Обіцянка

Фрідріх Дюрренматт

Сторінка 10 з 18

Але ж він для мене — наче рентгенівський знімок для профана. Я неспроможний його цілком витлумачити.

Лікар похитав головою:

— Цей дитячий малюнок нічого не скаже нам про вбивцю,— відповів він і поклав аркуш знов на письмовий стіл.— Ми можемо тільки дещо сказати про дівчинку, яка його намалювала. Грітлі була, певне, розумна, розвинена й весела дитина. Адже діти малюють не тільки те, що бачать, але й те, що вони при цьому відчувають. Тут поєднується реальність і вигадка. Так і на цьому малюнку: реальне — високий чоловік, автомашина, дівчинка; решта наче зашифрована — їжачки і звір з чудернацькими рогами. Самі загадки. А розгадку Грітлі забрала з собою в могилу. Я медик, а не чаклун, що викликає духів. Заберіть цей малюнок. Нема чого ним сушити собі голову.

— Ви просто не хочете зважитись.

— Я не люблю марнувати час.

— Те, що ви називаєте марнувати час,— це просто давній метод,— зауважив Маттеї.— Ви ж учений і знаєте, що таке робоча гіпотеза. Сприйміть як гіпотезу мій здогад, що на цьому малюнку зображено вбивцю. Поміркуймо разом над цією гіпотезою і побачимо, що з того буде.

Якусь мить Лохер задумано дивився на комісара, а тоді знов узяв малюнок.

Який, власне, був крамар на вигляд? Такий собі непоказний. Розумний?

— Не дурний, проте ледачий.

— Здається, він уже раз був під судом за порушення законів моралі?

— Щось було в нього з чотирнадцятирічною.

— А як він ставився взагалі до жінок?

— Та як усі мандрівні крамарі. Розважався непогано скрізь.

Лохер зацікавився. Щось тут не пасувало одне до одного.

— Шкода, що цей донжуан зізнався й повісився,— промурмотів лікар.— Він начебто зовсім не схожий на сексуального маніяка. Тож розгляньмо вашу гіпотезу, їжаковий велетень на малюнку куди більше схожий на такого вбивцю. Він великий, огрядний. Ці злочини над дітьми коять переважно люди примітивні, недоумкуваті. Імбецільні й дебільні, як кажемо ми, лікарі. Дужі, схильні до насильства, ці люди в стосунках із жінками слабують або на комплекс неповноцінності, або на імпотенцію.

Він спинився, наче вражений якоюсь думкою.

— Дивно!

— Що вас дивує? — спитав Маттеї.

— Дата під малюнком.

— А саме?

— Більш як за тиждень до вбивства. Грітлі Мозер зустрічала свого вбивцю ще до того дня, як стався злочин, коли ваша гіпотеза слушна, Маттеї. Знаменно, що вона намалювала цю зустріч у казковій формі.

—— По-дитячому. Лохер похитав головою.

— Діти теж нічого не роблять без підстави,— завважив він.— Можливо, великий чорний чоловік заборонив Грітлі розповідати про їх таємне знайомство. Бідне дівча послухалося його і замість правди розповіло казку, інакше-бо хтось міг би що-небудь запідозрити, і дівчинка була б урятована. Сам диявол краще б не вигадав. Чи була вона зґвалтована?

— Ні.

— А дівчаток у кантонах Санкт-Галлен і Швіц кілька років тому вбито так само?

— Точнісінько так.

— Теж бритвою?

— Теж.

Тепер і лікар налив собі коньяку.

— Це не сексуальне вбивство, а, певне, якийсь акт помсти,— мовив Лохер.— Убивця хотів цим вчинком по-мститися жінкам, байдуже, хто він був — крамар чи їжаковий велетень бідолашної Грітлі.

— Дівчинка — це ж не жінка.

