За ліжко, на якому він лежав — у нічній сорочці й добре накритий,— і досі правила та сама каталка, на якій його сюди завезли; він упізнав її відразу, хоча її зовнішній вигляд був трохи змінений.
— Тут практичні люди,— сказав старий упівголоса в нічну тишу. Світловим конусом лампи, що оберталася на всі боки, він "пройшовся" палатою, побачив штору, за якою, напевне, причаїлося вікно, на ній були вигап-товані химерні рослини й звірі, які спалахували у світлі. "Відразу видно, що я на полюванні",— сказав старий сам до себе.
Він знову ліг на подушку й обдумав усе, чого домігся. Цього було малувато, хоч свій план він здійснив. Тепер треба продовжити розпочате, щоб щільніше зіткати тенета. Потрібно діяти, але як саме діяти й за що зачепитися, він не знав.
Берлах натис на кнопку, що побачив на тумбочці. Ввійшла сестра Клері.
— О, наша медсестра з Біглена, що на залізничній лінії Бургдорф — Тун,— привітався з нею старий.— Бачте, як я знаю Швейцарію, я — швейцарець, але давно вже живу за кордоном.
— Слухаю вас, пане Крамер, що сталося? Нарешті прокинулися? — сказала вона, зіпершись круглими руками на стегна.
Старий знову глянув на ручний годинник.
— Зараз лише пів на одинадцяту.
— Ви голодні? — спитала вона.
— Ні, не голодний,— кволо відповів комісар.
— Бачите, ви не відчуваєте навіть голоду. Я покличу лікарку, адже ви з нею вже познайомилися. Вона зробить вам іще один укол,— відказала сестра.
— Пусте! — буркнув старий.— Мені ще не робили жодного уколу. Увімкніть краще лампу, що на стелі. Я хочу оглянути палату. Треба ж принаймні знати, де лежиш.
Все це його дуже дратувало.
Палату заповнило біле, але не сліпуче світло, про яке й не скажеш, звідкіля воно лине. Кімната в новому освітленні вималювалася ще виразніше. Вся стеля над хворим (це він з неприємністю помітив аж тепер) була суцільним дзеркалом. Бачити себе отак увесь час над собою, буде, очевидно, не дуже приємно. "Суцільна дзеркальна стеля, можна збожеволіти", — подумав він, жахнувшись кістяка, що вирячився на нього зверху, коли він туди глянув. Та він ще дужче жахнувся, коли збагнув, що то був він сам. "Дзеркало бреше,— подумав старий,— є такі дзеркала, які все спотворюють, я не міг так схуднути. Він знов оглянув палату, забувши, що поруч незворушно чекає сестра. Стіна ліворуч нього була із скла, а за ним виднілися оголені постаті, танцюючі чоловіки й жінки, повирізувані на сірій ґрунтовці хоча й чисто схематичними лініями, однак за всіма правилами пластики; а від правої зелено-сірої стіни поміж дверима і шторою над палатою крилом звисала Рембрандтова картина "В анатомці", здавалося, вона тут ні до чого, однак все тут було продумане, все зроблене так, аби надати палаті трохи фривольності, дарма що над дверима, в яких уже стояла сестра, йисів грубо витесаний з дерева чорний хрест.
— Ну, сестро,— сказав старий і досі дивуючись, що завдяки освітленню так змінилася вся палата; бо раніше він звернув увагу лише на штори, а танцюючих жінок і чоловіків, картини "В анатомці" і хреста він зовсім не бачив; однак сповнений тривогою, яку навіяв на нього весь цей невідомий світ, він мовив: — Ну, сестро, це дивна палата для лікарні, завдання якої повертати людям здоров'я, а не доводити їх до божевілля.
— Ми в "Зонненштайні",— відповіла сестра Клері й склала на животі руки.— Ми задовольняємо всі бажання,— базікала вона далі, сяючи своєю порядністю,— най-скромніші й будь-які. Слово честі, якщо вам не подобається картина "В анатомці", то прошу. Ви можете одержати "Народження Венери" Боттічеллі або щось Пікассо.
