Остаточна зброя

Роберт Шеклі

Ідселові кортіло кого-небудь убити. Він, Парк і Фексон уже третій тиждень блукали по цих мертвих просторах, розкопували кожний курган, який їм попадався, нічого там не знаходили і йшли шукати іншого. Минало недовге марсіанське літо, що не день ставало потроху холодніше. І що не день все більше шарпались Ідселові нерви, вельми вразливі й за куди кращих обставин. Поруч із ним весело дріботів коротулька Фексон — він мріяв про силу-силенну грошей, що перепаде їм, коли таки знайдуть ту зброю. Трохи далі дибав мовчазний Парк, весь зроблений немов із заліза. Він ніколи не скаже і слова, аж поки до нього не заговориш.

Ідсел дійшов уже краю. Щойно вони розкопали ще один курган, і знову не знайшли ніяких слідів покинутої марсіанами зброї. Водянисте сонце, здавалось, пильно стежило за ними, а на неправдоподібно голубому небі проглядалися зорі. Надвечірній холод забирався під герметичний Ідселів скафандр, позбавляв гнучкості суглоби, судомив могутні м'язи.

Цілком для себе несподівано Ідсел вирішив убити Парка. Він незлюбив того похмурого чоловіка ще відтоді, як на Землі формувалась оця їхня компанія. Він не любив його навіть дужче, ніж зневажав Фексона.

Ідсел зупинився.

— Ти знаєш, куди нам тепер іти? — запитав він Парка тихим, зловісним голосом.

Парк недбало пересмикнув худими плечима. На його довгому блідому обличчі не відбилось ніякого чуття.

— То знаєш чи ні? — повторив Ідсел.

Парк знову здвигнув плечима.

Кулю в довбешку, вирішив Ідсел і потягся рукою до кобури.

— Зачекай! — зойкнув Фексон і притьмом став між ними. — Не дурій, Ідселе. Згадай краще про гроші, які ми матимемо, коли знайдемо зброю! — Очиці в коротульки аж заблищали від тієї згадки. — Вона ж десь тут, зовсім поруч, Ідселе,— може, в найближчому кургані!

Ідсел завагався, але не відвів гострого погляду від Парка. Зараз жадоба вбити поймала його як ніколи раніше. Якби він знав, що все так повернеться, тоді, коли вони тільки гуртувались на Землі для цієї експедиції!.. Тоді все здавалося зовсім легким. До його рук потрапила металева пластинка, на якій було викарбувано, де розташовано схови легендарної марсіанської зброї. Парк умів розбирати марсіанські письмена, а Фексон дав гроші на подорож. Справді, Ідсел тоді уявив собі, ніби все, що від них вимагатиметься,— це висадитись на Марсі й переможним маршем прочимчикувати до кургану, де сховано ті скарби.

Доти Ідсел ще ніколи не покидав Землю. Він ніяк не сподівався тижнями терпіти від холоду, мучити себе стравами з концентратів, постійно відчувати запаморочення від того ріденького, тисячу разів переочищеного у збагачувальному пристрої повітря. Він тоді й уявити не міг, що так тяжко болітиме все тіло, коли доведеться продиратися через непролазні марсіанські чагарі.

Його в той час переймало лише одне — нагорода, що її уряд, будь-який на світі уряд, приділить за ту омріяну зброю.

— Перепрошую,— сказав Ідсел, раптом опанувавши себе. — Кляті місця — то все вони винні... Вибачай, Парку, я погарячкував. Веди далі.

Парк кивнув і рушив уперед. Фексон зітхнув з полегшенням і подріботів слідом за ним.

Вони знайшли "той самий" курган уже ближче до вечора — Ідселів терпець знову мало не урвався. Це громадище було ні на що не схоже, але на вигляд нагадувало те, що описувалось у письменах. Під кількадюймовим шаром наносів ховався метал. Невдовзі вони відкопали якісь двері.

— Стривайте, я зіб'ю запори,— промовив Ідсел, витягаючи револьвер.

