ПІДОЗРА
На початку листопада 1948 року Берлаха привезли у Салем, до тієї лікарні, де з вікон видно старий Берн із ратушею. Через серцевий напад термінове хірургічне втручання довелося відкласти на два тижні. Важка операція пройшла успішно, однак аналізи свідчили про ту безнадійну хворобу, якої і побоювалися. Кепські були комісарові справи, його шеф, начальник слідчого відділу Лютц, уже двічі збирався його ховати і двічі знову почав сподіватися, аж нарешті перед самим різдвом ко-місарове здоров'я стало поліпшуватись. Хоча упродовж святкових днів старий іще спав, проте двадцять сьомого, в понеділок, він уже бадьоро переглядав давні примірники американського журналу "Лайф" за 1945 рік.
— Це були звірі, Самуелю,— сказав він, коли доктор Гунгертобель, роблячи ввечері обхід, зайшов до палати,— це були звірі,— і подав йому журнал.— Ти — лікар і можеш це собі уявити. Глянь на цей знімок із концентраційного табору Штутгоф! Табірний лікар Нееле без наркозу проводить на одному із в'язнів операцію у черевній порожнині, і за цією роботою його сфотографували.
— Нацисти часом таке робили,— сказав лікар і глянув на знімок, та коли вже хотів покласти журнал, раптом зблід.
— Що з тобою? — здивовано спитав хворий.
Гунгертобель відповів не зразу. Він поклав розгорнений журнал на Берлахове ліжко, сунув руку в праву верхню кишеню свого білого халата й дістав рогові окуляри, коли він їх одягав, рука в нього — як помітив комісар — трохи тремтіла, потім він знову глянув на знімок.
"Чого він нервується?" — подумав Берлах.
— Нісенітниця,— нарешті сердито сказав Гунгертобель і поклав журнал на стіл, до інших.— Ну ж бо дай мені свою руку. Подивимося, який у тебе пульс.
На хвилину запала тиша. Потім лікар випустив руку свого друга й глянув на табличку над ліжком.
— Ти одужуєш, Гансе.
— Ще рік? — спитав Берлах. Гунгертобель зніяковів.
— Не будемо прб це зараз говорити,— сказав він.—• Ти повинен берегтися й знову ретельно обстежитися.
Старий буркнув, що він завжди бережеться.
— Тоді все гаразд,— мовив, прощаючись, Гунгертобель.
— Подай мені ще "Лайф",— попросив хворий ніби зовсім байдуже. Гунгертобель дав йому один із часописів, що стосом лежали на столі.
— Не той,— сказав комісар і ледь глузливо глянув на лікаря.— Дай отой, що ти в мене забрав. Я так легко не відступлюся від концентраційного табору.
Гунгертобель якусь мить вагався, та побачивши на собі допитливий Берлахів погляд, почервонів, і дав йому "Лайф". А тоді швидко вийшов, немов йому стало чогось неприємно. Прийшла медсестра. Комісар попросив її забрати решту часописів.
— А цей — ні? — спитала медсестра, показуючи на "Лайф", що лежав на Берлаховому ліжку.
— Цей — ні,— сказав старий.
Коли медсестра пішла, він знову почав роздивлятися 8німок. Лікар, що проводив цей жорстокий експеримент, здавався спокійним, ба навіть незворушним. Та більшу частину його обличчя затуляла маска.
- Фрідріх Дюрренматт — Правосуддя
- Фрідріх Дюрренматт — Гостина старої дами
- Фрідріх Дюрренматт — Обіцянка
- Ще 5 творів →
Комісар сховав часопис у шухляду своєї тумбочки й заклав за голову руки. Широко розплющеними очима він вдивлявся у пітьму, яка дедалі більше заповнювала палату. Світла він не вмикав.
Згодом прийшла медсестра й принесла вечерю. Було тієї вечері не так і багато, та ще й дієтична: суп з вівсяного відвару. До чаю з липового цвіту, який йому не смакував, він і не доторкнувся. Попоївши вівсянки, він загасив світло й знову ліг, вдивляючись у темряву, у тіні, які ставали все густішими.
