У готелі Бертрама

Агата Крісті

РОМАН

З англійської переклав Євген ЛЕВЧЕНКО Розділ перший

У серці Вест-Енда є багато затишних куточків, відомих хіба водіям таксі, які звично перетинають їх, аби тріумфально в'їхати на Парк-Лейн, майдан Берклі чи на вулицю Саут-Одлі.

Якщо від Парк-Лейн звернути на нічим не примітну вуличку, а тоді раз чи двічі повернути ліворуч і праворуч, ви опинитесь на тихій вулиці, де по праву руку побачите Бертрамів готель. Він стоїть тут віддавна. Під час війни будинки праворуч і трохи нижче ліворуч від нього були зруйновані, сам же Бертрамів готель уцілів. За словами агентів з продажу нерухомості, він не уникнув подряпин, тріщин та виламів, але після певного ремонту знову набув колишнього вигляду. 1955 року він виглядав достоту, як 1939: солідний, старомодний і в міру дорогий готель.

Отакий-то був цей заклад, який багато десятків років відвідували представники вищого духівництва, аристократичні вдови з сільської глушини та учениці старших класів привілейованих шкіл, що роз'їжджалися на вакації по домівках. (У Лондоні тепер так мало місць, де дівчата могли зупинятися самі-одні, і Бертрамів готель, звичайно, один із них. Ми зупиняємося в ньому протягом багатьох років.)

Звісно, в місті було чимало й інших готелів на зразок Бертрамового. Декотрі збереглись і досі, але майже всі зазнали впливу вітру змін, і їх довелося модернізувати відповідно до смаків різних клієнтів. Бертрамів готель теж зазнав змін, але їх доконано так, що з першого погляду годі було щось помітити.

Під сходами, що вели до обертових дверей, стояв чолов'яга, який на перший погляд видавався щонайменше маршалом. Золоті галуни та орденські стрічки прикрашали йому широкі могутні груди. Його постава була бездоганна. Він зустрічав вас із щирою гостинністю, коли ви на превелику силу, мов ревматик, вилазили з таксомотора чи звичайного авта, турботливо вів вас угору сходами і пропускав у безгучні обертові двері.

Уперше потрапивши до готелю, ви відчували якусь тривогу, наче переносилися в сиву давнину, наче час повертався назад, і ви знову опинялися в добі короля Ед-варда.

Звичайно, в готелі було центральне опалення, але про нього пожилець забував, бо у просторій центральній залі красувалося двоє чудових вугільних камінів, а неподалік сяяли великі мідяні відра з вугіллям — не менш яскраво, ніж за часів короля Едварда, коли їх чистили покоївки; такого самого розміру, як у давнину, були й вугільні брикети. Загальний свій вигляд зала завдячувала червоному оксамитові та затишному плюшеві. Щодо крісел, то вони не належали до того часу та доби. Вони так високо здіймалися над підлогою, що старі ревматичні панії могли без особливих мук підводитися з них. На відміну від багатьох сучасних дорогих фотелів, сидіння в них не уривається на половині довжини стегон, а отже, не викликає гострого болю в тих, хто потерпає від артриту чи ішіасу; до того ж вони були не одного взірця: мали як рівні, так і похилі спинки різної ширини залежно від того, для кого призначалися,— для тендітних людей чи грубих. У Бертрамовім готелі могли вибрати для себе зручне крісло клієнти будь-якої комплекції.

Була якраз обідня пора, і зала повнилася відвідувачами. Не тільки тому, що лише в цьому приміщенні можна було випити чаю. Були в ньому ще й вітальня та кімната для куріння (з невідомих причин призначена тільки для чоловіків), де стояли широкі фотелі, оббиті добротною шкірою, а також два робочі кабінети, де можна було привітати щирого друга і неквапом побалакати з ним у затишному куточку чи при бажанні написати навіть листа. Окрім цих вигод доби короля Едварда, можна було знайти й інші — в затишних місцях, не рекламованих, а проте відомих тим, хто мав у них потребу. В готелі містився бар із двома барменами — американським, який мав створювати американцям ілюзію, ніби ті вдома, і частував їх бурбоном, житньою горілкою та всілякими коктейлями, а також англійським, який подавав бренді і по-знавецькому розповідав про перегони в Ескоті та Ньюбері чоловікам середнього віку, які зупинялися в Бертрамовім готелі напередодні важливих перегонів. Був тут і таємний підземний хід та кімната з телевізором до послуг тих, хто бажав скоротати біля нього час.

І все ж просторий готельний вестибюль був улюбленим місцем для пообіднього чаювання. Підстаркуваті пані з цікавістю стежили за тими, хто рипався туди-сюди дверима, впізнавали давніх друзів і підпускали ущипливі зауваження про те, як ті постаріли. Навідувалися також американці, приваблювані нагодою побачити титулованих англійських аристократів, які справно являлися на традиційний вечірній чай. Бо такий час був відмітною рисою саме Бертрамового готелю.

Це було ні з чим незрівняне видовище. Керував ритуалом Генрі — величного вигляду добродій років на п'ятдесят, приємний, з витонченими манерами, які нині рідкість, неперевершений дворецький. Під його суворим наглядом стрункі юнаки виконували поточну роботу. Великі срібні таці в їхніх руках були оздоблені гребенем, грузинські чайники теж були срібні. Порцеляна, хай і не рокінгемська чи де-венпортська, мало чим різнилася від тамтешньої. Вигадливі сервізи користувалися особливою популярністю; чай готували з найкращих індійських, цейлонських, дарджелінгських та лапсангських гатунків, що ж до страв, то можна було замовити все що заманеться, і вам зразу ж це приносили!

