Отак вона стала пані Шрот.
Стара зітхнула. Десь у коридорі медичні сестри співали різдвяних пісень. Трохи послухавши їх, стара заговорила знову:
— Так, у нас із моїм любим небіжчиком був справді гармонійний шлюб, хоча йому, може, й важче було, ніж я собі уявляю. Покійний Альбертик мав двадцять три роки, коли ми побралися, він народивсь якраз у дев'ятисотому році,— а мені вже сповнилося п'ятдесят п'ять. Та для нього, сироти, то була найкраща рада; мати в нього була... та я не хочу й казати про неї, а батька ніхто не знав, навіть на ім'я. Свого часу мій перший чоловік узяв Альбертика шістнадцятирічним хлопцем, у школі йому велося важко, ніяк не міг навчитися читати й писати. Одруження все розв'язало в найкращий спосіб, про вдовицю ж завжди щось плетуть язиками, хоч у мене з любим покійним Альбертиком ніколи нічого не було, навіть як ми побралися, воно й зрозуміло при такій різниці в роках; але коштів я мала небагато, треба було заощаджувати, щоб прожити на орендну платню з моїх будинків у Цюріху й Курі; а хіба ж покійний Альбертик, не дуже меткий на розум, міг би витримати сувору боротьбу за місце в житті? Він би загинув, а треба ж жити за Христовими заповідями. Тож ми з ним і жили, як годиться; він порався в хаті і-в саду, такий великий, ставний і дужий чоловік — це вже я похизуюся,— тримався гідно і завше був чепурненько зодягнений; мені не доводилося червоніти за нього, хоч він майже нічого не говорив, хіба: "Добре, мамуню, авжеж, мамуню", зате був. слухняний і пив мало, а їсти любив, особливо локшину, взагалі всякі борошнясті страви й шоколад. Шоколад вія страх як любив. А взагалі він був добрий чоловік і все життя був добрий, принаймні слухняніший і миліший,
аніж той шофер, що з ним через чотири роки одружилася моя сестра, забувши про свого полковника, а шоферові сповнилося тоді тільки тридцять років.
Стара хвилю помовчала, мабуть, трохи-таки втомившись, а я й далі простосердо чекав дарчої на користь бідних поліцейських.
— Розповідайте, пані Шрот,— почувсь од вікна пасторів голос, незворушний і невблаганний.
Пані Шрот кивнула.
— Розумієте, пане,— мовила вона,— в сорокових роках почало щось діятися з покійним Альбертиком, я не знаю, що йому сталося, либонь, розумом стерявся. Він став якийсь тихий і мовчазний, утупиться кудись очима й мовчить цілий день, але все справував, що належало, тож я і не дуже лаяла його; тільки цілими годинами він ганяв десь на своєму велосипеді — може, то на нього так війна вплинула або те, що його не взяли на військову службу. Хіба ж ми, жінки, знаємо, що в таких випадках діється з чоловіками? До того ж він ставав дедалі ненажерливіший; щастя, що ми мали своїх курей і кролів. Ось тоді й учинилося з моїм покійним Альбертиком те, про що я повинна вам розповісти. Вперше це сталося наприкінці війни.
Вона замовкла, бо до палати ввійшла медсестра з лікарем, і обоє заходилися то біля приладу, то біля неї. Лікар був білявий німець, наче з кольорової книжки, веселий, життєрадісний, він чергував у неділю і саме обходив хворих. "Як ви почуваєтеся, пані Шрот, ви завше герой, аналізи чудові, надзвичайно добре, надзвичайно, тільки не треба хвилюватися!"
І він подався далі, сестра поспішила за ним, а пастор нагадав:
— Розповідайте, пайі Шрот, розповідайте, об одинадцятій треба соборуватися.
Та це начебто зовсім не обходило старої.