— Тоді вже хай буде краще "Лицар, Смерть і Сатана",— сказав комісар.
Сестра Клері вийняла записника. "Лицар, Смерть і Сатана",— занотувала собі.
— Завтра її вам змонтують. Гарна буде картина для палати смертників. Вітаю вас. Ви маєте добрий смак.
— А мені здається,— відповів старий, дивуючись брутальності сестри Клері,— що мої справи не такі вже й кепські.
Сестра Клері поважно похитала своєю червоною великою головою.
— Кепські,— рішуче заперечила вона.— Тут лише вмирають. Виключно всі. Я Ще нікого не бачила, хто б вийшов з третього відділу живим. А ви теж у третьому відділі, і тут уже нічим не зарадиш. Кожному треба колись вмерти. Ось почитайте, що я про це написала. Вийшло це в друкарні Ліхті у Валкрінгені.
Сестра вийняла з-за пазухи невеличку брошурку й поклала її старому на ліжко. "Клері Глаубер. Смерть як мета й доцільність нашого життя. Практичний посібник".
— Чи не покликати лікарку? — спитала вона тріумфуючим тоном.
— Ні,—відповів комісар, й досі тримаючи в руках "Мету й доцільність нашого життя". — Вона мені не потрібна. Але я хотів би, щоб розсунули штори. И відчинили вікно.
Розсунулися штори, погасло світло.
Старий вимкнув і настільну лампу.
Дебела постать сестри Клері зникла в освітленому прямокутнику дверей, однак, перш ніж вони зачинилися, комісар гукнув:
, — Сестро, ще одне! Ви досить відверто відповідаєте на всі запитання, скажіть мені ще раз правду: чи є в цьому будинку карлик?
— Звичайно,— почувся брутальний голос із прямокутника.— Ви ж його бачили.
І тоді двері зачинилися.
"Безглуздя,— подумав він.— Я вийду з третього відділу живий. Тут немає нічого складного. Я зателефоную Гунгертобелю. Скажу: я надто хворий, аби затівати щось розумне проти Емменбергера. Завтра повертаюся до Са-лема".
Він не боявся й не соромився зізнатися в цьому.
Надворі стояла ніч, і його сповила темрява палати.
"Колись же мають задзвонити дзвони,— подумав він,— цюріхські дзвони, вони сповіщатимуть про початок Нового року".
Десь пробило дванадцяту.
Старий чекав.
Десь озвалися інші дзиґарі, вони теж пробили дванадцять нещадних ударів. Удар за ударом, ніби удари молота у металеві ворота.
А тоді жодного звука, не чути навіть бодай далеких вигуків щасливої людської юрби.
Новий рік прийшов мовчки.
"Світ вимер,— подумав комісар, а тоді знову: — Світ вимер. Світ вимер".
Він відчув, що чоло йому зросив холодний піт, краплини повільно котились уздовж його скронь. Він розплющив очі. Лежав нерухомо. Сумирно.
До нього здалека долинуло ще дванадцять ударів, що пролунали над пустельним містом. Тоді йому здалося, ніби він тоне, ніби його поглинає якесь безкрайнє море, непроглядна пітьма.
Прокинувся він удосвіта, в ранкових сутінках нового дня.
"Вони не сповістили про початок Нового року", — думалося йому раз у раз.
У палаті було моторошніше, ніж учора.
Довго вдивлявся він у світанок, що тільки-но народжувався, у ці зелено-сірі тіні, які почали зникати, аж поки зрозумів.
Вікно було заґратоване.
