Я гнівався на самого себе за те, що дозволив і підтримав ту дурну витівку.— Операція провалилася. Ви самі це розумієте. Ми чекали понад тиждень, але ніхто не прийшов.
Маттеї не відповів. Він пильно й сторожко озирнувся навколо. Тоді пішов до узлісся, перетнув галявину і по-
0ернУвся назад* А я й А°с'1 стояв на смітнику по кісточки в попелі.
__Дівчинка чекала на нього,— мовив він,
Я заперечливо похитав головою:
_ Дівчинка приходила сюди, щоб побути самій, посидіти біля ручая, помріяти зі своєю лялькою і поспівати "Марія сиділа на камені". А ми тлумачили це по-своє-му — начебто вона чекає на когось.
Маттеї уважно вислухав мене.
— Хтось дав Аннемарі їжачків,— уперто й переконано проказав він.
— Справді, хтось дав Аннемарі шоколад,— погодився я,—Та мало хто може подарувати дитині цукерки. А те, що їжачки на дитячому малюнку означають трюфелі,— це тільки ваше припущення, і довести його ви не можете.
Маттеї і цього разу нічого не відповів. Він знов подався на узлісся, ще раз обійшов усю галявину, щось пошукав у купі листя, та швидко кинув шукати й повернувся до мене.
— Це типове місце вбивства,— сказав він.— Хіба ви не відчуваєте? Я чекатиму далі.
— Які дурниці,— відповів я, змерзлий, стомлений, пойнятий жахом і відразою.
— Він прийде сюди.
— Дурниці, безглуздя, ідіотизм! — у нестямі закричав я.
Маттеї ніби не чув.
— Ходімо до автозаправки,— сказав він.
Я зрадів, що нарешті піду з того проклятого місця. Сонце вже сідало, по землі простяглися довгі тіні, тільки долина палала в щирому золоті, а чисте небо ясніло блакиттю. Та все мені остогидло, я наче опинився на якійсь величезній поштовій листівці, зробленій без краплини смаку. Ми пішли. З лісу виринуло кантональне шосе, у відкритих машинах сиділи люди в барвистому вбранні—повз нас мчало багатство. В цьому було щось абсурдне. Нарешті ми дісталися автозаправки. Біля колонки в моїй машині куняв Феллер, на гойдалці зарюм-сана Аннемарі співала деренчливим голоском "Марія сиділа на камені", а на порозі, прихилившись до одвірка, стояв парубок, мабуть, робітник із цегельні: розхристана сорочка, волохаті груди, сигарета в роті й зухвала Посмішка. Не звернувши на нього ніякої уваги, Маттеї пішов у маленьку кімнату, де оце ми з вами сиділи; я подався за ним. Маттеї поставив на стіл пляшку горц, ки, випив чарку, тоді ще й ще. Я не міг нічого пити— так мені все остогидло.
Геллер ніде не було видно.
— Важкувато мені буде впоратися,— мовив Маттеї., Хоча до галявини не так уже й далеко. Чи ви гадаєте краще чекати тут, на автозапразці?
Я нічого не відповів. Маттеї сновигав туди й сюди по кімнаті, пив і не зважав на те, що я мовчу.
— Тільки прикро,— мурмотів він,— що Геллер і Ан". немарі все знають, та якось воно владнається.
Надворі гуркотіла дорога, дівчинка мугикала "Марія сиділа на камені".
— Я йду, Маттеї,— сказав я.
Він пив собі далі й навіть не глянув на мене.
— Я чекатиму його тут або на галявині,— нараз оголосив він.
— Бувайте здорові,— сказав я і вийшов з їхньої хати, проминув парубка, дівчинку, дав знак Феллерові, що, сполоханий зі сну, мерщій під'їхав і відчинив мені дверцята.
— На Казармену вулицю,— звелів я.
Оце і вся історія, власне, та її частина, що в ній діє мій бідолашний Маттеї,— вів далі свою розповідь колишній начальник кантональної поліції.