— Кожного тижня він їздив до Цюріха, возив курячі яйця військовій дамі, моїй сестрі: бідолашний покійний Альбертик прив'язував кошика ззаду на велосипеді Ч надвечір повертався додому, а виїздив удосвіта, десь о шостій чи о п'ятій, завжди гарно вбраний, у чорному костюмі, на голові — круглий капелюх. Усі приязно віталися до нього, коли він їхав через Кур і далі, до міста, співаючи свою улюблену пісню "Я хлопець швейцарський, я край свій люблю", було це серед літа, через два дні після федерального свята, сонце добре пражило, { він повернувся додому аж за північ. Я чула, що він довго порається й миється у ванній кімнаті, пішла туди й бачу, що покійний Альбертик весь у крові і одяг його теж! "Господи, Альбертику, що з тобою скоїлося?" — питаю. А він тільки глипнув на мене та й каже: "Нещасний випадок, мамуню, нічого, йди спати, мамуню". Я пішла собі спати, тільки мене здивувало, що його ж начебто не поранено. А вранці, коли ми сиділи за столом і він їв яйця, як завжди, четверо, і хліб із мармеладом, я прочитала в газеті, що в кантоні Санкт-Галлен зарізано маленьку дівчинку, очевидно, бритвою, і тоді я згадала, що вночі у ванній він мив і свою бритву, хоч голився звичайно вранці, і тут мені сяйнув здогад, я суворо глянула на покійного Альбертика і сказала: "Альбертику, ти вбив дівчинку в кантоні Санкт-Галлен, правда?" Він кинув їсти яйця, хліб із мармеладом та солоні огірки, і сказав: "Еге, мамуню, так уже судилося, мені був із неба голос",— і знову заходився їсти. Я зовсім стерялася від того, що він такий хворий, та й дівчинку мені було жалко, я навіть надумала зателефонувати лікареві Зіхлеру, не старому, а його синові, він теж тямущий і чуйний, та потім згадала за сестру, як би вона тішилася, це ж було б для неї найбільше свято; тоді я вельми суворо й рішуче взялася до покійного Альбертика й категорично заявила, щоб такого більше ніколи, ніколи, ніколи не було, і він сказав: "Добре, мамуню".— "Як же це сталося?" — спитала я. "Мамуню,— сказав він,— я часто зустрічав дівчинку в червоній сукенці, з білявими кісками, коли їздив до Цюріха через Ватвіль, правда, я робив великий гак, але відтоді, як я побачив ту дівчинку під гаєм, то завжди мусив робити гак, так звелів мені голос із неба, мамуню. І голос казав мені погратися з дівчинкою, дати їй шоколаду, а тоді я вже мусив убити дівчинку, це теж голос із неба звелів, мамуню. По тому я подався в сусідній ліс і пролежав там під кущем, доки споночіло, а тоді повернувся до тебе, мамуню".— "Альбертику,— сказала я,— більше ти не їздитимеш велосипедом до моєї сестри, яйця слатимемо поштою".— "Гаразд, мамуню",— сказав він, намастив ще скибку хліба мармеладом і пішов на подвір'я. Треба мені звернутися до пастора Бека, зміркувала я, хай він суворо поговорить із покійним Альбертиком, та коли я визирнула з вікна й побачила, як покійний Альбертик працює на пекучому сонці, тихо
Л трохи сумно, як лагодить крільчатник і замітає подвір'я" то подумала: що сталося, те сталося. Альбертик чудова людина, серце в нього добре, а такого вже ніколи більше не станеться.
До палати знову зайшла медсестра, перевірила прилад, поправила гумові рурки, а стара лежала в подушках,'начебто геть знесилена.
Я боявся дихнути, піт заливав мені очі, та я не зважав на те; тоді раптом мене обсипало морозом. Я видавався сам собі вдвічі смішнішим, тим що чекав од баби дарчої; а тут ще купа квітів, червоні й білі троянди, вогнисті гладіолуси, айстри, цинії, гвоздики,— де тільки їх подіставали,— і ціла ваза орхідей, безглуздих, пихатих, і сонце за фіранками, і непорушний дебелий пастор, і дух часнику; зненацька мені схотілося здійняти галас, заарештувати стару, та все це не мало б ніякого сенсу, от-от почнуть її соборувати, і я мовчки сидів у святковій одежі, урочистий і безпорадний.
