По-перше, воно має здатність бути холодним у спеку і теплим на холоді.
– Що? – перепитав шокований Пітер.
– Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, – пояснив Папуга, – то в ньому буде тепло в холодну погоду та прохолодно в спекотну.
– Це добре, – замислено мовив Саймон.
– Пласти желе просто збирають і складають у стоси, – вів далі Папуга, – а коли треба, беруть один пласт і щось із нього вигадують.
– Щось вигадують? – перепитала Пенелопа. – Що це має означати?
– Зараз покажу, – сказав Папуга. – Підійдіть-но ближче.
Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Місячні телята скубали траву і час від часу приємно мукали: "му-у-у-у". Діти помітили ватажка череди. Він був більший за інших, і в нього на шиї висів великий золотий дзвіночок із написом "Ватажок".
– Добридень, – привітався Папуга.
Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: "Му-у-у-у-у".
– Не дуже цікаві співрозмовники, – прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. – Дуже обмежений словниковий запас.
Ватажок і далі привітно дивився на них.
– А тепер, друже, – продовжив Папуга, – нам треба кілька пластин желе. Якщо тобі не важко.
Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, мелодійно замукав. Череда відразу стала в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв своє місце в центрі. Коли всі вже були готові, ватажок почав співати, тобто він хитав головою туди-сюди, так щоб дзвоник дзеленчав не в ритм, і вигукував: "Му-му-у, му-у-у, му-у-у". І тоді вся череда заковзала по колу та хором енергійно замукала: "Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у".
Усе це звучало дуже голосно і навіть гнітюче, але діти зауважили, що коли стадо ковзає по колу, то щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі, гладенькі, прозорі листи.
– Добре, добре, вже досить! – закричав Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.
Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке, крихке зелене скло.
– Ніяк не можуть навчитися рахувати, – роздратовано сказав Папуга. – Ну, нехай, усе одно знадобиться.
Пенелопа підняла одну пластину й побачила, що вона пругка й легка, мов павутина.
– О, воно трохи схоже на пластмасу, – сказала вона.
– Краще за пластмасу, – сказав Папуга. – Бо коли ви придумали з нього все, що треба, і воно вам більше не потрібне, вам досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не могло зіпсувати пейзаж.
– Що значить "викинути з голови"? – перепитав Пітер.
– Гаразд, візьмемо дві пластини, бо більше нам не потрібно, а решту доведеться ліквідувати. Дивіться.
Діти заворожено дивились, як Папуга ходив від одного листа желе до іншого, зосереджено дивився на них і промовляв: "Щезни".
І пластина миттю скручувалася, меншала, аж поки не зникала зовсім зі звуком, схожим на вибух маленької повітряної кульки.
– Неймовірно! – вигукнув Саймон.
– Я ніколи такого не бачив, – сказав Пітер.
– То ви просто кажете їм, що робити? – запитала Пенелопа.
– Так, – сказав Папуга і витер чоло крилом. – Але для цього потрібно дуже зосередитись. І тоді, звичайно, вигадувати з нього що завгодно, будь-яку річ – тільки й того. Дивіться.
Він підійшов до однієї з двох пластин місячного желе й простягнув крило.
– Дай мені два шматки розміром дев'ятнадцять на шістнадцять дюймів, – сказав він, і пластина слухняно відірвала від себе два шматки вказаного розміру.
Папуга перелетів на плече до Пенелопи.
– А тепер, – сказав він, – стійте тихо, поки я не вигадаю з них що-небудь.
Діти затамували подих.
– Що ти хочеш із них вигадати? – не витримав Саймон.
– Відра! – сказав Папуга, пильно вдивляючись у шматки желе.
Діти уважно спостерігали, аж ось побачили, як шматки желе змінили колір із ясно-зеленого на темно-зелений, а тоді раптом згорнулися і почали гнутись і корчитись, крутитись, підстрибувати і звиватись по-всякому. А потім вони здійснили якийсь дуже складний рух – почулось легеньке "пах-х!" – і перед ними стояли два маленькі гарненькі відерця.
– Слухайте, це ж просто диво! – вигукнув Пітер, вражений побаченим.
– Тепер я не дивуюся з того, що ви вважаєте желе таким цінним, – зауважив Саймон.
– Це найпрактичніша річ, яку я тільки коли-небудь бачила, – впевнено сказала Пенелопа.
Папуга тим часом в одне цеберко набрав холодного молока, а в інше – вершків із мушлі якогось теляти. Тоді мандрівники подякували череді, яка в унісон ввічливо промовила "Му-у-у!", прихопили пласти желе та пішли назад до річки й до своїх речей.
