Балакучий згорток

Джеральд Даррелл

Джеральд Даррелл

БАЛАКУЧИЙ ЗГОРТОК

Цю книжку присвячено моїй хрещениці Дейрдрі Олександрі Плетт

Люба Дейрдре!

Ось обіцяна книжка, – маю надію, що вона стане тобі до вподоби.

За наступної нашої зустрічі дарма питати в мене, чи все в книжці правда, – я присягнув, що збережу таємницю. Але ось тобі кілька натяків.

Наприклад, можу тебе запевнити, що індійський кузен Папуги – істота абсолютно реальна і не лише роз'їжджав на ролс-ройсі, а й насправді мав міжнародний паспорт. Якщо тобі колись доведеться відвідати Грецію, ти знайдеш мадам Гортензію на її помості, точнісінько, як я описав, і зможеш проїхатися долиною до самого входу в Міфологію. І нарешті якщо ти зазирнеш в книжку Едуарда Топсела під назвою "Історія чотириногих", ти прочитаєш там, що горностаї справді були засобом проти василісків.

А якщо так, то як ти можеш сумніватися в іншому?

Твій хрещений Джеррі

Розділ І

Балакучий згорток

Саймон і Пітер прилетіли в Афіни, у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи. Двері літака відчинились, і в обличчя їм хлюпнула хвиля гарячого, мов з печі, повітря, і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі примружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум'я, дослухаючись до розкотистого гортанного звучання грецької мови, що заполонила все довкола.

Дядько Генрі на перший погляд справляв грізне враження: це був здоровенний чоловік, схожий на великого брунатного орла, з гачкуватим носом, гривою сивого волосся і непропорційно великими руками, якими він розмахував без упину. Аж дивно, що такий непривабливий чоловік міг бути батьком такої гарненької дівчинки, як Пенелопа, – такої стрункої, з такими великими зеленими очима і каштановими косами.

– Ага, – сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. – От ви й приїхали! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як тоді, коли ми зустрічалися востаннє – відразу після вашого народження. Тоді ви були ніби двоє білих мишенят: такі самі рожеві та бридкі.

– Тату, – втрутилася Пенелопа, – який же ти грубіян!

– Грубіян? Я не грубіян, – відрубав дядечко Генрі, – я просто розповідаю.

– А це ваш багаж? – поцікавилась Пенелопа.

– Так, – відповів Пітер. – Оті дві валізи і човен.

– Човен? – здивувався дядечко Генрі. – Який ще човен?

– Надувний, – пояснив Саймон. – Нам його тато подарував.

– Яка зручна і потрібна річ! – вигукнув дядечко Генрі. – Дуже добре, що ви його прихопили.

Хлопчики зашарілися від радості й вирішили, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже й сердитий, як спершу здалося. Відтак вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі та рушили вперед, опромінені сонцем, а довколишній ландшафт невдовзі поцяткували сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.

Вілла дядечка Генрі – велика безладна будівля, – розляглася на кручі над синім морем, її широкі веранди були затінені кущами винограду, з-поміж листя звисали величезні грона – хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни дому були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, ніби в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим "французьким вікном" – до самої підлоги – що виходило просто на обплетену виноградом веранду.

– Ого! – поцінував Пітер. – Тепер я зможу щодня до сніданку зривати цілі кетяги винограду.

– Тут у саду ростуть ще апельсини, і мандарини, й інжир, – додала Пенелопа, – а ще кавуни, абрикоси і груші.

Дівчинка сиділа на ліжку і спостерігала, як гості розпаковують речі.

– Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, – сказав Саймон.

– Я теж, – погодився Пітер. – От тільки спека: раз така спека, значить, ми справді тут.

Пенелопа засміялася:

– Але буде ще гарячіше, ніж тепер.

– Скупатися – ось що нам потрібно, – відгукнувся Пітер.

– Я саме про це подумала: добре було б поплавати сьогодні пополудні, – сказала Пенелопа. – Після обіду. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла – найкраще місце, щоб поплавати.

– Можна буде спустити на воду човен, – сказав Саймон.

– Супер! – відгукнувся Пітер. – І вирушити на ньому в плавання, на пошуки пригод.

Після обіду трійко дітей переодяглися в купальні костюми, взяли човен з помпою і потягли його вниз кам'янистим схилом пагорба, серед тонких пахощів чебрецю і мирту, – туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягся величезний білий пляж. Блакитні води були такі тихі, як води озера, й такі прозорі, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти між тим робили перерву та пірнали у морську прохолоду. Але врешті-решт човен напомпували, і тепер він непевно погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмаринка. Діти видряпалися на борт, прихопивши з собою найнеобхідніші для подорожі речі, які вони мусили-таки взяти через наполягання Пенелопи: велику пляжну парасолю і сумку з пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо – і так вони відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега, з маслинових дерев, долинала невиразна музика цикад. Діти пропливли приблизно чверть милі, коли хлопці поклали весла і витерли піт з облич.

– Нічого собі, жарка робота! – промовив Пітер.

– Угу, – погодився Саймон. – Я просто плавлюся.

– Здається, ми вже далеченько запливли, – поспішила підтримати хлопців Пенелопа. – Все-таки це ваш перший день тут, та ще й за такої спеки. Може, нам би десь тут зупинитися перепочити?

Саймон зиркнув через плече. За кількасот ярдів від них над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

– Ну, як вона вам? – запитав він. – Може, тут, на косі, й пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.

Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну – поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію – так їй здалося, – але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега – там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами – аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев'язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька – пакунок заговорив.

– Егей! – вигукнув згорток рипучим голосом. – Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця – гойда-да, гойда-да – вкрай небажана для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев'язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.

– Морська хвороба – це просто мука, – провадив далі згорток. – Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.

"Хто це тут розмовляє?! – вигукнула подумки Пенелопа. – Не може бути, що звертаються до мене".

Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.

– Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, – промовив він роздратовано. – Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

– Ми на місці, – відповів той перший, рипучий голос, – завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.

Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.

– Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! – шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. – Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

– Що таке? – запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

– Скажи їй, хай іде собі, – пробурмотів Пітер. – Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку – це вже занадто.

– Це не ігри, – обурено прошепотіла Пенелопа. – Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.

– Що ж ти такого знайшла? – поцікавився Саймон, потягуючись.

– Пакунок, – відповіла Пенелопа. – Великий пакунок.

– О Боже! – заволав Пітер. – І заради цього ти нас розбудила?

– Що ж в ньому надзвичайного? – спитав Саймон.

– А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? – відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. – Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.

– Розмовляє? – вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. – Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.

– Балакучий пакунок? – здивувався Саймон. – Певно, ти жартуєш.

– Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, – сердито промовила Пенелопа. – Скажу вам більше – він розмовляє двома голосами.

Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.

– Послухай, Пенні, – стурбовано сказав Саймон, – ти впевнена, що тобі це не причулося?

Пенелопа аж тупнула ногою з досади.

– Звичайно, впевнена, – сердито прошепотіла вона. – Ви двоє – такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: