Після першої світової війни працював фельдшером у різних будинках для божевільних і в лікарнях, у вільний час готувався до екзаменів на атестат
зрілості, щоб мати можливість вчитися на лікаря, однак два рази провалювався: не склав екзаменів з класичних мов і з математики. Цей чоловік був здібний, здається, лише до медицини. Потім він став гомеопатом, зцілите-лем-шарлатаном, до якого зверталися люди з усіх верств населення, вступив у конфлікт із законом, на нього був накладений не вельми великий штраф, бо, як визнав суд, "його знання з медицини гідні подиву". За нього почали клопотатися, навіть заступалися газети. Та дарма. Згодом усе те заглухло. Він знову й знову брався за старе, та урядовці дивилися на нього крізь пальці. Він лікував людей у Сілезії, Вестфалії, в Баварії і в Гессені. І от через двадцять років настає велика зміна: у тридцять восьмому він складає екзамени на атестат зрілості. (У тридцять сьомому Емменбергер перебрався з Німеччини до Чілі). Успіхи Нееле з класичних мов і з математики були блискучі. В університеті спеціальним наказом його звільняють від занять, він блискуче, як і екзамени на атестат зрілості, складає випускний екзамен, одержує дрежавний диплом і на загальний подив влаштовується лікарем у концентраційний табір.
— Лишенько,— вигукнув Гунгертобель,— який ти з цього хочеш зробити висновок?
— Дуже простий,— відповів Берлах не без іронії,— вдаймося тепер до статей, які друкував Емменбергер у "Швейцарському медичному тижневику", надсилаючи їх із Чілі. І вони теж є фактом, яким ми не можемо знехтувати й повинні розслідувати. Ці статті з наукового погляду заслуговують на увагу. Хочу цьому вірити. Але в те, що вони написані людиною, яка начебто вирізнялася літературним хистом, як ти охарактеризував Емменбергера, я повірити не можу. Навряд чи можна висловлюватися більш неоковирно, ніж автор цих статей.
— Наукова праця — це зовсім не поезія,— заперечив лікар. — Кант, зрештою, теж незграбно писав.
— Дай спокій Кантові! — буркнув старий.— Він писав важкою мовою, але непогано. Однак автор цих статей із Чілі пише не лише важкою мовою, але й граматично неправильно. Той чоловік, здається, не розрізняє Давального відмінка від знахідного, що характерне бер-лінцям, які навіть замість "тебе" кажуть "тобі". Впадає в око й те, що він часто пише грецькі слова як латинські, ніби не має й уявлення про ці мови, так, наприклад, у п'ятнадцятому номері часопису за сорок другий рік чи то грецькою мовою, чи то латиною написано слово "гаст-роліз".
У палаті запала мертва тиша. На кілька хвилин.
А тоді Гунгертобель закурив свою "Літл роуз оф Суматра".
— Виходить, ти думаєш, ніби цю наукову працю написав Нееле? — спитав він нарешті.
— Не виключено,— спокійно відповів комісар.
— Не можу тобі нічим заперечити,— похнюпився лікар.
— Але нам треба знати міру,— сказав старий і закрив папку, що лежала в нього на покривалі.— Я довів тобі тільки ймовірність моїх тез. Але ймовірне — це ще не дійсне. Коли я скажу, що завтра, ймовірно, йтиме дощ, то це ще не означає, що він неодмінно йтиме. У світі, де ми живемо, думка й істина — не ідентичні. Наскільки нам тоді було б легше, Самуелю. Між здогадом і дійсністю завжди стоїть авантюрність цього буття, і нам, бачиш, випало ще з нею позмагатися.
— Та це ж нерозумно,— простогнав Гунгертобель й безпорадно глянув на свого друга, що, й досі заклавши за голову руки, нерухомо лежав у своєму ліжку.
— Ти наражаєшся на страшну небезпеку, якщо підтвердяться твої здогади, бо Емменбергер — це сущий диявол! — сказав він.
— Я знаю,— кивнув комісар.
— Та це ж нерозумно,— повторив лікар іще раз, тихо, майже пошепки.
— Справедливість завжди розумна,— наполягав на своєму Берлах.— Зателефонуй про мене Емменбергерові. Хочу завтра туди поїхати.
— Напередодні Нового року? — Гунгертобель схопився з місця.
— Авжеж, — відповів старий,— у Щедрий вечір.— І очі в нього єхидно заблищали.— Ти приніс мені Еммен-бергерів трактат про астрологію?
— Звичайно,— промимрив лікар. Берлах засміявся.
— То дай його сюди, цікаво, що там написано про мою зірку. Можливо, я маю ще якийсь шанс.
ЩЕ ОДИН ВІДВІДУВАЧ
Надокучливий старий, який всю другу половину дня витратив на те, що старанно списав цілісінький аркуш паперу, а потім по телефону зв'язався з кантональним банком і нотаріусом, цей начебто байдужий, загадковий хворий, до якого дедалі з більшою осторогою заходили медсестри, у незворушному спокої, ніби велетенський павук, плів своє мереживо, впевнено пов'язуючи один кінець з іншим. Під вечір, одразу після того, як Гунгертобель повідомив, що напередодні Нового року він може переїхати до клініки "Зонненштайн", старого відвідав іще один гість, і ніхто не знав, чи прийшов той з власної волі, чи, може, комісар його покликав. На ньому висів незастебнутий дощовик, кишені якого були напхом набиті газетами. Під дощовиком виднівся подертий сірий костюм у коричневу смужку, з його кишень теж стирчали газети; брудна шия була обмотана засмальцьованим лимонно-жовтим шовковим шарфом, до лисої голови ніби прилип берет. Під кущастими бровами виблискували очі, грубий закарлючений ніс, був вочевидь завеликий для цього чоловіка, а рот під ним страшно запався, бо там не було жодного зуба. Він голосно щось сам до себе говорив, начебто якісь вірші, а поміж ними, ніби острівці на морі, виринали окремі слова, такі як: тролейбус, транспортна поліція — через які він, не знати чого, страшенно злостився. До такого жалюгідного вбрання аж ніяк не пасував елегантний чорний ціпок зі срібним держаком, що вже зовсім вийшов із моди, бо походив, очевидно, з іншого століття; тим ціпком чоловік розмахував де треба й де не треба. Вже біля головного входу він мало не наскочив на медсестру, вклонився їй, пишномовно вибачився, затинаючись, після цього кудись збочив і несподівано потрапив у пологове відділення, увірвався майже до родильного залу, де все йшло повним ходом, якийсь лікар нагнав його звідти, він спіткнувся, перечепившись за вазу з гвоздиками, яких там безліч стояло перед дверима; нарешті його завели в новий корпус (зловили ніби сполоханого звіра), однак, перш ніж він зайшов у палату до старого, між ногами в нього заплутався ціпок, вирвався, пролетів поковзом з півкоридора й ляснув у Двері, за якими лежав тяжкохворий.
— Ця транспортна поліція! — вигукнув гість, коли вже стояв, нарешті, біля Берлахового ліжка. ("Слава Богу",— подумала медсестра-практикантка, що його супроводжувала).— І скрізь її повно-повнісінько. Все місто аж кишить від поліцейських-транспортників!
— Атож,— відповів обережний комісар, лагідно погоджуючись зі схвильованим відвідувачем,— така транспортна поліція тепер необхідна, Фортшіг. На транспорті повинен бути порядок, інакше матимемо ще більше жертв, ніж досі.
— Навести порядок у транспорті! — вигукнув Фортшіг писклявим голосом.— Гаразд. Це приємно чути. Але ж для цього не треба ніякої спеціальної транспортної поліції, для цього передовсім потрібно більше вірити в порядність людини. Увесь Берн перетворився у своєрідний табір поліцейських-транспортників, і не диво, що тут кожний, хто користується транспортбм, шаленіє. Але Берн був завжди похмурим кублом поліцейських, мерзенна диктатура здавна гніздилася в цьому місті. Ще Лессінг хотів написати трагедію про Берн, коли його сповістили про сумну смерть бідного Генці. Який жаль, що він її не написав! П'ятдесят років я живу вже в цьому кублі, яке зветься столицею, а про те, що значить для словесника ледь животіти в цьому сонному, оспалому місті (одержати тут можна хіба що літературний тижневик "Бунд"), я не хочу писати. Це жахливо, просто жахливо! П'ятдесят років заплющував я очі, коли ходив вулицями Берна, ще в дитячому візку я так робив, бо не хотів бачити це місто нещасть, де загинув мій батько, бувши ад'юнктом, а тепер, коли розплющую очі, іщгя бачу? Поліцейських-транспортників, скрізь поліцейських-транспортників.
— Фортшіг,— рішуче сказав старий,— нам треба поговорити зараз не про транспортну поліцію,— й він суворо глянув на нужденного чоловічка, що так занепав духом і тілом, а той уже сидів на стільці й, жалюгідно здригаючись, водив туди-сюди ^своїми великими совиними очима.
— Я навіть не знаю, що з вами сталося,— провадив далі старий.— До дідька, Фортшіг, у вас же є якийсь вихід, адже ви були справжнім молодчиною, а газета "Апфельшус" Ч яку ви видавали, була непогана, дарма що невеличка; але ж тепер ви її забиваєте такими зайвими речами, як транспортна поліція, тролейбус, собаки, філателісти, кулькові ручки, радіопрогравачі, театральні
"Влучний постріл" (нім.).
плітки, трамвайні квитки, кінореклама, федеральна рада та гра в ясе *. Енергія й пафос, з якими ви нападаєте на такі речі,— у вас завжди все це відбувається так, як у драмі Шіллера "Вільгельм Телль",— гідні іншої, важливішої справи, Бог цьому свідок.
— Комісере,—крикнув відвідувач,—комісере! Не грішіть на письменника, на людину, що пише, яку весь час переслідують самі невдачі, бо вона змушена жити в Швейцарії, і — а це ще в десять разів гірше,— змушена жити з тої Швейцарії.
— Ну, ну,— спробував заспокоїти його Берлах, але Фортшіг шаленів дедалі дужче.
— Ну, ну! — крикнув він і схопився зі стільця, підбіг до вікна, тоді до дверей, і так гасав увесь час, ніби маятник. — Ну, ну, це легко сказати. А що це "ну, ну" міняє? Нічого! Ій-бо, нічого! Хай так, я став посміховиськом, майже таким, як наші Габакуке, Теобальде, Ойста-хе і Мустахе, чи як там вони ще воліють називатися, оті, що забивають шпальти наших любих нудних газет своїми пригодами, які їм довелося пережити із запонками, заміжніми жінками й лезами для самобрийок,— все це, звісно, під рискою, де друкуються розважальні матеріали; але хто нині не опустився нижче тієї риски в цій країні, де й досі пишуть вірші про шелестіння душі, коли валиться весь світ! Комісере, комісере, хоч як я намагався своєю друкарською машинкою створити собі буття, гідне людини, але не міг заробити навіть того, що заробляє звичайний сільський сірома, усі спроби одна за одною згинули, згинули одна за одною всі надії, найкращі драми, найпалкіші вірші, найшляхетніші оповідання! Картярські будинки, скрізь самі тільки картярські будинки! Швейцарія зробила з мене блазня, дивака, донкіхота, що воює з вітряками й отарами овець.