів, оглядає з неприхованим наївним захватом, як і належить добре вишколеному поліційному достойникові.
— Чи не хотіли б ви перейти до кабінету? — запитала міс Ґорріндж. — Там ми зможемо спокійно побалакати.
— Так, гадаю, так було б краще.
— У вас тут чудовий готель,— повернувши до неї голову, сказав гладкий, схожий на бугая, здоровило. — Комфортний,— додав він, захоплено дивлячись на великий камін. — Чудовий, старомодний комфорт.
Міс Ґорріндж задоволено всміхнулася.
— Так, справді.