— Чоловікові з хворобливою уявою вона може замінити жінку,— заперечив лікар.— Убивця не зважується зачепити жінку, інше діло — дівчинку. І вбиває її замість жінки. Звичайно він обирає собі якийсь певний тип дівчинки. Простежте — і ви побачите, що всі жертви були схожі одна на одну. Не забувайте, що вбивця — натура примітивна, він неспроможний керувати своїми інстинктами, незалежно від того, чи він недоумкуватий зроду, чи став такий по якійсь хворобі. Здатність долати свої інстинкти в такої людини звичайно нижча за норму, їй треба небагато — порушення обміну речовин, переродження якихось клітинок — і людина стає твариною.

— А чим же викликана помста? Лікар замислився.

— Можливо, сексуальним конфліктом,— пояснив він по хвилі,— а може, цього чоловіка пригнічувала й визискувала якась жінка. Або він був бідний, а дружина багата чи належала до вищого, ніж він, соціального стану.

— До крамаря все це не підходить,— запевнив Маттеї.

Лікар стенув плечима.

— Тоді підійде щось інше. У взаєминах чоловіка з жінкою можливі найабсурдніші речі.

— Якщо справді вбив не крамар, то, мабуть, існує загроза нових злочинів?

— Коли сталося вбивство в кантоні Санкт-Галлен?

— П'ять років тому.

— А в кантоні Швіц?

— Два роки тому.

— Перерви щоразу зменшуються,— зауважив лікар.— Це свідчить, либонь, про посилення хвороби. Опір інстинктам вочевидь дедалі слабне, і хворий може за кілька місяців, ба навіть тижнів вчинити новий злочин, тільки-но випаде нагода.

— А як він поводиться під час цієї перерви? Спершу хворому стає начебто легше,— трохи нерішуче сказав лікар.— Та невдовзі ненависть знову скупчиться в ньому, знову його палитиме жага помсти. Попервах він тинятиметься десь поблизу дітей, біля шкіл чи майданчиків. Тоді знов почне їздити на своїй машині, шукаючи нової жертви, а як знайде дівчинку, то заприятелює з нею, аж поки вчинить те ж саме.

Лохер замовк.

Маттеї взяв малюнок, дбайливо загорнув його, поклав до кишені і втупив очі у вікно, за яким уже стояла ніч.

— Побажайте мені щастя в розшуках їжакового велетня, Лохер,— сказав він.

Лікар здивовано глянув на нього і нараз збагнув:

— їжаковий велетень для вас більше, ніж робоча гіпотеза, еге ж, Маттеї?

— Він для мене реальна особа. Я не маю ніякого сумніву, що він — убивця.

Усе, що він, Лохер, оце казав — тільки абстрактне розумування, гра уяви, позбавлена будь-якої наукової вартості, запевняв лікар, сердитий, що піддався омані й не вчув справжнього наміру Маттеї. Він же навів один приклад із тисячі можливих. У такий спосіб легко будь-кого оскаржити в убивстві. А чого ж! Врешті, кожен абсурд можна собі уявити і більш-менш логічно обгрунтувати, це Маттеї сам добре знає, а він, Лохер, тільки з сердечної простоти підтримав цю вигадку. А тепер Маттеї повинен, як воно й годиться чоловікові, кинути всякі свої гіпотези й мужньо глянути у вічі фактам, що незаперечно доводять крамареву провину. Малюнок дівчинки — тільки витвір дитячої уяви, а може, він розповідає про її зустріч із людиною, яка не була і не могла бути вбивцею.

— Дозвольте мені самому спокійно з'ясувати, чи багато вірогідного у ваших міркуваннях,— мовив Маттеї, Допиваючи свій коньяк.

Лікар відповів не зразу. Він сидів коло свого старого письмового столу, серед купи книжок і паперів, директор лікарні, що вже давно застаріла, що ніколи не мала Доволі коштів і конче потрібних речей,—лікарні, на яку він безнадійно змарнував життя.

