Берлінець зроду не спромігся б так розмовляти бернською говіркою".
Берлах знову глянув на жінку.
— Моя асистентка, пані доктор Марлок,— відрекомендував її лікар.
— Щиро радий познайомитися,— сухо сказав старий. А тоді несподівано, трохи повернувши до лікаря голову, спитав:—Чи ви жили в Німеччині, докторе Емменбергер?
— Багато років тому,— відповів лікар,— але в основному я жив у Сантьяго в Чілі.
Його обличчя не виказувало того, що він міг думати й чи схвилювало його це запитання.
— В Чілі, в Чілі,— мовив старий, а тоді знову повторив: — В Чілі, в Чілі.
Емменбергер запалив сигарету й підійшов до пульта управління; залу поглинула напівтемрява, лише над комісаром ледь-ледь світилася невеличка синя лампа. Видно було тільки операційний стіл і обличчя двох людей у білому, що стояли перед ним; старий помітив також, що зала закінчувалася вікном, крізь яке іззовні проривалися до нього далекі вогники. Червона цяточка сигарети, яку палив Емменбергер, рухалася вгору-вниз.
"У таких залах звичайно не палять,— промайнуло в комісаровій голові.— Я трохи таки вивів його з рівноваги".
— А де ж зупинився Гунгертобель? — спитав лікар.
— Його я відіслав,— пояснив Берлах.— Хочу, щоб ви обстежили мене без нього,
Лікар зсунув на лоб окуляри.
— Гадаю, що ми все-таки можемо довіряти докторові Гунгертобелю?
— Авжеж,— відповів Берлах.
— Ви — хворі, — провадив далі Емменбергер, — операція була небезпечна, й вона не завжди вдається. Гунгертобель сказав мені, що ви це все усвідомлюєте. Гаразд. Нам, лікарям, потрібні мужні пацієнти, яким можна сказати правду. Я щиро б радів, якби Гунгертобель був присутній при обстеженні, й дуже шкодую, що він вас послухався. Ми, медики, повинні співпрацювати, це — вимога науки.
Комісар відповів, що як колега він це добре розуміє. Емменбергер здивовано спитав, що хворий має на увазі. Наскільки йому відомо, пан Крамер— не лікар.
— Простісінька річ,— засміявся старий.— Ви виявляєте хворобу, а я — воєнних злочинців.
Емменбергер знову запалив сигарету.
— Для приватної особи то, мабуть, не зовсім безпечне заняття,— спокійно сказав він.
— Безперечно,— відповів Берлах,— і ось я саме в розпалі своїх розшуків захворів і попав до вас. Я вважаю невдачею, що лежу ось тут, у "Зонненштайні"; чи може, це — щастя?
Емменбергер відповів, що про перебіг хвороби він ще не може робити ніяких прогнозів. А Гунгертобель, здається, зробив не дуже оптимістичні висновки.
^— Ви ж мене ще не обстежували,— зауважив старий.— В цьому, власне, й причина того, чого я не хотів, аби при обстеженні був присутній наш славний Гунгертобель. Ми повинні бути неупереджені, якщо хочемо домогтися якогось успіху. А успіху ми хочемо домогтися: і ви, і я. Немає нічого гіршого, ніж створити собі уяву про злочинця чи й про хворобу ще до того, як вивчив запідозрюваного в його середовищі й ознайомився з його звичками.
— Слушна думка,— погодився лікар.— Хоча я нічого не розумію в криміналістиці, однак це не підлягає сумніву. Сподіваюсь, пане Крамер, що тепер, у "Зоннен-штайні", ви зможете трохи відпочити від своєї професії.
Потім він запалив третю сигарету й мовив:
— Думаю, що воєнним злочинцям ви дасте тут спокій.
Емменбергерова відповідь на хвилину насторожила старого. "Хто кого допитує?" — подумав він і глянув Емменбергерові в обличчя, в це обличчя, що у світлі єдиної лампи справляло враження маски з блискучими скельцями окулярів, за якими його очі, здавалося, були надто великі й глузливі.
