Але велика брама широко розчахнулася, пропустила білу машину всередину і знову зачинилася. Трійка чоловіків діяла швидко. За хвилину прикріплено нові номерні знаки. Шофер переодягся. Раніше він був убраний у білу баранячу куртку, тепер на ньому була чорна шкуратянка. Він знову виїхав за браму. Хвилин за три по його від'їзді на шлях виїхала стара чортопхайка, за кермом сидів священик. Вона спроквола поповзла звивистою вузькою дорогою.
Великий автомобіль, що їхав сільською вулицею, порівнявся з чортопхайкою, поставленою біля паркану, і притишив хід. Біля чортопхайки стояв старий чоловік. Водій великого автомобіля вистромив голову.
— Аварія? Вам допомогти?
— Буду вельми вдячний. Не світяться фари. — Двоє водіїв підійшли один до одного, прислухалися. — Усе ясно.
Різноманітні коштовності коробки американського фасону перемандрували з машини марки "Морріс" у великий автомобіль. Проїхавши милі зо дві, великий автомобіль звернув на нерівний путівець, який, як виявилося, вів до затилля великого, міцного будинку. На подвір'ї був гараж, де стояв "мерседес". Водій великого автомобіля відчинив ключем багажник, переклав туди коробки, знову сів у свою машину і поїхав.
На сусідній фермі голосно проспівав півень.
Розділ дев'ятий
Ельвіра Блейк глянула на небо, задоволено відзначила, що ранок чудовий, і зайшла до телефонної будки. Накрутила номер помешкання Бріджет на майдані Он-слоу. Почувши відповідь, сказала:
— Хелло, Бріджет?
— О Ельвіро, це ти? — почувся тривожний голос Бріджет.
— Так. Ну як, усе гаразд?
— О, ні, склалася жахлива ситуація. Твоя кузина місіс Мельфорд зателефонувала мамі учора ввечері.
— І говорила про мене?
— Так, гадаю, я зробила добре, що зателефонувала їй під час ленчу. Та її, здається, стривожили твої зуби. Вона подумала, що в тебе з ними справді якийсь клопіт. Абсцес абощо. Тож сама зателефонувала дантистові і, звичайно, дізналася, що ти в нього не була взагалі. Тоді вона зателефонувала мамі, а мама, як на те, була саме біля телефону. Ось чому я не встигла підійти перша. Природно, мама сказала, що нічого про це не знає і що ти, певно, тут не зупинялася. Я не знала, що казати.
— Що ж ти зробила?
— Вдала, ніби нічого про це не знала. Я тільки сказала, що ти, начебто, хотіла зустрітися з друзями в Уїмблдоні.
— Чому саме в Уїмблдоні?
— Це перше, що спало мені на думку. Ельвіра зітхнула.
— Ну, що ж, доведеться щось вигадати. Є одна стара покоївка, яка живе в Уїмблдоні. Уся ця метушня так ускладнює справу. Гадаю, кузина Мільдред не дозволить себе одурити і зателефонує до поліції.
— Ти зараз туди їдеш?
— Тільки надвечір. Спершу маю залагодити силу справ.
— Ти була в Ірландії? Як там, усе гаразд?
— Я з'ясувала те, що хотіла з'ясувати.
— У тебе якийсь сумний голос.
— У мене гнітючий настрій.
— Чи можу я тобі чимось допомогти, Ельвіро? Щось для тебе зробити?
— Ніхто мені не допоможе. Мушу зробити це сама. Я сподівалася, що це неправда, але це правда. Уявлення не маю, що тепер робити.
— Тобі загрожує небезпека, Ельвіро?
— Не панікуй, Бріджет. Мені треба бути насторожі, та й край, бути дуже обережною.
— Так, тобі справді загрожує небезпека. Трохи поміркувавши, Ельвіра сказала:
— Сподіваюсь, це плід моєї уяви, та й годі.
— Ельвіро, що ти збираєшся робити з тим браслетом?