— Маттеї,— озвався нарешті Лохер, і в голосі його забриніла втома й гіркота,— ви надумали щось немож-

10 *-290 ооо

ливе. Я не хочу вдаватися до бучних слів. Та кожен має свої уподобання, шанолюбство, свою гордість, ніхто не хоче зазнавати поразки. Це мені зрозуміло, я сам такий. Але ви заходжуєтеся шукати вбивцю, якого, за всіма ознаками, і на світі немає, а коли він і є, ви його не знайдете, бо таких чоловіків, як він, чимало і тільки випадково вони не стали вбивцями. Ваш задум викликає тривогу. Ви обрали безумство як метод, обрали сміливо, я охоче це визнаю, сьогодні крайнощі всім імпону* ють, та якщо цей метод не приведе до мети, боюся, що тоді вам лишиться тільки безумство.

— Бувайте здорові, Лохер,— сказав Маттеї.

Про цю розмову Лохер доповів мені письмово. Як завжди, важко було вчитати його почерк — дрібні, старанно виписані готичні літери. Я покликав Генці, щоб він теж ознайомився з документом. Генці виснував з ньо-го, буцімто лікар сприйняв міркування Маттеї як безпідставну гіпотезу. Я не був такий певний, мені здавалося, що Лохера налякала власна сміливість. Тепер завагався і я. Ми ж не одержали від крамаря ніяких докладних свідчень, які могли б перевірити, він зізнався — і квит. До того ж знаряддя вбивства ще не знайдено, а на жодній бритві в крамаревому коробі не виявлено слідів крові. Знову було над чим замислитися. Звісно, провина з фон Гунтена не спадала, важка підозра тяжЬ ла над ним, але я позбувся спокою. Поведінка Маттеї стала мені тепер куди зрозуміліша, ніж попервах. І, на велику прикрість прокуророві, я звелів ще раз пильно обшукати весь ліс біля Мегендорфа. Та знову даремно* Знаряддя вбивства ми не знайшли. Мабуть, воно лежа* ло десь у яру, як гадав Генці.

— Ну,— сказав він, витягаючи з пачки одну зі своїх бридких, напахчених сигарет,— більше ми в цій справі нічого не можемо зробити. Або Маттеї з глузду зсунувся, або ми. Треба врешті це .з'ясувати.

Я показав фотокартки, що їх прислали на моє прохання. Усі три замордовані дівчинки були схожі одна на одну.

— Це також свідчить на користь гіпотези про їжакового велетня.

— Чому? — незворушно проказав Генці.— Такі дівчатка були, мабуть, до вподоби крамареві.— І він засміявся — Мене щиро дивує поведінка Маттеї. Я не хотів би опинитися в його шкурі.

— Ви його недооцінюєте,— пробубонів я.— Він здатний на все.

Навіть знайти вбивцю, якого взагалі немає? Можливо,— відповів я і поклав усі три знімки до справи-— Я тільки знаю, що Маттеї не вгамується.

Я мав слушність. Перші відомості я одержав від шефа міської поліції. Після засідання, де знову йшлося про розподіл наших компетенцій, той невдаха, прощаючись, завів мову за Маттеї. Певне, щоб подрочити мене. Я довідався, що Маттеї часто бачать у зоологічному саду і Ща в*н купив у гаражі біля майдану Ешер-Віс стару машину марки "неш". Невдовзі я одержав ще одне повідомлення. Воно зовсім збило мене з пантелику. То було — я добре пам'ятаю — в "Кроненгалле", суботнього вечора. Там зібралися всі, хто має в Цюріху популярність, ім'я й апетит. Поміж столиками сновигали меткі кельнерки, парували страви, а знадвору долинав гуркіт машин. Я сидів під картиною Міро, їв юшку з печінковими фрикадельками і навіть гадки не мав про щось лит хе, аж тут до мене озвався представник великої фірми продажу пального і відразу ж підсів до мого столика. Він був уже трохи напідпитку і поводився грайливо, замовив шампанське, а тоді, сміючись, розповів, що мій колишній обер-лейтенант змінив фах і працює тепер у Граубюндені поблизу Кура на автозаправній станції, яку їхня фірма збиралася закрити через нерентабельність.

Спершу я не хотів вірити тій звістці.

7 8 9 10 11 12 13