Але любовні стосунки інших людей її не стосувалися, до того ж Бесс Седжвік зможе чудово подбати про себе сама, якщо справа дійде до кохання.
Міс Марпл зітхнула, неквапом з'їла сніданок, і тут їй спало на думку відвідати паперову крамницю. Допитливість, яку вона воліла називати "виявом цікавості" до справ сторонніх людей, безперечно, була одною з прикметних рис міс Марпл. Умисне залишивши рукавички на столі, вона підвелася і рушила до каси, намагаючись пройти біля самого столика міс Седжвік, а сплативши рахунок, "раптом" похопилася, що забула рукавички, і подалася назад, щоб забрати їх. Дорогою випадково впустила дамську торбинку, та розщібнулася і з неї повисипалися всілякі предмети. До неї на допомогу кинулась офіціантка. Міс Марпл довелося вдруге виказати крайню неуважність, впустивши мідяні монети й ключі.
Усі ці хитрощі, хоч які дрібні, усе ж виявилися не зовсім марні. А проте найцікавіше було те, що ніхто з пари, що привернула до себе її увагу, не удостоїв навіть поглядом стару розтелепу, яка раз у раз упускала речі.
Поки міс Марпл стояла, чекаючи на ліфт, до неї долетіли такі речення:
— Яка заповідається погода?
— Чудова. Без туману.
— Усе готове до відльоту в Люцерн?
— Так. Літак вилітає о дев'ятій сорок.
Ось і все, що вона почула за першим разом. Дорогою назад почула більше. Бесс Седжвік сердито мовила:
— Що вас змусило припхатися вчора у Бертрамів готель? Вам не слід було сюди їхати.
— Усе гаразд. Я спитав, чи зупинилися ви тут, а всі знають, що ми близькі друзі.
— Річ не в тім. Бертрамів готель підходить для мене, але не для вас. Ви тут наче біла ворона. Всі на вас дивляться.
— Ну й нехай.
— Ви справжній ідіот. Чому, чому? У вас є на те причини? У вас є якась причина? Я знаю, ви...
— Заспокойтеся, Бесс.
— Який же ви брехло!
Це було все, що вона змогла почути. Але ця бесіда зацікавила її.
Розділ сьомий
Увечері 19 листопада канонік Пеніфазер раніше, як звичайно, закінчив обід у лондонському клубі, поздоровкався з друзями, провів палкий диспут про точне датування сувоїв Мертвого моря, а коли глянув на годинника, то побачив, що час іти, аби встигнути на літак до Люцерна.
Коли він переходив залу, його привітав ще один друг — доктор Віттакер, який весело сказав:
— Як ся маєте, Пеніфазере? Давно вас не бачив. Як пройшов конгрес? Чи є цікаві дані?
— Гадаю, будуть.
— Ви тільки-но повернулися відтіля, чи не так?
— Ні, ні, я туди вирушаю. Вилітаю сьогодні ввечері.
— А, розумію,— Віттакер ледь збентежився. — А я гадав, конгрес закінчився сьогодні.
— Ні, ні, завтра, дев'ятнадцятого.
Канонік Пеніфазер виходив через двері, коли його приятель, проводжаючи його поглядом, кинув:
— Як же так, друже, хіба сьогодні не дев'ятнадцяте?
Одначе канонік Пеніфазер уже не чув його слів. Він сів у таксі на Пелл Мелл і поїхав до Кенсінггонського аеропорту. Того вечора там зібралася ціла юрба. Підійшовши нарешті до конторки, Пеніфазер вийняв квиток, паспорт та інші необхідні проїзні документи. Дівчина в конторці збиралась уже проштемпелювати їх, але раптом зупинилася.
— Даруйте, пане, здається, цей квиток не годиться.
— Не годиться? Ні, ні, він цілком годящий. Рейс номер, пробачте, не вчитаю без окулярів, номер сто з чимось до Люцерна.