Він любив дивитися, як крізь вікно до палати заглядають вогники міста.
Коли прийшла медсестра, щоб підготувати комісара до сну, він уже спав.
Уранці, о десятій, завітав Гунгертобель. Берлах лежав у своєму ліжку, заклавши за голову руки, а на по-
крквалі видився розгорнений "Лайф". Комісарові очі пильно втупилися в лікаря. Гунгертобель побачив, що перед старим лежав той самий знімок з концентраційного табору.
— Ти часом не хочеш мені сказати, чого зблід, як мрець, коли я показав тобі цей знімок у журналі
Гунгертобель підійшов до ліжка, зняв табличку, уважніше, ніж звичайно, прочитав її й знову повісив на місце.
— Це була кумедна помилка, Гансе,— сказав він.— Не варта уваги.
— Ти знаєш цього доктора Нееле? — В Берлахово-му голосі почулося якесь незвичне хвилювання.
— Ні,— відповів Гунгертобель,— я його не знаю. Він тільки нагадав мені когось.
— Мабуть, дуже схожий,— сказав комісар.
— Справді, дуже схожий,— погодився лікар, ще раз подивився на знімок, і знов, як це виразно помітив Берлах, розхвилювався.— Але ж на фотографії видно лише половину обличчя під час операції. Всі лікарі схожі один на одного,— сказав він.
— Кого нагадує тобі ця тварюка? — безжалісно спитав старий.
— Та все це пустеї — відповів Гунгертобель.— Я ж тобі сказав: це, очевидно, помилка.
— Одначе ти заприсягнувся б, що це він, чи не так, Самуелю?
— Атож,— відповів лікар.— Заприсягнувся б, якби не внав, що це не може бути той, кого я запідозрив. Нам sapas краще облишити цю неприємну справу. Недобре відразу після операції, коли на карту було поставлене жи'ґтя, гортати старий "Лайф".
la за хвилю він, ніби загіпнотизований, знову глянув на 8німок і мовив:
— Оцей лікар не може бути тим, кого я знаю, бо той під час війни жив у Чілі. Отже, все це — нісенітниця, це ж кожному зрозуміло.
— У Чілі, у Чілі,— сказав Берлах.— Коли ж він повернувся, той твій знайомий, про якого й мови не може бути, що він і Нееле — одна і та сама особа?
— У сорок п'ятому.
— У Чілі, у Чілі,— повторив знову Берлах.— І ти не хочеш мені сказати, кого нагадує тобі цей знімок?
Гунгертобель повагався з відповіддю. Старому лікареві була неприємна ця розмова.
— Якщо я скажу його прізвище. Гансе,— мовив він нарешті,— ти запідозриш цього чоловіка.
— Я його вже запідозрив,— відповів комісар. Гунгертобель зітхнув.
— Бачиш, Гансе,— сказав він,— я цього й побоювався. Я б цього не хотів, ти розумієш? Я — старий лікар і не хотів би нікому заподіяти зла. Твоя підозра — це безглуздя. Не можна ж просто тільки через якусь фотографію запідозрити людину, тим паче, що на цьому знімку видно не все обличчя. І до того ж, той чоловік був у Чілі, це — факт.
— А що він там робив? — спитав комісар.
— Завідував у Сантьяго клінікою.
— У Чілі, у Чілі,— повторив Берлах. "Це якийсь небезпечний приспів, він заважає міркувати,— подумав він,— Самуель каже правду, підозра — це щось страшне, вона від диявола".
— Ніщо так не псує людину, як підозра,— провадив він далі,— це я точно знаю, і я часто кляв свій фах. До цього не варто опускатися. Але в нас вже закралася підозра, і це ти вселив її в мене. Я охоче віддам її тобі назад, друже, якщо й ти позбудешся своєї підозри, але ти такий, що вже не звільнишся від неї.
Гунгертобель сів біля ліжка старого. Він безпорадно дивився на комісара. Скісні промені сонця падали крізь штори в палату. Надворі був гарний день, як часто траплялося цієї м'якої зими.