— О, з ним усе гаразд. Мені обіцяли дати гроші. Тож я зможу піти і, як це краще сказати, — викупити його, а потім знову занести Боллардові.
— І ти гадаєш, вони не матимуть жодних претензій?.. Ні, мамо, це з пральні. Вони кажуть, що ми цього простирадла не надсилали. Добре, мамо, добре. Я скажу завідувачці. До побачення.
На другому кінці дроту Ельвіра посміхнулася і поклала рурку. Вона розщібнула гаманець, перелічила гроші, а монети, потрібні для автомата, поклала перед собою. Відтак знову почала телефонувати. Накрутивши номер, укинула в щілину потрібну кількість монет, натиснула на кнопку "А", трохи хвилюючись, сказала:
— Хелло, кузино Мільдред. Так, це я. Дуже шкодую. Так, я знаю... ну, я збиралася, так, то була чарівна стара Медді, ти ж знаєш нашу стару мадмуазель... Так, я написала листівку, та забула вкинути у поштову скриньку. Вона ще й тепер у мене в кишені. Бач, вона нездужала і нікому було за нею доглянути. Так, я збиралася піти до Бріджет, але мусила змінити плани, не розумію, звідки в тебе той лист. Хтось, мабуть, переплутав... Так, я все поясню, коли повернуся, так, сьогодні ввечері. Ні, я зачекаю посидільницю, яка доглядає стару Медді. Ну, вона, звісно, не няня. Одна з тих... ну, ти ж знаєш доглядальниць, які подають практичну допомогу. Ні, вона нізащо не піде до лікарні. Але мені справді прикро, кузино Мільдред. Мені справді дуже і дуже прикро. — Вона поклала рурку і важко зітхнула. — Стільки доводиться всім брехати,— прошепотіла сама собі.
Вона вийшла з телефонної будки і машинально відзначила про себе заголовки газет, що впали їй у вічі: "Велике пограбування поїзда, поштовий вагон захопили бандити".
II
Містер Боллард саме обслуговував клієнта, коли двері крамниці відчинилися. Він обернувся і побачив, як у торгову залу зайшла шановна Ельвіра Блейк.
— Ні,— сказала вона продавцеві, коли той підійшов до неї. — Я зачекаю, поки звільниться містер Боллард.
Невдовзі містер Боллард уладнав справу з клієнтом, і Ельвіра сіла на його місце.
— Доброго ранку, містере Боллард,— привіталася вона.
— Навряд, щоб ваш годинник був уже готовий, міс Ельвіро,— сказав містер Боллард.
— О, справа не в годиннику,— сказала Ельвіра. — Я прийшла просити пробачення. Сталася жахлива річ. — Вона розщібнула торбинку і добула невеличку коробочку, звідки витягла браслет із діамантами та сапфіром. — Можливо, ви пам'ятаєте, як я прийшла до вас полагодити годинника і вибирала річ для різдвяного подарунка. У цей час на вулиці стався нещасливий випадок. Хтось потрапив під машину чи ледве не потрапив. Мабуть, я тримала браслет у руці й машинально поклала його до кишені й тільки сьогодні вранці його виявила. Тому-то я зразу ж кинулася до вас, щоб повернути його. Мені дуже шкода, містере Боллард. Просто не знаю, як таке могло статися.
— Ну, що ж, у такому разі все гаразд, міс Ельвіро,— неквапливо промовив містер Боллард.
— Ви, мабуть, подумали, що його вкрадено,— провадила Ельвіра. її прозорі, блакитні очі уп'ялися в лихваря.
— Ми виявили його пропажу,— відказав містер Боллард. — Дуже вам вдячний, міс Ельвіро, що так швидко повернули.
— Я просто вжахнулася, натрапивши на нього,— сказала Ельвіра. — Що ж, дуже вам вдячна, що ви такі ґречні.
— Що й казати, трапляється багато дивних помилок,— відзначив містер Боллард з усміхом, притаманним лихварям. — Не будемо про це говорити. Не повторюйте помилок. — Він засміявся, потішений вдалим жартом.
