Півтори сотні гострих рогів у вашому розпорядженні.
– Дякую, ваша величносте, – сказала Пенелопа.
– Ми зв'яжемося з вами, щойно розробимо з Г.Г. план операції, – пообіцяв Папуга. – А тепер, будь ласка, скажи своїм підлеглим, щоб ні пари з уст про те, що ви нас бачили. Знаєте, несподіванка – це половина успіху.
– Жоден єдиноріг про це не розкаже, – запевнив його Король.
– Тоді ми поїхали! – сказав Папуга і сів до Пенелопи на плече. – Чим швидше ми доберемось до Кришталевих Печер, тим краще.
І невеличка кавалькада єдинорогів із дітьми та спорядженням на спинах рушила до лісистих гір, які були десь за півмилі.
– Було дуже розумно з твого буку заручитися підтримкою єдинорогів, – прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. – А ти кмітлива дівчинка!
– Але як нерозумно з їхнього боку було не підтримати нас відразу, – пошепки відповіла Пенелопа. – Зрештою, Міфологія така само їхня країна, як і ваша, то чому ж вони вам не допомогли?
– Правильно, – сказав Папуга. – Так і є. Але навіть із їхньою допомогою нам доведеться боротися що є сили, аби подолати василісків. Вони, мабуть, дуже впевнені у власній могутності, якщо ризикнули розлютити єдинорогів спробою викрасти Септімуса.
– Добре, а в Міфології часом нема інших тварин, які б могли нас підтримати? – запитав Пітер, який їхав поруч із Пенелопою, тим часом як Саймон брав ліворуч.
– Та нібито є, – відповів Папуга, – але від них мало користі. Ну, скажімо, місячні телята. Вони дуже корисні створіння, але нічим не можуть нам допомогти. Можливо, грифони приєднаються до нас, це була б добра підтримка. Дракони теж могли б нам допомогти, якби Табіта не зробила такої дурниці.
– Але що ж такого зробила Табіта? – запитав Саймон.
– Розкажу, коли прийдемо на місце, – відповів Папуга. – Нам лишилося тільки поминути оці дерева.
Вони йшли крізь зарості коркових дерев, і тут побачили довгасту, теракотово-червону скелю, а в ній – ракоподібний вхід у печеру. Коли наблизилися, побачили, що вся трава при вході в печеру випалена, а кущі почорніли і обгоріли.
– Знову ці василіски, – вибухнув гнівом Папуга. – Вони були тут і пробували дістатися до Г.Г. Гляньте лишень, як вони спалили підлісок.
– Надіюсь, вони не заподіяли містеру Джанкетберрі ніякої шкоди, – сказала Пенелопа, зі страхом згадуючи, як гарчав василіск, переслідуючи Септімуса.
– Думаю, що ні, – відповів Папуга. – Кришталеві Печери особливі. В них не можна зайти ззовні та вийти зсередини.
Як і багато іншого в Міфології, це звучало дуже дивно, й діти сказали про це Папузі.
– Розумієте, – пояснив Папуга, – коли ми знайшли їх, то це були просто звичайні печери, але Г.Г. придумав щось схоже на рідкі кристали, які можна було пускати, як мильні бульбашки, а через певний час вони твердішали. Г.Г. так пишався цим винаходом, що заповнив ним усі печери. І тому коли заходиш сюди, то ніби йдеш крізь гігантські мильні бульбашки. Вони прозорі, тож ти бачиш, куди йдеш, але потрапити всередину дуже важко, якщо не знаєш, куди звертати. Ніби в прозорому лабіринті. Тільки я і Г.Г. знаємо, як можна сюди зайти і як вийти звідси.
Тепер вони опинилися перед входом до величезної печери, й діти побачили, що вона справді має такий вигляд, ніби її наповнили великими мильними бульбашками, прозорими та ніжними, з веселковими відблисками на кожній – ніби справжні мильні бульбашки.
– А тепер, хлопці, – сказав Папуга єдинорогам, – попасіться краще тут тихенько, поки ми не покличемо вас.
Единороги дружно кивнули та пішли собі в Корковий Ліс.
– Ходімо за мною, – сказав Папуга, подлубався в шафі та видобув звідти компас.
Діти зібрали спорядження і клітку й пішли за Папугою в Кришталеві Печери.
У Пенелопи було таке відчуття, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілися відгалуження, які здавались нескінченними, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.
– Третій справа, другий зліва, п'ятий справа, четвертий зліва, – бурмотів дорогою Папуга та пильно вдивлявся в компас.
Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, й здивований Саймон запитав у Папуги, звідки воно.
– Світлячки, – пояснив Папуга. – Г.Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.