(Тут, мабуть, слід пояснити, що наша подорож Кур-Цюріх уже давно скінчилась і тепер ми зі старим сиділи в ресторані "Кроненгалле", який він не раз приязно згадував під час своєї розповіді; обслуговувала нас, звісно, Емма, і влаштувалися ми під картиною Гублера, що H уже повісили замість картини Міро,— словом, усе відповідало майоровим звичкам, навіть bollito milanese 1, яке підвезли нам ab voiture, то чого ж було тих звичок не підтримати? Отак минула четверта година, ми випили каву "партагас", як називав комендант свою пристрасть курити за чорною кавою гаванську сигару; до чарки "Резерв дю патрон" він пригостив мене ще однією порцією яблучного торта. Але, з іншого боку, треба — заради письменницької чесності й літературного ремесла — Да" ти чисто технічну довідку: розповідь балакучого старого
М'ясо по-міланському (іт.).
віддав, звичайно, не достеменно так, як почув, вже не каЖУчи ПР° те' щ? ми Г0В0РИЛИ німецько-швейцарською говіркою; в тих місцях, де старий розповідав не зі свого погляду і не ПР° те> Щ° він сам пережив, а об'єктивно відтворював події, приміром, у сцені, де Маттеї дає свою обіцянку,— в таких місцях доводилося втручатися, міняти форму, причому я найдужче дбав про те, щоб не перекрутити подій, а викласти матеріал старого за законами красного письменства, аби він став придатний до друку).
— Звісно, я ще не раз приїздив до Маттеї,— вів свою розповідь колишній комендант,— і дедалі більше впевнювався, що Маттеї не мав слушності, коли заперечував провину мандрівного крамаря, бо в наступні місяці й роки не сталося жодного такого вбивства. Ну, та що казати: чоловік пустився берега, спився, здурів; не можна було ні допомогти йому, ні щось змінити; хлопці вже недаремно вночі крутилися, свистіли навколо автозаправки; неподобство дійшло до того, що граубюнденська поліція зробила кілька облав. Я мусив розповісти моїм колегам щиру правду, після чого вони заплющували на те очі або й зовсім не дивилися. Завжди вони були розважніші за нас. Так воно все й пішло своїм фатальним шляхом, а наслідок ви бачили самі під час нашої подорожі. Все ад дуже сумне, а надто що й мала Аннемарі не стала краща за матір,— можливо, саме через те, що кілька організацій заходилися її рятувати. Дівчинку влаштовували в притулки, та вона щоразу тікала назад, до автозаправки, де Геллер два роки тому відкрила цю злиденну пивничку; Дідько його знає, як вона видурила на неї дозвіл, у кожному разі, це вже остаточно занапастило дівчину. Вона взялася робити те, що й мати. Чотири місяці тому Аннемарі повернулася з виправної колонії, де відбула цілий рік, але так і не порозумнішала. Ви бачили її, то й годі про це. Певне, ви вже давно питаєте себе, який стосунок має моя розповідь до критики на ваш виступ і чому я назвав Маттеї генієм. Ваш подив цілком зрозумілий. Ви можете заперечити, що оригінальний здогад буває не за-вжди слушний, та ще й геніальний. Авжеж, я навіть уявляю, що діється в вашій письменницькій голові. Ви хитро собі міркуєте: треба, щоб Маттеї переміг, спіймав убив-*№, і ось уже готовий блискучий роман чи кіносценарій, *ДЖе завдання письменника — показувати явища в такому ракурсі, щоб крізь них просвічувала вища ідея; такий ракурс, тобто успіх Маттеї, зробить мого бідолаху