— Пригляньтесь уважно до дати, пане. Середа, вісімнадцяте.
— Так, так, звісно, сьогодні середа, вісімнадцяте.
— На жаль, пане, сьогодні — дев'ятнадцяте!
Канонік був приголомшений. Він дістав із кишені книжечку-календарик і гарячково перегорнув сторінки. Нарешті впевнився. Сьогодні дев'ятнадцяте. Літак, на який він хотів сісти, вилетів учора, а це означає, це означає, о Боже! Це означає, що конгрес у Люцерні відбувся сьогодні.
Глибоко пригнічений, він некліпно дивився за бар'єр, але на нього натискали інші пасажири, і нещасного каноніка відштовхнули вбік. Він журливо стояв осторонь, стискаючи в руці непотрібного квитка. У голові снувалися всілякі можливі варіанти. Може, краще замінити квиток? Конференція фактично закінчилася. Початок — уранці о десятій. Певно, саме це і мав на увазі Віттакер. Він гадав, що канонік Пеніфазер уже побував на конгресі.
— О Боже, о Боже! — правив сам собі канонік Пеніфазер. — Я все переплутав! Сумно та невесело дибав він грязькою дорогою, яка мала вельми непривабливий
вигляд. Плентаючись уздовж вулиці з саквояжем у руці, він знову і знову переживав те, що його спіткало. Нарешті виявив причину своєї помилки і сумно похитав головою.
— Нумо, погляньмо на годинника,— сказав він сам собі. — Так, уже десята. Що ж, мабуть, треба підкріпитися.
Дивно, подумалось йому, що він зовсім не голодний. Він сумно плентався Кром-велевим шосе, поки, нарешті, натрапив на ресторанчик, де частували індійськими стравами, присмаченими керрі. І хоч йому, як і раніше, здавалося, ніби він зовсім не голодний, усе ж для піднесення духу, годилося б підживитися, після чого знайти готель, а втім, ні, цього робити не слід. Він уже мав готель! Ну, звичайно. Зупинився у Бертрамовім і забронював номер на чотири дні, яке це щастя! Неймовірне щастя! Отже, на нього чекав номер. Йому залишалось тільки попросити у конторці ключа... і тут на нього насунули нові спогади.
Що воно за залізяка у нього в кишені? Важка — страх! Він сягнув рукою і вийняв один з тих великих масивних ключів, з допомогою яких готельні службовці намагалися відбити охоту своїм неуважним клієнтам забирати ключа з собою. Проте, це не завадило канонікові таки його прихопити!
— Номер дев'ятнадцять,— зрадів канонік. — Чудово! Просто щастя, що мені не треба шукати номера в готелі. Кажуть, у них зараз повно клієнтів. Так, сьогодні ввечері про це казав у клубі Едмундс. Він насилу знайшов вільний номер.
Задоволений собою і тим, що вчасно подбав про те, щоб забронювати готельний номер, канонік вийшов з індійського ресторану, не забувши сплатити рахунок, і знову подався вздовж Кромвелевого шосе. Йому не хотілося їхати додому, не пообідавши в Люцерні й не обговоривши безлічі цікавих, актуальних проблем. У вічі йому впала афіша кінофільму "Єрихонські мури". Назва інтригувала. Варто поглянути, чи відповідає фільм біблійним легендам.
Він купив квиток і зайшов до темної зали. Фільм йому сподобався, хоча, здавалося, не мав ніякої причетності до біблійної історії, навіть Христа не показали. "Єрихонські мури" символічно торкалися шлюбних обов'язків якоїсь дами. Після безлічі їхніх порушень видатна зірка зустріла наполегливого й енергійного героя, якого давно і таємно кохала, і вони вирішили спорудити мури, здатні витримати випробування часом. Цей фільм не призначався для старих священиків, але канонікові Пеніфазеру дуже сподобався. Він не був схожий на ті фільми, які часто дивився канонік, тож йому здавалося, ніби завдяки "Мурам" він глибше пізнав життя. Фільм закінчився, засвітилося світло, прозвучав національний гімн, і канонік Пеніфазер, хитаючись, вийшов на вулицю, осяяну неоновими рекламами, трохи заспокоєний після пережитих цього вечора сумних подій.