– Грибами? – перепитав Пітер.
– Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне світло, – сказав Папуга.
Вони вже дуже далеко заглибились у печери, й кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів вони побачили яскраве біле світло.
– Майже прийшли, – пробурмотів Папуга, – майже прийшли. Б'юсь об заклад, бідолашний Г.Г., йому погано тут без мене. Але тепер ми тут, і скоро розв'яжемо цю проблему.
Вони завернули за ріг й увійшли до величезної овальної кришталевої зали, освітленої купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два півкруглі алькови, які теж кудись вели. У головній залі стояли довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованими зі срібного дерева, а також кілька зручних низьких диванів із яскраво гаптованими подушками. В першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на якій кипіла безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та в'язки цибулі. В другому алькові містилася лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка, і море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.
Спиною до них там стояв низенький товстенький чоловічок у чорній із золотом мантії, такому само чорному з золотом капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.
– Стій! – закричала проява, неоковирно розмахуючи луком і стрілою. – Стій! Ще один крок – і я запущу стрілу тобі в горло, ти, бридкий, непокірний василіску!
– О Боже, – сказав Папуга. – Він знову загубив окуляри.
– Стій! Наблизишся бодай на крок – і я пристрелю тебе! – Г.Г. знову потрусив луком.
– Г.Г.! – погукав Папуга. – Це я, Папуга!
Г.Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники високі, худі та похмурі, як чаплі), виявилося, що у Г.Г. радісне кругле обличчя, довга сива борода аж до пояса та довге сиве волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, світилася лисина.
– Паскудний василіску! – закричав чарівник, дико озираючись. – Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну імітацію?
– О Боже, – сказав Папуга, – як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі не знімав їх.
З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г.Г. на плече.
– Це я, справді, це я, Папуга. Я повернувся! – сказав Папуга йому на вухо.
– Папуго, Папуго, невже це ти? – запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.
– Авжеж! – відповів Папуга.
– Ох, Папуго, я такий радий, що ти повернувся, – сказав Г.Г.
– І я радий, що повернувся, – сказав Папуга.
– Ну, ну… – сказав нарешті Г.Г., потужно висякався і сів на крісло. – Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і був упевнений, що ці жахливі василіски спалили тебе.
– Це все жаби, – пояснив Папуга, – вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір та вкинули в річку.
– Яка брутальність, яке нахабство, – Г.Г. почав нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від злості. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.
– Дякую, дякую, це дуже люб'язно, – промимрив Г.Г. – І що було далі, Папуго?
– Ну, – сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.
– Які діти? – запитав чарівник, роззираючись довкола.
– Ті, що стоять ось тут, біля вас, – терпляче пояснив Папуга.
– О Боже, то це діти? – запитав Г.Г. – А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? – запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.
– Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, – підсумував Папуга. – Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.
– Тоді я перед вами в боргу, – сказав Г.Г., намагаючись потиснути руку стільцю. – Я у великому боргу перед вами.
– А тепер, перед тим як ми продовжимо, – сказав Папуга, – дозвольте мені знайти ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили?
– Я не знаю, – безпорадно визнав чарівник. – Спочатку я розбирався з василісками й загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою – мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! – і загубив другу пару. Потім я надягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.
– Добре, стій на місці, поки я не повернусь, – сказав Папуга, – бо знову вдаришся.
Тепер він літав по кімнаті й скрізь, куди тільки міг, заглядав у пошуках окулярів.
– Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? – запитала Пенелопа й поклала руку йому на плече. – Ось тут є диван.
– Е… Так, дякую, – сказав Г.Г. – Тільки, будь ласка, звіть мене Г.Г., як усі.
– Дякую, – сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.
– Ти дівчинка? – зрозумів Г.Г., вдивляючись їй в обличчя.
– Так, – посміхнулася Пенелопа. – Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати, Пітер і Саймон.
– Вітаю, вітаю, – покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. – Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту. Розумієш, як жінка жінку?
– Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, – тривожно відповіла Пенелопа. – Я зовсім не впевнена, що мені це вдасться, розумієте?
– А я впевнений, – Г.Г. широко всміхнувся. – У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку – запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, щойно отримаю окуляри.
Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.
– Ось, тримай, – сказав він і віддав їх господареві. – Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?
– Ой, так-так… – сказав Г.Г. і радо начепив окуляри. – Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найневідповідніше місце для окулярів, і я не сумнівався, що, власне, через це обов'язково його згадаю.
Папуга тяжко зітхнув, бо для нього це була не первина.
– Які ж ви гарні дітки, – сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький, товстенький Миколай. – Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька.