Пуаро веде слідство

Зірка Заходу

– Оце так! – раптом вихопилося в мене.

– Що там, mon ami?¹ – спокійно запитав Пуаро, не підводячись із затишного крісла.

– Це ви спробуйте пояснити, що відбувається! Ось факти: вулицею йде молода леді, багато вбрана – модний капелюшок, розкішне хутро. Вона йде повільно й уважно розглядає будинки. І не бачить, що її переслідують троє чоловіків і немолода жінка. Ось до них приєднується хлопчина-посильний, він показує на леді й розмахує руками. Що за драма розігрується в нас на очах? Невже ця розкішна леді – шахрайка, а троє чоловіків позаду – детективи, які хочуть її схопити? А може, це вони – негідники, які збираються напасти на невинну жертву? Що скаже наш видатний детектив?

– Видатний детектив, mon ami, як завжди, обере найпростіше. Він встане і подивиться сам, – і мій друг теж підійшов до вікна.

За мить він задоволено захихотів.

– Ви, як завжди, дивитеся на факти крізь рожеві окуляри романтизму. Це міс Мері Марвелл. Кінозірка. За нею йде табунець шанувальників, вони впізнали її на вулиці. І, en passant², любий мій Гастінґсе, міс Марвелл їх давно помітила!

Я засміявся.

– Тепер усе ясно! Але тут ви не розгадували загадку, Пуаро, а просто впізнали цю леді.

– En vérité!³ Але скільки разів ви бачили Мері Марвелл на екрані, mon cher?⁴

Я задумався.

– Певно, з десяток разів.

– А я – лиш один! Але саме я впізнав її, не ви.

– У реальності вона зовсім не така, як на екрані, – промимрив я.

– Sacré!⁵ – вигукнув Пуаро. – Невже ви сподівалися побачити міс Марвелл на вулицях Лондона в ковбойському капелюсі, босоніж або в образі ірландської дівиці з копицею рудих кучерів? Вас постійно відволікають якісь дрібні деталі! Пригадайте справу балерини Валері Сент-Клер.

Я роздратовано стенув плечима.

– Утім, не переймайтеся, mon ami, – зронив, заспокоївшись, мій друг-детектив. – Не всім же бути Еркюлями Пуаро! Що поробиш.

– Ви – найбільший ваш прихильник з усіх, кого я знаю! – вигукнув я напівзахоплено, напівсердито.

– Звісно. Бо якщо людина – унікум, вона про це знає! І не тільки вона – якщо я не помиляюся, міс Мері Марвелл поділяє мою думку.

– Що?

– Поза всяким сумнівом. Вона йде сюди.

– Як ви здогадалися?

– Дуже просто. Ця вулиця – вона ж не належить до фешенебельних, mon ami. Тут не живуть ні знамениті лікарі, ні знамениті дантисти, ні навіть знамениті модистки! Зате тут живе знаменитий детектив. Oui⁶, мій друже, я став модним, dernier cri!⁷ Люди кажуть одне одному: "Comment?⁸ Ви загубили свій золотий портсигар? Сходіть до того симпатичного бельгійця. Він такий чудовий! Усі до нього ходять! Courez!⁹" І вони прибігають! Табунами, mon ami! З найдурнішими проблемами! – унизу пролунав дзвінок. – Ну, що я вам казав? Ось і міс Марвелл.

Пуаро, як завжди, мав рацію. За хвилину американську кінозірку провели до нас, і ми підвелися їй назустріч.

Мері Марвелл, поза сумнівом, була одною з найпопулярніших кінозірок. Вона лиш недавно прибула в Англію разом із чоловіком Ґреґорі Рольфом, теж кіноактором. Вони одружилися близько року тому в Штатах, і тепер уперше приїхали сюди. Їм влаштували розкішний прийом. Усі відразу почали захоплюватися Мері Марвелл, її чудовим вбранням і багатими хутрами, її прикрасами, особливо одною – вишуканим діамантом, який почали називати, на честь його власниці, "Зіркою Заходу". Про цей знаменитий камінь багато писали правди й вигадок, і ходили чутки, що він застрахований на величезну суму – п'ятдесят тисяч фунтів.

Усі ці подробиці пригадалися мені, поки я разом із Пуаро вітав нашу прекрасну клієнтку.

Міс Марвелл була мініатюрна, струнка і дуже гарна, схожа на маленьку дівчинку з великими невинними синіми очима.

Пуаро підсунув їй стільця, і вона одразу заговорила.

– Боюся, ви будете не найкращої думки про мене, мосьє Пуаро, але шановний лорд Кроншоу розповів мені вчора ввечері, як віртуозно ви розгадали загадку смерті його небожа, і я подумала, що просто мушу звернутися до вас за порадою. Можливо, це не більше ніж дурний жарт – Ґреґорі так каже – але цей жарт до смерті мене налякав.

Вона зупинилася перевести подих. Пуаро підбадьорливо всміхнувся.

– Продовжуйте, мадам. Я досі не все розумію.

– Усе через ці листи. – Міс Марвелл розстібнула сумочку, дістала звідти три конверти й подала Пуаро.

Той почав уважно їх розглядати.

– Дешевий папір – ім'я й адресу акуратно надруковано на машинці. Подивимося, що всередині. – Він вийняв листи.

Я схилився над плечем Пуаро, теж силкуючись розгледіти напис. Це було одне-єдине речення, надруковане так само акуратно, як і адреса на конверті. Ось що воно повідомляло:

"Великий діамант – ліве око бога – має повернутися туди, звідки його взяли".

Другий лист точно повторював перший, а от третій був більш розгорнутий:

"Вас попередили. Ви не послухалися. Тепер ми заберемо діамант. Коли місяць буде вповні, два діаманти – ліве і праве око бога – повернуться на своє місце. Так написано".

– Перший лист я сприйняла за жарт, – пояснила міс Марвелл. – Другий мене спантеличив. Третій надійшов учора, і мені здалося, що ця справа, можливо, серйозніша, ніж я думала спочатку.

– Бачу, ці листи надійшли не поштою.

– Ні, їх власноруч приніс мені китаєць. Це мене і лякає.

– Чому?

– Тому що саме в китайця Ґреґорі купив цей камінь три роки тому, у Сан-Франциско.

– Я так розумію, мадам, що ви говорите про діамант…

– "Зірка Заходу", – підтвердила міс Марвелл. – Саме так. Ґреґорі пригадує, що з цим каменем була пов'язана якась історія, але китаєць, який продав прикрасу, нічого до пуття не розповів. Ґреґорі каже, що той продавець, здається, був страшенно наляканий і гарячково поспішав позбутися каменя. Він узяв за нього лиш одну десяту справжньої вартості. Цей діамант Ґреґорі подарував мені на весілля.

Пуаро задумливо кивнув.

– На позір видається, що вся ця історія – не більше ніж романтична побрехенька. Але хтозна? Прошу вас, Гастінґсе, подайте мені мого щоденничка.

Я виконав прохання Пуаро.

– Voyons!¹⁰ – сказав Пуаро, гортаючи сторінки. – Коли буде повня? А, цієї п'ятниці. Отже, в нас є три дні.Eh bien¹¹, мадам, ви хочете, щоб я висловив свою думку про всю цю історію – ось вона, моя думка. Ваша belle histoire¹² може виявитися простою містифікацією – а може й ні. Раджу вам віддати діамант мені на зберігання до п'ятниці, а потім уже будемо щось вирішувати.

Обличчя актриси на мить спохмурніло, і вона зніяковіло відповіла: – Боюся, це неможливо.

– Ви ж маєте його з собою, hein?¹³ – Пуаро дивився їй просто в очі.

Жінка секунду повагалася, а потім вийняла з вирізу сукні тонкий довгий ланцюжок і нахилилася, розкривши долоню. В руці у неї поблискував камінь, наче білий вогник, закутий у витончену платинову оправу.

Пуаро захоплено зітхнув.

– Épatant!¹⁴ – прошепотів він. – Дозвольте, мадам? – Детектив узяв прикрасу й уважно розглянув її, а потім із поклоном повернув власниці. – Пречудовий камінь, без жодного ґанджу. Ах, cent tonnerres!¹⁵ І ви носите його з собою, comme ça!¹⁶

– Ні-ні, насправді я дуже обережна, мосьє Пуаро. Зазвичай він лежить замкнений у моїй скриньці для коштовностей, яку я зберігаю в готельному сейфі. Ви, певно, чули, ми зупинилися в "Магніфісенті". Я лише сьогодні взяла камінь із собою, щоб показати вам.

– І ви залишите його тут, n'est-ce pas?¹⁷ Ви ж послухаєте татуся Пуаро?

– Річ у тім, мосьє Пуаро, що у п'ятницю ми їдемо на кілька днів на гостину в маєток лорда й леді Ярдлі.

Коли я почув це прізвище, в моїй голові озвалися невиразні спогади. Ходили якісь плітки, пов'язані з Ярдлі – але які? Кілька років тому лорд із леді відвідали Сполучені Штати, і після цього поповзли чутки, що його світлість дуже близько познайомився там із кількома прекрасними дамами. Але було там щось іще, якісь розмови про зв'язок леді Ярдлі з кінозіркою з Каліфорнії… І раптом мене осяяло: це ж був, власне, Ґреґорі Рольф!

– Відкрию вам маленький секрет, мосьє Пуаро, – продовжувала міс Марвелл. – У нас до лорда Ярдлі є одна справа. Можливо, ми домовимося, щоб він дозволив нам зняти фільм у своєму родинному маєтку.

– У маєтку Ярдлі? – з цікавістю вигукнув я. – О, та це ж одне з найкрасивіших місць в Англії!

Міс Марвелл кивнула.

– Думаю, це справжній середньовічний замок. Але лорд за це просить чималі гроші, і я, звісно, ще не знаю, чи вдасться укласти угоду. Втім, ми з Ґреґом завжди любили поєднувати справи з розвагами.

– Але… Перепрошую, якщо я чогось не розумію, мадам… Ви ж можете поїхати в маєток Ярдлі й без діаманта?

Погляд міс Марвелл став пронизливим і суворим, від дитячої невинності не лишилося й сліду. Вона раптом почала здаватися значно старшою.

– Я хочу, щоб прикраса була на мені.

– Напевно, – вихопилося в мене, – в колекції Ярдлі є багато знаменитих коштовностей, і серед них – великий діамант?

– Саме так, – зронила міс Марвелл.

Я почув, як Пуаро пробурмотів: "Ага, c'est comme ça!¹⁸" А тоді сказав голосно:

– Отже, ви вже знайомі з леді Ярдлі або її знає ваш чоловік? – як завжди, йому пощастило вивести нашу співрозмовницю на чисту воду (свою удачу в цих питаннях Пуаро гордо називає обізнаністю в психології людини).

– Ґреґорі познайомився з нею, коли леді відвідувала Штати три роки тому, – сказала міс Марвелл.