детектива не тільки цікавою, але, так би мовити, біблій, ною постаттю — якимось сучасним Авраамом, що віриТь і сподівається, а безглузда історія про те, як хтось, пере, конаний у безневинності винного, розшукував неіснуючо, го вбивцю, обернеться на історію, сповнену високого глуз, ду; у сяйві справжньої поезії винний крамар постане невинним, неіснуючий вбивця почне існувати, і події, щ0 наче глузували з сили людської віри й людського розуму, тепер звеличуватимуть ту силу; байдуже, чи саме так насправді точилися події — найважливіше врешті, що такий перебіг подій теж цілком можливий. Приблизно так я уявляю собі плин ваших думок і навіть передбачаю: цей варіант моєї історії такий позитивний і повчальний, що невдовзі вийде на люди — як роман чи кінофільм. Загалом ви перекажете все так, як спробував розповісти я, тільки, звісно, куди краще, ви ж бо фахівець. А наприкінці справді знайдеться вбивця, здійсниться надія, переможе віра, і розповідь навіть стане сприйнятною для християнського світу. Та ще можна й дещо пом'якшити. Я пропоную, наприклад, щоб Маттеї, тільки-но виявивши трюфелі й збагнувши, яка небезпека загрожує Аннемарі, не став надалі використовувати дівчинку як принаду — чи то з високої людяності, чи то з батьківського почуття до дитини; він вирядить Аннемарі з її матір'ю в безпечне місце, а на галявині біля струмка всадовить ляльку. З лісу, осяяного призахідним сонцем, грізно й урочисто вийде до уявної дитини вбивця, чарівник Аннемарі, радіючи нагоді знову поорудувати бритвою; збагнувши, що попав у диявольську пастку, він розлютиться до нестями, кинеться у двобій із Маттеї, з поліцією; а кінчатиметься все — даруйте мені цю лірику — зворушливою розмовою пораненого комісара з дівчинкою, коротенькою розмовою, кількома уривчастими словами. А чого ж, дівчинка може втекти від матері й податися до любого чарівника, навстріч своєму неймовірному щастю; отож після всіх цих жахів нарешті засяє світлий відблиск ніжної людяності й чарівної, неземної поезії. Та ви напевне сфабрикуєте щось зовсім інше; я вже трохи знаю вас, хоча, поклавши руку на серце, скажу, що Макс Фріш куди ближчий мені; вас може спокусити саме безглуздість, те, що хтось вірить у безневинність винного і шукає вбивцю, якого взагалі може не бути, як це ми вже досить певно визначили із ситуації. Та ні, ви вигадаєте щось жахливіше за дійсність, вигадаєте тільки заради втіхи та ще аби поглумитися з нас, поліції. Маттеї справді знайде вбивцю, кого-небудь з-поміж ваших куМЄдних святих, наприклад, лагідного сектантського проповідника, абсолютно безневинного і взагалі нездатного вдіяти щось зле, та саме тому, за вашим лихим задумом, на нього впаде підозра. Маттеї вколошкае цього святого дурня, всі свідчення збігатимуться, по то-му щасливого детектива оголосять генієм і відсвяткують його повернення до нас. Це теж можливо. Бачите, яК я вгадав ваші задуми. Але ви не думайте, що моя балаканина навіяна тільки вином "Резерв дю пат* рон",— до речі, ми п'ємо вже другий літр,— гадаю, ви зрозуміли, що я збираюся ще розповісти кінцівку цієї історії, хоч і всупереч власному бажанню. Не буду від вас приховувати, що ця історія, на жаль, має розв'язку, і то нікудишню, як ви, мабуть, здогадалися, таку нікчемну, що ви нею не скористаєтесь у порядному романі чи фільмі. Вона така сміховинна, безглузда й тривіальна, що ви її знехтували б, якби надумалися записати мою розповідь на папір. Та мушу щиро признатися: розв'язка насамперед промовляє на користь Маттеї, показує його в справжньому світлі, як геніальну людину, що бачить сховані від нас життєві обставини і, пробившися крізь гіпотези й здогади, наближається до законів, яких ми ніколи не можемо збагнути, хоч вони й керують життям.