ДОКТОР МАРЛОК
"Та він уже прокинувся",— сказав хтось за дверима про комісара, що втупився в заґратоване вікно. В палату, яку дедалі більше заповнював примарний, туманний ранок, зайшла стара жінка в білому лікарському халаті з в'ялим, обрезклим обличчям, і Берлах ледве розпізнав лікарку, яку він бачив поруч із Емменбергером в операційній залі. Сіпнувшись від огиди, він втомлено дивився на неї. Не звертаючи уваги на комісара, вона відгорнула спідницю й через панчоху зробила собі в стегно укол, а тоді випросталася, вийняла ручне люстерко й підфарбувалася. За цією процедурою старий стежив, ніби заворожений. Для жінки, здавалося, він просто не існував. Риси її обличчя позбулися огидності й знову приваблювали колишньою свіжістю й виразністю. Тепер у палаті, нерухомо спершись на одвірок, стояла жінка, краса якої впала йому в око, тільки-но він прибув до лікарні.
— Я розумію,— сказав неквапом старий, звільняючись від свого заціпеніння, проте ще виснажений і спантеличений.— Морфій.
— Авжеж,— сказала вона.— У цьому світі потрібні такі речі... комісаре Берлах.
Старий крізь вікно дивився в ранок, що вже спохмурнів. Бо надворі лив дощ, змішувався зі снігом, який, оче-видно, зостався ще з ночі. Потім тихенько, ніби між ін-щим, він сказав:
Ви знаєте, хто я.
Тоді знову втупився у вікно.
— Ми знаємо, хто ви,— підтвердила лікарка. Вона й досі спиралась об одвірок, встромивши обидві руки в кишені халата.
— А як ви про це довідалися? — спитав комісар, хоча, власне, це його зовсім не цікавило.
Вона кинула йому на ліжко газету. Це був "Бунд".
На першій сторінці було його фото, як одразу визначив старий — знімок, зроблений навесні, коли він іще палив бразільські сигари "Ормонд-бразіл", а під знімком стояло: комісар міської поліції Берна, Ганс Берлах, пішов на пенсію.
— Звичайно,— буркнув комісар.
Потім глянув спантеличено й сердито на газету вдруге, бо в очі йому впала дата випуску. Вперше він втратив самовладання.
— Дата! — крикнув він захриплим голосом.— Дата, лікарко! Дата виходу газети!!
— І що ж? — спитала вона з незворушним виразом обличчя.
— Вже п'яте січня,— ледве переводячи подих, розпачливо сказав комісар. Аж тепер він збагнув, чого він не чув новорічних дзвонів і чого минула ніч була така страшна.
— А ви чекали якоїсь іншої дати? — єхидно і явно з цікавістю спитала вона, звівши трохи догори брови.
Він крикнув:
— Що ви зі мною зробили?
Комісар спробував був підвестися, але немічно упав на постіль.
Ще кілька разів змайнули в повітрі його руки, а далі він знову лежав нерухомо.
Лікарка вийняла портсигар і взяла звідти сигарету. Здавалося, все це їй було байдуже. ✓
— Я не хочу, щоб у моїй палаті палили,— сказав Берлах тихо, але рішуче.
— Вікно заґратоване,— відповіла лікарка й головою показала туди,— де за залізними гратами лив дощ.— Навряд чи ви можете тут щось наказувати.
Тоді вона обернулася до старого й стояла тепер перед його ліжком, засунувши руки в кишені халата.
— Інсулін,— пояснила вона, спогорда глянувши на нього. — Шеф провів з вами інсулінотерапію. Це його метод.
Вона засміялася.
— Чи не хочете ви його заарештувати?
— Емменбергер убив одного німецького лікаря на прізвище Нееле, до того ж він оперував людей без наркозу,— холодно сказав Берлах. Він відчував, що мусить схилити лікарку на свій бік.
Він рішуче зважився іти на все.'
— Він іще багато чого наробив, наш доктор,— відказала лікарка.
— Ви це знаєте?!
— Звичайно.
— Ви знаєте, що Емменбергер під прізвищем Нееле був табірним лікарем у Штутгофі? — гарячково спитав комісар.
— Звичайно.
— Ви також визнаєте, що він убив Нееле?
— А чому б ні?
Отак зненацька Берлах знайшов підтвердження своїй підозрі, цій жахливій, начебто безглуздій підозрі, яку він вичитав із старої фотокартки та з того, як зблід Гунгертобель, і яку всі ці нескінченні дні він носив із собою, ніби страшний тягар.