— Я не можу,— сказав, нарешті, лікар, ніби звертаючись до тиші, що запала в кімнаті.— Не можу. Хай мені бог допоможе здихатися цієї підозри. Я знаю того чоловіка надто добре. З ним разом вчився, і двічі він був моїм заступником. То він на цьому знімку. Післяопераційний рубець на скроні теж є. Я знаю той рубець, я сам оперував Емменбергера.
Гунгертобель зняв з носа окуляри й поклав їх у праву верхню кишеню. Потім витер собі з чола піт.
— Емменбергер? — за хвильку спокійно спитав, комісар.— Це його прізвище?
— Отже, я його назвав,— схвильовано відповів Гунгертобель.— Фріц Емменбергер.
— Лікар?
— Лікар.
— І живе у Швейцарії?
— Він — власник клініки "Зонненштайн", що на Цю-ріхбергу,— пояснив лікар.— У тридцять другому він переїхав до Німеччини, а потім — до Чілі. У сорок п'ятому повернувся і прийняв клініку. Одну із найдорожчих лікарень Швейцарії,— тихенько додав він.
— Тільки для багатих?
— Тільки для найбагатших.
— Він — справжній науковець, Самуелю? — запитав комісар.
Гунгертобель завагався.
— На це питання важко відповісти,— сказав він.— Колись Емменбергер був добрий науковець, та хтозна, чи він ним і зостався. хИого методи праці нам можуть видатися сумнівними. Про гормони, на яких він спеціалізувався, ми "знаємо ще занадто мало. До того ж, у всіх галузях, де розгортається наукова діяльність, завжди вештається усякий набрід. Часом в одній особі поєднується науковець і шарлатан. Емменбергера люблять його пацієнти, а чого ще треба лікареві, Гансе? Вони вірять у нього, як у бога. Мені здається, це найважливіше для таких багатих пацієнтів, для яких і хвороба — вияв розкоші; без віри нічого не вийде; тим більше з гормонами. Таким, власне, чином він домагається успіхів, пошани і грошей. Ми ще називаємо його багатим дядечком...
Гунгертобель раптом урвав свою розповідь, ніби каючись, що назвав прізвисько Емменбергера.
— Багатий дядечко... А чому? — спитав Берлах.
— Клініка раз у раз одержує у спадок маєтність багатих пацієнтів,— відповів Гунгертобель, явно картаю-чися докорами сумління.— Там це стало майже модою.
— І ви, лікарі, це зауважили! — посміхнувся комісар. Обидва трохи помовчали. У тиші відчувалося щось
недомовлене, а Гунгертобель саме цього й боявся.
— Ти не маєш права думати те, що зараз думаєш,— сказав він, раптом жахнувшись.
— Я думаю саме те, про що й ти думаєш,— спокійно відповів комісар.— Будьмо щирими. Хай наші думки й злочинні, та не треба їх боятися. Тільки якщо ми погодимо їх з власним сумлінням, то врешті зможемо їх перевірити, а коли виявиться, що ми помиляємося, то позбудемося їх. Що ж ми зараз думаємо, Самуелю? Ми думаємо: тими методами, яких він навчився в концентраційному таборі Штутгоф, Емменбергер змушує своїх
4*
99
пацієнтів заповідати йому свою маєтність, а тоді їх умертвляє.
— Ні! — вигукнув Гунгертобель, гарячково блиснувши очима.— Ні!
Він безпорадно втупився в Берлаха.
— Ми не маємо права цього думати! Ми ж не звірі! — крикнув він знов і, підвівшись, збуджено заходив туди й назад по палаті, від стіни до вікна, од вікна до ліжка.
— Боже мій,— застогнав лікар,— немає нічого жахливішого за цю годину.
— Підозра,— озвався з ліжка старий, а потім невблаганно повторив знову: — Підозра!
Гунгертобель зупинився біля Берлахового ліжка.
— Забудьмо цю розмову, Гансе,— сказав він.— Ми розпустилися. Звісно, часом дехто любить вигадувати всякі варіанти.