— Розповідайте далі, пані Шрот,— терпляче нагадав пастор,— розповідайте далі.
І стара знову заговорила.
— Покійному Альбертикові справді покращало,— повела вона спокійним лагідним голосом, наче розповідала двом дітям казку, де лихе й безглузде відбувається в такий самий чудесний спосіб, як і добре.— Більше він не їздив до Цюріха, та коли скінчилася друга світова війна, ми знову змогли користуватися своїм автомобілем, що я його купила тридцять восьмого року, бо машина покійного Галюзера вже зовсім вийшла з моди, і тепер покійний Альбертик возив мене в нашому "б'юїку". Якось ми поїхали навіть до Аскони, в "Тамаро", і тоді я подумала: коли його так тішить машина, то хай він знов їздить до Цюріха, на машині не так небезпечно, тут треба пильнувати дороги, та й голосу з неба не почуєш, тож він знову почав їздити до сестри, возив їй яйця, а часом і кроля, завжди старанно й сумлінно, як він усе робив. Та, на жаль, одного разу він раптом знов повернувся пізно вночі; я зразу ж пішла до гаража, бо запідозрила щось лихе, останнім часом він часто почав цупити з бонбоньєрки трюфелі. І справді, я знайшла покійного Альбертика в гаражі, він саме мив машину всередині, а там геть усе було в крові. "Альбертику, ти знов убив дівчинку",— сказала я дуже суворо. "Мамуню,— мовив він,— заспокойся, це не в Санкт-Галлені, а в Швіці, так звелів голос із неба, у цієї дівчинки теж була червона сукенка й біляві кіски". Та я не заспокоїлась і повелася з ним іще суворіше, навіть розгнівалася. Заборонила йому тиждень їздити на машині й надумала конче йти до пастора Бека, але ж моя сестра страх як зраділа б, та зась! — і я взялася ще пильніше наглядати за бідним Альбертиком; два роки збігли спокійно, а тоді він іще раз таке саме вчинив, бо мусив коритися голосові з неба, бідолашний покійний Альбертик, він був такий пригнічений і так плакав, але я відразу про все довідалася, бо ж із бонбоньєрки знов почали щезати трюфелі. Та дівчинка була з Цюріхського кантону, теж у червоній сукенці з білявими кісками, просто не віриться, як матері необережно вдягають своїх дітей.
— Ту дівчинку звали Грітлі Мозер? — спитав я.
— Авжеж, її звали Грітлі, а попередніх—Соня й Еве-лі,— відказала стара.— Я всі імена запам'ятала. А покійному Альбертикові ставало дедалі гірше, він робивсь якийсь неуважний, доводилося по десять разів усе йому загадувати, цілий день лаяти, наче якогось хлопчиська, та ось у сорок дев'ятому році чи в п'ятдесятому, вже добре не пам'ятаю, одне слово, через кілька місяців після Грітлі він знову став якийсь неспокійний, нічого не спра-вував, навіть у курнику не прибирав, і кури так кудкудакали, наче сказилися, бо він же їм їсти майже не давав, а сам щодня по обіді ганяв на "б'юїку", казав, що їде провітритися, та раптом я побачила, що з бонбоньер ки знову почали щезати трюфелі, тоді я його вистежила і, як покійний Альбертик крадькома зайшов до їдальні, з бритвою в кишені, наче з авторучкою, я підійшла до нього і сказала: "Альбертику, ти знову знайшов дівчинку",— "Я чув голос із неба, мамуню, дозволь мені ще тільки раз, останній, бо що голос із неба велить, те й треба чинити, а в неї теж червона сукенка й біляві кіски".— "Альбертику,— сказала я суворо,— я не можу цього до-іволити, де та дівчинка?" — "Недалеко звідси, на автозаправній станції,— мовив покійний Альбертик,— дуже, дуже тебе прошу, матусю, дозволь мені послухатися голосу з неба".