Як би там не було, дякую тобі за все, – сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.
– Що ж, – підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, – схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів – нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п'ятдесяти. Це спокійне працьовите плем'я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.
– А які вони, ті грифони? – спитав Пітер.
– Ну, – мовив Папуга, – на мій погляд, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова та крила – як у орла; до речі, крила у наших грифонів суто декоративні, звичайно, літати вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші швидше барви піску. Як я вже казав, вони лагідні та працьовиті, головне їхнє завдання – добувати й накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли б.
– І більше нічого вони не роблять? – спитав Саймон.
– Ні, – відповів Папуга. – Вони добрі, поважні хлопці, але практично цілком позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г.Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледь вдалося відшукати три пари – лише три! – у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди та заснували колонію. Вони розробляють єдине у Міфології родовище золота й роблять це надзвичайно вправно.
Поки вони собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу змішаним лісом із пляшкових і коркових дерев. І ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима в дітей постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі було прорубано безліч тунелів, що вели вглиб – очевидно, це були шахти: безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали на поверхню навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.
Як тільки наповнені вагонетки під'їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, й воно миттю плавилось. З іншого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його у форми, схожі на цеглини. Коли золото застигало та твердішало, ще троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки та везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів, котрі лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили довкола своїми гарячими золотими очима.
Ледь один вартовий вгледів невеличку кавалькаду єдинорогів, як одразу сів, розправив крила й тричі протрубив у тонкий золотий ріжок. Усі грифони негайно полишили свої справи та обступили прибульців, а з шахт почали підходити все нові й нові грифони, вкриті іскристим золотим пилом. Невдовзі діти стояли в оточенні приблизно п'ятдесяти грифонів. Вони готові були погодитися з Папугою щодо зовнішності цих істот: ті справді були гарні – завбільшки з дуже великих собак з тулубом лева і в лев'ячій шкірі барви піску. Великі орлині голови, яким надавали грізного вигляду міцні вигнуті дзьоби, все-таки викликали симпатію завдяки виразним великим очам. Крила свої грифони час від часу здіймали над головою, розправляли і сплескували ними, як це роблять хижі птахи.
– Доброго ранку, доброго ранку, золотошукачі грифони, – звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. – Я привіз вам вітання від Г.Г.
Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:
– Доброго ранку! – і виштовхнули наперед оратора.
– Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, – промовив він глибоким басом.
– Є! Так є! – хором вигукнули грифони, киваючи головами.
– Ми чули, що василіски вбити вас і Г.Г., що ви двоє є вбиті, й ми були дуже сумні, – вів далі оратор.
– Ми обидва – як бачите, і я, і Г.Г. так само – при доброму здоров'ї, – сказав Папуга. – Єдине лихо – василіски зробилися зовсім некеровані.
– То є дуже погано, – сказав грифон. – Василіски не мають некеровані бути зовсім.
– Звичайно, – продовжував Папуга. – Але вони, до того ж, викрали Великі Книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати Книги – я разом із оцими дітьми.
– Друзі герра Папуги є наші друзі теж, – сказав грифон і вклонився.
– Василіскам треба дати добрий урок, – вів далі Папуга. – Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю на день. Хто знає, чим це скінчиться?! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.
– Що? – рикнули грифони в один голос. – Ми не є на то згідні.
– Отакі-то справи, – підсумував Папуга. – І власне цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів та жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли б знати, чи можемо розраховувати на вашу допомогу?
Грифони порадилися між собою низькими розкотистими голосами, помахали крильми, поклацали дзьобами. Нарешті оратор звернувся до Папуги:
– Ми є згідні. Ми будемо приєднатися до вас. Ми думаємо, що керування василісків не є добре для Міфології. Ми є чекаючі на ваші інструкції.
– Дякую вам, – озвався Папуга. – Ми дамо вам знати, коли настане час.
– Ми завжди є до ваших послуг, – відповів грифон і вклонився.
Діти їхали верхи, віддаляючись від долини, і постійно чули: "тук-тук-тук" – перестук грифонових молотів глибоко під землею, і булькотіння та клекотіння розплавленого золота, що кипіло в гігантських казанах.
– Фантастика! – захоплено вигукнув Пітер, коли вони полишили долину. – Грифони мені подобаються: вони як ті люди, на яких можна покластися у важку хвилину.
– Вони незграбні, зате надійні, – сказав Папуга.
– Ну, то ми, виходить, назбирали вже ціле військо, – зауважив Саймон. – Разом із єдинорогами, горностаями і грифонами у нас майже тисяча воїнів.
– І всі вони нам знадобляться, – сказав Папуга. – Ті василіски просто так не здадуться. Їхній замок практично неприступний.
– Що значить "неприступний"? – втрутився Етельред, підстрибуючи вгору-вниз позаду Пенелопи на спині в її єдинорога.
– Це значить, що в нього нелегко проникнути, – пояснила Пенелопа.
– Хо-хо, авжеж, нелегко! – вигукнув Етельред. – А як же та труба, що я вам показав?
– Боюсь, вони досі вже знайшли її та закрили, – сказав Папуга.
– Гаразд, тоді я ось що скажу, – стрепенувся Етельред. – Не така вже я нікчемна жаба, як дехто тут гадає. Ще малим пуголовком я бавився скрізь у замку, облазив там кожну шпаринку. І чого вже я не знаю про замок, того взагалі краще не знати, тож я вам кажу: не такий він вже й неп… неп… словом, як вам здається.
– Ну, побачимо, – промовив Папуга. – Коли ми будемо розробляти план вирішального бою, твої знання будуть доречні, як ніколи.
Вони їхали крізь густі зарості Коркового Лісу, аж тут єдинороги, які щойно бігли цілком безтурботно, зненацька зупинились, почали задкувати і тупцювати на місці.
– Гей, гей, гей! – вигукнув Папуга. – Що це таке?
Але тут два єдинороги, ті, що везли Саймона і Пітера з Папугою на плечі, кинулися в гущавину. Пенелопин єдиноріг став дибки, скинув Пенелопу і Етельреда й теж галопом поскакав за ними. Пенелопа злетіла в кущі й так вдарилась, що аж світ їй потьмарився, а Етельред, міцно стискаючи в лапах її аптечку, гримнувся головою об землю і, очманілий, так і розпластався посеред стежки. Пенелопа якраз зібралася встати, підійти до свого підопічного, подивитися, як він там, – аж раптом кров захолола у неї в жилах. Із-за повороту стежки, з Коркового Лісу, з'явилися три василіски. Вони розміряно крокували, і луска їхня брязкала, а бляклі очі світилися. Пенелопа залізла назад у кущі й там завмерла, сподіваючись, що василіски не звернуть уваги на Етельреда, та він лежав просто на їхньому шляху, тож надії були марні. На додачу він саме сів і взявся зі стогоном чухати свою бідолашну голову – тут василіски до нього й підскочили.
– Гар-р! – грубим і огидним голосом рикнув той, котрий ішов попереду. – А це що таке?
– Я перуанський торговець фруктами, мандрую тут і призбирую вантаж небесної моркви, – негайно заторохтів Етельред вельми переконливо і впевнено.
– Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, – сказав перший василіск, втупившись у нього, і маленькі язички диму та полум'я лоскотали його ніздрі. – Ти значно більше нагадуєш жабу.
– Гаразд, я відкрию вам таємницю, – сказав Етельред із посмішкою. – Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свій дзьобик? Я не хотів би присмалити капелюха.
– Давай, говори, – василіск відійшов трохи. – Що за таємниця?
– Ну гаразд, – сказав Етельред. – Я жаба, й це правда. А перебрався я на перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.
– Що? – гаркнув василіск.
– Я замаскований, переодягнений, – пояснив Етельред.
– Чому? – запитав василіск.
– Тому що, – відповів Етельред, – я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок від Головного Грифона Головному Василіску.
– Який іще подарунок? – поцікавився василіск.
– Повний набір для майстра контррозвідки, – відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. – Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла у Того, – за мить!
– Я тобі, жабо, не вірю! – гримнув василіск. – Показуй, що там у тебе в сумці.
Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці було тільки медичне спорядження. Їй здалося, що Етельред пропав, бо коли василіски побачать, що в сумці, відразу ж заарештують його, якщо не зроблять чогось гіршого.
– Я так не можу, – запротестував Етельред. – Це є нечемно і непристойно – показувати комусь чужі подарунки.
– Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, – сказав василіск.
– Ну-у-у, – протяг Етельред, вочевидь зволікаючи. – Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?
– Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, – повідомив василіск. – Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг добре почути.