— Любий докторе,— сказав старий,— ви ж не будете запевняти, ніби в якійсь країні немає хворих на рак.
— Але ж це не означає, що у Швейцарії є воєнні злочинці! — весело засміявся Емменбергер.
Старий допитливо глянув на лікаря.
— Те, що сталося в Німеччині, може статися в кожній країні, коли для цього створені певні умови. Ці умови можуть бути різні. Жодна людина не є винятком, жоден народ. Від одного єврея, якого в концентраційному таборі оперували без наркозу, я почув, докторе Емменбергер, що є лише одна різниця між людьми,— це різниця між катами й катованими. Однак я гадаю, що є ще різниця між спокушеними й тими, хто втримався від спокуси. Тож ми, швейцарці, ви і я, належимо до останніх, що є милістю, а не помилкою, як багато хто каже, тільки нам велено молитися: "І не введи нас в спокусу". А я потрапив до Швейцарії не для того, щоб взагалі шукати воєнних злочинців, а щоб вистежити одного воєнного злочинця, про якого я, правда, знаю небагато, бо бачив тільки його невиразне фото. Але я хворий, докторе Емменбергер, і тепер моя гонитва кінчилася нічим, тож переслідуваний навіть не знає, що я вже натрапив був на його слід. Жалюгідний спектакль.
— Тоді у вас навряд чи є ще якийсь шанс знайти того, кого шукаєте,— байдуже відповів лікар, випустив поперед себе дим від сигарети, і над головою старого засвітилося тоненьке коло молочного кольору. Берлах побачив, як він зробив очима знак лікарці, і та подала йому шприц для ін'єкцій. На хвилину Емменбергер зник у темряві зали, потім, коли його вже знову було видно, він тримав у руках якийсь тюбик.
— Ваші шанси мізерні,— сказав він знову, набираючи у шприц якоїсь безбарвної рідини.
Але комісар заперечив:
— В мене є ще одна зброя. Візьмімо ваш метод, докторе. Ви приймаєте мене після того, як я в цей останній сумний день року крізь сніговій і дощ прибув із Берна до вашої лікарні, і для першого обстеження приймаєте мене одразу в операційній залі. Для чого ви це робите? То ж дивно, що мене запхали до зали, від якої пацієнта має пройняти жах. Ви це робите для того, щоб настрахати мене, бо моїм лікарем ви зможете бути лише тоді, коли візьмете наді мною гору, а я норовливий пацієнт, про це, очевидно, вам уже сказав Гунгертобель. То ви, мабуть, і зважилися на цю психічну атаку. Ви хочете взяти наді мною гору, щоб можна було мене лікувати, а це, власне, і є страх перед одним із засобів, який ви мусите застосувати. Так і в моїй клятій професії. У нас із вами однакові методи. Я можу боротися з тим, кого шукаю, тільки за допомогою страху.
Шприц у Емменбергеровій руці вже був націлений на старого.
— Ви — хитрий психолог, — посміхнувся лікар.— Правда, я хотів цією залою справити на вас сильне враження. Страх — то необхідний засіб. Однак перш ніж я візьмуся за свою справу, послухаймо про вашу до кінця. Що ви збираєтесь робити далі? Я аж тремчу з цікавості. Переслідуваний не знає, що ви його переслідуєте, принаймні, це ваші власні слова.
— Він запідозрює, але точно не знає, а це ще небезпечніше для нього,— відповів Берлах.— Він знає, що я в Швейцарії й що я шукаю якогось воєнного злочинця. Він вгамовуватиме свою підозру й увесь час запевнятиме себе, що я шукаю когось іншого, а не його. Бо, майстерно провівши деякі заходи, він застрахував себе і, шукаючи порятунку, втік зі світу жахливих злочинів сюди, до Швейцарії, звичайно, під чужим прізвищем. Це — велика таємниця. Але в найтемніших закутках своєї душі він, очевидно, здогадується, що я шукаю саме його, а не когось іншого, саме його. Тож його проймає страх, тим більший страх, чим неймовірнішим йому здається, що я шукаю його, тоді як я, докторе, лежу в своєму ліжку в цій лікарні недужий, зовсім немічний. Він замовк.