— Боронь Боже,— поквапливо сказала Ельвіра.— Надалі я буду дуже уважна. Вона всміхнулася йому, повернулась і вийшла з крамниці.
— Цікаво,— сказав містер Боллард сам собі. — Просто-таки цікаво. Один з компаньйонів фірми, що стояв поблизу, підійшов до нього.
— То вона справді його вкрала? — запитав він.
— Безперечно,— відказав містер Боллард.
— Але ж повернула,— зауважив його компаньйон.
— Так, повернула,— погодився містер Боллард. — Цього я справді не сподівався.
— Тобто не сподівався, що вона поверне браслет?
— Так, так, навіть якби вона його не вкрала.
— Ви вірите її словам? — доскіпувався його партнер. — Тобто, що вона випадково стромила його до кишені?
— Гадаю, таке могло бути,— замислено промовив містер Боллард.
— А може, це клептоманія?
— Може, й клептоманія,— погодився Боллард. — Десь найпевніш вона взяла його з наміром... Та коли так, то чому так швидко повернула? Дивно...
— Добре вже те, що ми не заявили в поліцію. Зізнаюся, мені кортіло.
— Знаю, знаю. Вам бракує мого досвіду. В таких випадках краще, звичайно, не заявляти,— тихо додав він. — І все ж... цікаво, дуже цікаво. Між іншим, скільки їй років? Мабуть, сімнадцять, або вісімнадцять. Може, вона опинилась у скруті.
— Я гадав, ви скажете, що вона купається в золоті.
— Якщо ви багатий спадкоємець, то будете купатись у золоті,— сказав містер Боллард. А якщо вам сімнадцять, то не завжди можна користуватися спадщиною. Розумієте, парадокс у тім, що спадкоємцеві дають менше грошей, ніж злидню. І це не завжди себе виправдовує. Що ж, мабуть, ми ніколи не з'ясуємо правди.
Він знову поклав браслет у ту саму скриньку і закрив покришку.
Розділ десятий
Контори фірми "Еґертон, Форбс і Вілборо" розташувалися на Блумсбері, одному з тих респектабельних імпозантних майданів, яких ще не торкнувся вітер змін, їхні мідяні таблиці так стерлися від часу, що напис став нечітким. Фірма існувала сто з гаком років, і значна частка її клієнтів належала до дрібної шляхти. У фірмі не було вже ні Форбса, ні Вілборо. Замість них були Аткінсони, батько і син. Проте, як і раніше, лишався ще Еґертон, нащадок засновника фірми. Власне, цей Еґертон — чоловік п'ятдесяти двох років,— був радником кількох вельможних родин, яких свого часу консультували його дід, дядько та батько.
Зараз він сидів за великим, із червоного дерева столом у своїй просторій кімнаті на першому поверсі і чемно, але твердо розмовляв з якимось дуже засмученим на вигляд клієнтом. Річард Еґертон був вродливий, ставний чоловік, високий на зріст, із темним, трохи шпакуватим на скронях волоссям і пронизливими, сірими очами. Його поради завжди були доречні, проте говорив він відверто, уникаючи манівців.
— Щиро кажучи,— говорив він,— у тебе нема ніякого виправдання. І ті листи, які ти написав, теж не можуть бути виправданням.
— Сподіваюсь, ти не думаєш... — журливо пробурмотів Фредді.
— Не думаю,— сказав Еґертон. — Єдина надія — дійти полюбовної згоди. Розумій це так: ти повинен сам відшкодувати те, що підлягає судовому переслідуванню.
— Послухай, Річарде, це було б занадто.
На столі в Еґертона ледь чутно задзижчало. Він нахмурився і взяв рурку.
— Здається, я вже казав — мене не турбувати. — У рурці почувся приглушений гомін голосів. Еґертон сказав: — О, так, так, розумію. Попросіть її зачекати.
— Послухай, Фредді,— сказав він. — Я знаю закони, а ти ні. Ти у великій скруті. Я постараюся зробити все можливе, щоб допомогти тобі, але це буде коштувати тобі чималих грошей.