– Ага, ось і ви, – сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. – Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.
– Як би ти могла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, – сказав Папуга.
– Ми принесли тобі вершків, – поквапливо докинула Пенелопа.
– Вершків? – повторила павучиха. – Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?
– На жаль, ні, – серйозно відповіла Пенелопа.
– Ну що ж, – зітхнула Дульчібелла. – Я так і думала, це легко було передбачити.
Тим часом Папуга максимально сконцентрувався і вигадав із желе новий розкішний човен, тоді на човен завантажили спорядження та Папужину клітку й спустили на спокійні води річки.
– Йо-хо-хо і всяка всячина, – радісно вигукнув Папуга. – Ще трішки, й ми доберемося до лук Єдинорогів, а звідти ще якихось півгодини сходити вгору до Кришталевих Печер.
– Я вже так хочу побачити єдинорогів, – зітхнула Пенелопа. Вона вела долонею по золотавій осяйній воді, а Пітер і Саймон налягали на весла.
– Так, мушу визнати, єдинороги дуже красиві тварини, – розважливо сказав Папуга. – Але дуже, дуже набундючені, якщо ви розумієте, про що я, – ну, тобто вони завжди тримаються свого кола. Сноби! Завжди кажуть "Ну, нас це не стосується" – хоча насправді стосується, бо, щиро кажучи, в Міфології усе всіх стосується. Я маю на увазі, що всі ми маємо довіряти одне одному, інакше просто зникнемо, хіба ні?
– Може, вони просто сором'язливі? – припустила Пенелопа.
– Сором'язливі? Ні, це не про них, – обурився Папуга. – Вони просто ліниві. Коли я прийшов до них поговорити про василісків, знаєте, що вони сказали? Мене це просто розлютило. Вони сказали: "А яке нам до того діло? Це ваша з Г.Г. справа вгамовувати непокірних". Ха! Я їм ще покажу непокірних, коли ми повернемося до влади.
– Ліс закінчується, – сказав Пітер на носі човна. – Здається, ми виходимо на відкритий простір.
– Що ж, доведеться мені полетіти розвідати місцевість, – сказав Папуга, взяв підзорну трубу і полетів геть, а за кілька хвилин повернувся. Він хвацько облетів човен і сів до Пенелопи на плече.
– Все спокійно, – сказав він. – Нічого не видно. Пливіть он до тієї бухточки – там і пристанемо.
Так вони й зробили: витягли на берег човен, спустили його та спакували. І почимчикували горбистими луками, серед розкиданих тут і там куп блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, а там, як казав Папуга, лежали Кришталеві Печери. Хоча сонце нітрішки не піднялося над обрієм, чомусь значно потеплішало, й хлопці відчули, яка це тяжка праця – нести Папужину домівку з усім начинням, та ще й власне спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм стати на перепочинок – і діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно хотілося.
– Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, – сказала Пенелопа. – А ви тим часом гарно відпочиньте.
– Будь обережна, – застеріг Пітер. – Не відходь далеко.
– Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,– заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.
– Добре, я все одно далеко не піду, – пообіцяла Пенелопа.
– Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, – ліниво промимрив Саймон у півсні. – І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.
– Не бійся, не забуду.
Пенелопа почала поволі підійматися схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м'якою пружною травою під ногами. Вона вийшла на вершечок пагорба, поглянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась її очам, і мальовничим різнобарвним пейзажем: ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами – аж раптом помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що вона не встигла як слід її роздивитися. Тому дівчинка зачаїлася в блакитних заростях і тихенько чекала, доки тваринка знову з'явиться. Незабаром це сталось, і Пенелопа мало не задихнулася від подиву й захоплення: виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача, чи ні. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй в жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько як здоровенний кольоровий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті очі сяяли, а луска виблискувала на сонці червоним і золотим. Коли він повернув голову, щоб розглянутись кругом себе, Пенелопа почула тихе хрупання та брязкіт його луски, побачила хмарки блакитнуватого диму, які випливали з його ніздрів, мерехтіння жовтогарячого полум'я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.
Єдиноріг, напевне, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Вона бачила, як надимались його ніздрі й боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже давно гнався за ним.
Василіск оглянув долину, поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, як той кіт; тоді опустив свою велику півнячу голову до землі та почав принюхуватись і тихо гарчати низьким черевним звуком – для Пенелопи це був наймоторошніший звук на світі.