А вечір стояв чудовий. Він подався до Бертрамового готелю, але помилково сів до автобуса, який повіз його в протилежний бік. Коли опівночі дістався готелю, той, як і слід було сподіватися, вже поринув у сон. Ліфт стояв на горішньому поверсі, і канонік побрався вгору сходами. Він підійшов до свого номера, встромив ключа в замок, розчинив двері і переступив поріг! Боже мій, що це? На нього дивилося дуло пістолета! Але надто пізно він його побачив. У голові загуло, з очей посипалися іскри, і все поринуло в морок...
Розділ восьмий
Поштовий потяг мчав крізь ніч. Чи, певніше, крізь досвітню млу.
Час від часу локомотив видавав жахливий застережний сигнал. Він гнав зі швидкістю понад вісімдесят миль за годину і йшов точно за графіком.
Та раптом завищали гальма і потяг уповільнив хід. Він ішов усе тихіше й тихіше. Охоронець вихилив голову з вікна, помітив попереду червоний сигнал, і потяг зупинився. Декотрі пасажири попрокидалися, а більшість іще спали.
Якась стара панія, стурбована раптовою зупинкою, відчинила двері й визирнула в коридор. Трохи далі одні двері були відчинені. Старий священик із кучмою густого, білого волосся дерся вгору з залізничного полотна. Вона подумала, що він допіру спускався на залізницю, щоб дізнатися, в чім річ. Ранкове повітря було чисте й прохолодне. У кінці коридору хтось промовив:
— Це лише сигнал.
Стара вернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Віддалік на колії якийсь чоловік, махаючи ліхтарем, біг до потяга з блок-посту. Кочегар зійшов з локомотива. Охоронець, який теж зліз із потяга, подався слідом за ним. Підбіг чоловік із ліхтарем. Важко дихаючи, він безладно пробелькотів:
— Попереду жахлива аварія. Товарняк зійшов з колії.
Машиніст визирнув з кабіни, потім спустився вниз і підійшов до інших. Кінець потяга шестеро чоловіків зійшли на насип і піднялися в останній вагон крізь відчинені для них двері. їх зустріли шестеро пасажирів з різних вагонів. Потім, згідно з розробленим заздалегідь планом, увесь гурт пройшов до поштового вагона і відчепив його від потяга. Двоє людей у шоломах із пістолетами в руках стали попереду і позаду вагона!
Чоловік у залізничному мундирі рушив вагонними проходами потяга, що завмер на колії, діловито пояснюючи всім цікавим:
— Колія попереду закрита, затримка, мабуть, хвилин на десять, не більше. Він говорив спокійним, рівним тоном.
Біля локомотива лежали зі зв'язаними руками та затичкою в роті машиніст і кочегар. Чоловік із ліхтарем гукнув:
— Тут усе гаразд.
Охоронець лежав на насипі теж зі зв'язаними руками та затичкою в роті. Досвідчені грабіжники були майстрами своєї справи. Ще двоє лежали зв'язані на підлозі. Лантухи з поштою викинули на насип, де їх підхопила решта грабіжників. Пасажири у своїх купе скаржилися один одному, що залізниця вже не та, що була раніше.
Потім, коли вони знову готувалися до сну, нічну темряву розітнув рев автомобільної випускної труби.
— Боже мій,— промурмотіла якась жінка. — Невже реактивний літак?
— Мабуть, швидкісна машина. Рев ущух.
На трасі за дев'ять миль від потяга нескінченний потік нічних ваговозів уперто просувався на північ. Великий білий перегоновий автомобіль промчав повз них. За десять хвилин він з'їхав із траси.
На гаражі біля звороту шляху висіло оголошення: "Зачинено".