Парк відсунув його вбік, повернув ручку й розчинив двері.

За дверима відкрилася велетенська зала. А в ній довжелезні блискучі ряди — легендарна, буцімто навіки зникла, зброя планети Марс, здобуток давньої марсіанської цивілізації.

Троє землян стояли хвилину, мов зачаровані. Перед ними були скарби, яких людство вже й не сподівалось побачити. Відтоді як люди вперше висадились на Марсі, тут досліджено руїни всіх великих міст. По всій планеті поламані колісниці, статуї, різне знаряддя — т.о була лише тінь титанічної цивілізації, що на багато тисячоліть випередила земну. Фахівці старанно розшифровували марсіанські письмена, які повідали людям про жахливі війни, що спустошили обличчя планети. І все ж ті письмена залишили дослідників лиш на півдорозі, бо в них нічого не було сказано про те, що сталося з марсіанами. На Марсі вже кілька тисяч років не було жодної розумної істоти. Навіть розвинене тваринне життя тут зникло без сліду.

Й, очевидно, марсіани забрали кудись із собою і свою зброю.

Ідсел знав, що та зброя має цінуватись на вагу радію. Бо ніде не існувало й не існує нічого подібного.

Земляни ввійшли до зали. Ідсел узяв до рук перший предмет, що йому трапився. То був наче револьвер, схожий на кольт, тільки більший.

Він підійшов до дверей і спрямував зброю на чагарники під горбом.

— Не стріляй! — скрикнув Фексон. — А ну як палахне назад або ще щось? Хай уже стріляють ті, кому уряд призначить. Коли продамо урядові все це.

Ідсел натиснув на курок. Кущ, що стояв на відстані 75 футів, ураз вибухнув яскравим червоним полум'ям.

— Нівроку,— відзначив Ідсел і погладив зброю рукою. Тоді відклав її вбік і пішов за наступною.

— Будь ласка, Ідселе,— Фексон аж зіщулився від страху. — Не треба більше випробовувати. А то ще підірвеш яку-небудь атомну бомбу...

— Цить мені! — процідив Ідсел, вишукуючи, де треба натиснути, щоб стрельнула і ця.

— Не стріляй більше! — заверещав Фексон. Він повернувся до Парка, шукаючи підтримки, але той тільки мовчки спостерігав за Ідселом. — Зрозумій, тут, може, знаходиться те саме "щось", чим винищено геть увесь марсіанський люд! Ти що, хочеш, щоб воно знову шарахнуло, га?

А Ідсел уже роздивлявся те місце на рівнині, що розплавилось після нового пострілу.

— Гарна штучка. — Й узяв ще один смертоносний пристрій, схожий на берло. Він геть забув про холод, він не тямив себе від щастя, бавлячись з усіма тими блискучими цяцьками.

— Линяймо звідси,— сказав Фексон і попрямував до дверей.

загрузка...

— Линяймо? Куди?! — гарикнув Ідсел. Він тільки-но взяв до рук ще один убивчий інструмент, із вигнутою рукояткою, і зручніше прилаштував його до плеча.

— Назад, до корабля,— мовив Фексон. — Полетимо, продамо цей мотлох — так, як домовлялися. По-моєму, ми зможемо заправити будьяку ціну... Взагалі — будь-яку! Така зброя... Та кожний уряд відвалить нам за неї мільярди!

— Я передумав,— промовив Ідсел. Краєчком ока він стежив за Парком. Той худий мовчун походжав собі поміж стосів зброї, але нічого не торкався.

— Та послухай же! — верещав Фексон, люто витріщившись на Ідсела.— Я фінансував експедицію. Ми домовлялись продати те, що знайдемо. І я маю право... а... А може, не маю...

Просто в живіт йому було спрямовано дуло ще одного, поки не випробуваного зразка зброї.

— Що ти собі надумав? — пробелькотів він, намагаючись не дивитися на те дуло.