Того пам'ятного дня, 17 листопада, шістдесятип'ятирічна Селіна Гейзі, що прибула з Лестершира, з апетитом, притаманним жінкам похилого віку, ласувала смачними млинцями, густо намащеними маслом.

Одначе смакування млинцями не заважало їй кидати гострі погляди на обертові двері щоразу, як ті відчинялися, аби впустити нового відвідувача.

Побачивши струнку, підібрану постать полковника Ласкома з моноклем на шиї, вона всміхнулася і кивнула головою. Відтак владно поманила його рукою, і за хвилину чи дві Ласком підійшов до неї.

— Добридень, Селіно, що привело вас до міста?

— Зуби,— невиразно промимрила леді Селіна, не перестаючи жувати млинця. — Принагідно надумала завітати ще й до одного світила на Гарлі-стріт з приводу свого артриту. Ви знаєте, про кого я кажу.

Дарма, що на Гарлі-стріт мешкало кількасот відомих фахівців з різних хвороб, полковник зрозумів, кого вона має на увазі.

— Ну, і як ся маєте?

— Сподіваюся, краще,— неохоче відказала леді Селіна. — Дивний хлопець. Схопив мене за шию, коли я найменше цього сподівалася, і скрутив, як курчаті. — Вона боязко ворухнула шиєю.

— Болить?

— Мусило б — після того, як тобі скрутять отак в'язи, хоч я й не встигла перевірити. — Вона знову боязко покрутила головою. — Здається, все гаразд. Уперше за довгі роки можу дивитися через праве плече. — Для певності вона повернула голову ще раз і вигукнула: — Просто не вірю своїм очам. Здається, стара Джейн Марпл. А я гадала, її давно вже нема серед живих. Виглядає, наче їй сто років.

Полковник кинув оком у бік воскреслої з мертвих Джейн Марпл, але без особливого зацікавлення. Готель постійно відвідували старенькі бабусі, яких він називав "божими ягнятами".

— У всьому Лондоні тільки тут ще подають млинці. Справжні солодкі млинці. Знаєте, коли я торік їздила до Америки, у ранішньому меню теж значилися млинці. Насправді ж тамтешні й ці — небо і земля! Звичайнісіньке печиво з родзинками до чаю. Чого вони звуть це млинцями — розуму не приберу!

Вона проковтнула останній шматочок масла і неуважно роззирнулась. І відразу ж уродився Генрі. Але не видно було, щоб він поспішав чи біг. Здавалося, він від них і не відходив.

— Щось іще, пані? Як ви дивитесь на печиво з кмином?

— Печиво? — леді Селіна недовірливо глянула на нього.

— Ми випікаємо чудове печиво з кмином, пані. Беріть — не пошкодуєте.

— Печиво з кмином? Я не їла його кілька років. Це справжнє печиво з кмином?

— О так, пані. Наш кухар знає їхній рецепт бозна-відколи. Запевняю вас, вони вам сподобаються.

Генрі подав знак одному зі своїх хлопців, і той подався на пошуки печива з кмином.

— Чи не були ви у Ньюбері, Дереку?

— Так. Стояв страшенний холод, і я не чекав на останні два заїзди. Та й день був нещасливий. Молода кобила Гаррі виявилася нікудишньою.

— А я на неї й не розраховувала.

— А як там Свенхільда?

— Прийшла четвертою. Ласком підвівся.

— Піду огляну свій номер.

Він рушив залою до конторки чергової, розглядаючи дорогою, хто сидить за столиками. Просто диво, скільки тут чаювальників! Достоту, як за давніх добрих часів. По війні чай майже зовсім вийшов з моди, за винятком, очевидно, Бертрамового готелю. Хто всі ці люди? Два каноніки та ігумен Чізлгептонського собору. А онде в кутку — ще один у крагах, щонайменше єпископ! Тільки вікарії тут рідкість. "Треба бути бодай каноніком, щоб дозволити собі такий готель",— подумав він. Звичайні священики можуть про нього тільки мріяти, небораки. Тож для нього було загадкою, яким побитом люди на кшталт Селіни Гейзі спромагаються тут зупинятися.

Адже за душею в неї, фактично, ні гроша. А стара місіс Беррі, місіс Посселтвейн із Сомерсета чи Сибіла Керр? Усі вони бідні як церковні миші.

Не перестаючи розмірковувати про це, він наблизився до конторки, де його радісно привітала міс Ґорріндж, чергова. Міс Ґорріндж була давня його приятелька. Вона знала кожного клієнта і, подібно до членів королівської родини, ніколи не втрачала гідності. Мала старомодний, але респектабельний вигляд: закручене жовтаве волосся, що наводило на думку про старомодні щипці, чорна шовкова сукня, високі груди, на яких спочивали великий золотий медальйон та брошка у вигляді камеї.

— Чотирнадцятий номер,— сказала міс Ґорріндж. — Минулого разу ви були наче в чотирнадцятому, і він вам сподобався, полковнику Ласком. У ньому затишно.

— Не можу собі уявити, міс Ґорріндж, як вам щастить тримати все це в пам'яті.

— Нам приємно оточувати наших давніх друзів вигодами.

— Давненько я вже тут не був, але, здається, відтоді нічого не змінилося.

Він умовк: із внутрішнього кабінету вийшов привітатися з ним містер Гамфрі. Люди невтаємничені часто брали містера Гамфрі за самого містера Бертрама. Відомості про те, хто був справжній містер Бертрам і чи був він коли-небудь взагалі, губились у млі давнини. Бертрамів готель існував десь із 1840 року, але ніхто не виявляв ані крихти цікавості до його минулої історії.

1 2 3 4 5 6 7