Емменбергер здивовано, майже співчутливо глянув на нього, спокійно тримаючи в руці шприц.
— Маю великий сумнів щодо вашого успіху,— холодно сказав він.— Але бажаю вам щастя.
— Він сконає зі страху,— незворушно відповів старий.
Емменбергер повільно поклав шприц на маленький стіл із скла й металу, що стояв біля каталки. Ось він лежав, той шприц, підступний, гострий. Емменбергер стояв, нахилившись трохи вперед.
— Ви такої думки? — спитав нарешті.— І вірите в це? — Його вузенькі очі за окулярами майже непомітно примружилися. — Дивно, що сьогодні ще можна побачити такого, сповненого надій, оптиміста. Хід ваших думок сміливий, сподіваймося, що реальність ошукає вас не дуже. Було б прикро, якби наслідки ваших пошуків виявилися невтішними.— Це він сказав тихенько, ніби трохи здивовано. Потім знову заглибився у темряву, і нараз операційну залу залило яскраве світло. Емменбергер стояв біля розподільного щита.
— Я вас пізніше обстежу, пане Крамер,— сказав він, усміхаючись.— У вас серйозна хвороба. Ви це знаєте. Підозра, що вона може привести до фатального кінця, ще є. У мене, на жаль, саме таке враження після нашої розмови. Відвертість за відвертість. Обстеження, власне кажучи, не буде легким, бо доведеться, напевне, провести хірургічне втручання. Але ми краще зробимо це після Нового року, чи не так? Не треба псувати гарного свята. Головне, що я насамперед узяв вас під опіку.
Берлах нічого не відповів. Емменбергер загасив сигарету.
— Туди к бісу! — вигукнув він.— Та я ж палив в операційній залі! Пан Крамер мене розхвилював. Вам треба було, пані, і його, і мене стримувати.
— Що воно таке? — спитав старий, коли лікарка дала йому дві червоні пілюлі.
— Це заспокійливі ліки,— пояснила вона.
Однак воду, яку вона йому подала, він випив з іще більшою відразою.
— Подзвоніть сестрі,— здалеку, від розподільного щита, наказав Емменбергер.
В дверях з'явилася сестра Клері. Вона видалася комісарові лагідним катом. "Кати — завжди лагідні",— подумав він.
— Яку палату ви підготували для пана Крамера? — спитав лікар.
— Сімдесят другу, пане,— відповіла сестра Клері.
— Дамо йому п'ятнадцяту палату,— сказав Емменбергер. — Там він буде у нас під надійним контролем.
Втома знову здолала комісара, її він відчув іще в Гунгертобелевій автомашині.
Коли сестра повезла старого назад у коридор, візок зробив різкий поворот. Тут Берлах, вириваючись іще раз із обіймів утоми, глянув в Емменбергерове обличчя.
Він побачив, що лікар уважно за ним спостерігає і весело всміхається.
Трясучись, ніби в пропасниці, старий упав на подушку.
ПАЛАТА
Коли він прокинувся (була ніч, близько пів на одинадцяту; проспав він, очевидно, години зо три), то лежав уже в кімнаті і тепер почав її розглядати здивовано й тривожно, однак із певним відчуттям задоволення: хо-ча він і ненавидів лікарняні палати, ця йому сподобалася, вона більш скидалася на робочий кабінет, на технічний клас, наскільки це йому вдалося побачити в голубому світлі настільної лампи, що горіла ліворуч від нього, проте кімната була холодна і непривітна.