— До біса всяку торгівлю,— проказав Ідсел, прихилившись до стіни печери, звідки йому було краще видно Парка. — Мені здається, я й сам можу дати раду цьому мотлохові. — І широко всміхнувся. Але не випускав з очей обох компаньйонів.

— Я тепер зможу озброїти гурт надійних хлопців. З цими-от іграшками ми легко повалимо уряд якої-небудь симпатичної країни, скажімо, в Центральній Америці. І триматимемо там владу хоч і повік.

— Ну, як на мене,— сказав Фексон, скоса позираючи на зброю в Ідселових руках,— то я б волів не брати участь у подібних розвагах. Мене можеш не рахувати.

— Гаразд,— відповів Ідсел.

— Ти не хвилюйся, я нікому не скажу,— квапливо заговорив Фексон.

— Я мовчатиму. Просто не хочу бути там, де стріляють і вбивають. Тому я йду звідси.

— Ще б пак,— погодився Ідсел. Парк стояв біля стіни, уважно розглядаючи свої нігті.

— Якщо твоєму королівству знадобляться гроші, я теж для вас трусону капшуком,— із кволою посмішкою промовив Фексон. — Може, ти тоді даси мені титул герцога абощо.

— Гадаю, домовимось.

— Я вже дякую. Ну, хай щастить. — Фексон помахав рукою і рушив від печери. Ідсел дав йому відійти на 20 футів, тоді підвів ще не випробувану зброю й натиснув на курок.

Не почулось ніякого звуку, не було ніякого спалаху. Але Фексонову руку раптом відтяло наче бритвою. Ідсел одразу натиснув курок удруге, ще й повів дулом поперек Фексона. І коротульку перерізало навпіл, а на грунті по обидва боки від нього з'явились глибокі борозни.

Тут Ідсел збагнув, що стоїть незахищений спиною до Парка, і рвучко повернувся: що тому схопити найближчий пістолет і спопелити самого Ідсела? Але Парк стояв на тому ж місці, склавши руки на грудях.

— Такий промінь, певно, проб'є наскрізь будь-яку твердінь,— промовив Парк. — Дуже корисна штука.

Наступних півгодини Ідсел провів у захоплюючій біганині до дверей і назад із зброєю найрізноманітніших гатунків. Парк ні до чого не доторкувався, але спостерігав з інтересом. Старовинна марсіанська зброя була зовсім як новенька, тисячорічна бездіяльність аж ніяк не вплинула на її можливості. Тут було безліч гранатометів різної конструкції й різного калібру. Теплові та радіаційні рушниці — у напрочуд компактному виконанні. Була зброя, що заморожувала, і зброя, що спалювала; інші види були здатні покришити, порізати, згустити кров, паралізувати чи ще там якось згасити тріпотливу свічку життя.

— Давай спробуємо це,— сказав Парк. Ідсел, який саме приготувався зробити залп надзвичайно цікавої на вигляд триствольної гвинтівки, оглянувся.

— Ніколи мені,— кинув він.

— Кидай ти дурня строїти з тими пукавками. Маємо знайти щось справді варте...

Парк стояв біля низенької чорної машини на коліщатках. Удвох вони викотили її надвір. Парк спостерігав, як Ідсел крутить важільці та ручки. В глибинах машини почулось тихе гудіння. Потім навколо неї утворився голубий серпанок. Ідсел далі крутив настройку, а серпанок усе розширювався, поки не обволік обох землян.

— Ану, спробуй вибухівку,— підказав Парк. Ідсел узяв рушницю, що стріляла фугасними набоями, й бабахнув крізь голубу стіну. Заряд поглинувся голубим серпанком. Він один за одним використав ще три набої. Жоден з них не пробив голубу імлу.

— Гадаю, з цією штукою не страшний і атомний вибух,— тихо промовив Парк. — То силове поле.

Ідсел вимкнув машину, й вони повернулись до печери. Сонце вже схилялось до обрію, у велетенській землі ставало щодалі темніше.

— Знаєш,— мовив Ідсел,— а ти таки чудовий хлопець, Парку.

1 2
загрузка...