Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, він так втомився, що не міг бігти далі, а впав на землю і прищулив вуха, очі його розширились від жаху. Аж ось василіск, вочевидь, нанюхав слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім побіг униз, на долину.
Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро бажала допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що кожен крок, який ненароком приверне увагу василіска, може стати фатальним і для малого єдинорога, і для неї самої. Але, сидячи в кущах, Пенелопа обмірковувала план – хоч і небезпечний, зате надійний. Вона помітила, що василіск виявився не дуже вправним слідопитом – кілька разів зовсім губив слід і блукав по колу, стиха кудкудакаючи. Пенелопа зробила висновок, що коли вона переб'є запах єдинорога, то можна сподіватися, що василіск остаточно втратить його слід. Але існував єдиний спосіб це зробити: перебити запах єдинорога своїм власним. Вона розуміла, що план дуже ризикований і якщо він провалиться, то розлючений василіск може спалити їх обох. А ще вона знала, що коли довго думати про це – і про ризик теж, – то відвага може її покинути, тому Пенелопа підхопилася на рівні, зигзагами побігла поміж кущів туди, де лежав єдиноріг, і взяла його на руки. Малий, мабуть, подумав, що на нього знову хтось напав, ще якийсь василіск, тихо перелякано заіржав і заходився буцати її рогом та брикатися.
– Перестань битися, дурнику, – прошепотіла Пенелопа. – Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.
При слові "друг" єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, зазираючи в обличчя великими, наляканими, темно-синіми, як фіалки, очима.
– Друг? – тихо перепитав він. – Друг?
– Так, – шепнула Пенелопа. – Лежи тихо, і я спробую тебе врятувати.
Єдиноріг був маленький, як фокстер'єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялася думати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах, бо навіть не уявляла, що ж тоді робитиме. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, й тепер вона дивилася на це, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все тут і там, аж зненацька став дибки та перелякано загарчав. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум'я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, ніби в нього жорстокий напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся та побіг геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.
– Ось і добре, – сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. – Не знала, що від мене так тхне. Але, як би там не було, він таки втік.
– Дякую, ти врятувала мені життя, – сказав єдиноріг приємним голосочком. – Ти дуже добра і дуже смілива.
– Ну, не знаю, – сказала Пенелопа, – нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?
– Наш табун он там, – показав єдиноріг. – Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.
– Що-що ти хотів? – перепитала Пенелопа.
– Побуцатись, – повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз, так, що його ріг зблиснув. – Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться Великий Турнір з Буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?
– Кронпринц? – здивовано перепитала Пенелопа.
– Ага, – відповів малий. – Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама-король і королева.
– Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, – суворо сказала Пенелопа. – Подумай тільки – кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.
– Я знаю, – промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, – але мені дуже потрібно було попрактикуватися в буцанні, а Корковий Ліс – ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.
– А твої мама і тато знають, що ти тут? – поцікавилася Пенелопа.
– Ні, – відповів Септімус. – Вони завжди зчиняють таку бучу!
– Але вони, певне, вже не знаходять собі місця, – сказала Пенелопа. – Чим швидше ти повернешся до них, тим краще.
– Так, – погодився Септімус, – але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї провини мене переслідував василіск.
– Добре, – відповіла Пенелопа. – Але чому ж він тебе переслідував?
– Він сказав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали вплив на єдинорогів, – відповів Септімус. – І він усе-таки один раз зловив мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живий, розумієш. І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?
Пенелопа здригнулася від цих слів.
– Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось постараємось повернути тебе в сім'ю.
І вони пішли, щоб приєднатися до гурту.
Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно вдалося уникнути. Коли вони повернулись, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених і вражених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.
– Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, – виправдовувалась Пенелопа, – але я не мала часу. Я повинна була робити все зразу.
– Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоч подякувало тобі, – суворо сказав Папуга. – Такий легковажний малий не заслуговує на порятунок.
Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.
– Вони всі однакові, ці єдинороги, – похмуро буркнув Папуга. – Всі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи взагалі що-небудь, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.
– Але він ще дитина, – сказала Пенелопа. – І, мусиш визнати, він справді дуже гарний.
– Вони всі такі, – сказав Папуга. – Особливо його тато і мама. Гаразд, думаю, нам пора в дорогу, та ще й треба повернути цього шибеника в лоно сім'ї.
І вони рушили вперед, а Септімус усе вибрикував довкола них.
– Як думаєш, Пенелопо, мені краще тримати ріг так чи отак – як гарніше? – усоте запитав він.
– Якщо ти не замовкнеш, – розлютився Папуга, – то я візьму в Пенелопи ножиці та обстрижу тобі хвоста й гриву.
Ця жахлива погроза справила бажаний вплив на Септімуса, він зробився дуже слухняний і навіть запитав Пенелопу, чи можна йому щось понести.
Їхній шлях пролягав між величезними блакитними кущами, аж раптом щось загриміло й земля затремтіла в них під ногами.
Перш ніж хтось устиг поворухнутись, табун лавандових і білих єдинорогів, проламуючись крізь кущі, протупотів копитами і раптово спинився за п'ять футів від наших мандрівників, так що діти опинилися всередині частоколу з гострих золотих рогів, загрозливо націлених на них.
– Агов! Тихше! – закричав Папуга. – Спиніться! Що це за дурниці? Це ж ми!
Тісне коло єдинорогів розступилося, і з-поміж них вийшов дуже великий єдиноріг прекрасного, глибокого лавандового кольору, із хвостом і гривою, ніби з медового бурштину, а його закручений ріг сяяв, як новісінька золота монета. Було зрозуміло, що це і є Король єдинорогів, а той стрункий білий єдиноріг із золотим хвостом і гривою, що стояв за ним, – це Королева.
– Жартуєш, Папуго, це що – ти? – здивовано запитав Король.
– Звичайно, це я, а ти що думав? – запитав Папуга.
– Нам сказали, що коли василіски захопили владу, ти втік із країни, – сказав король.
– Що?! – обурився Папуга. – Я? Тобто я втік з країни?
– Ну, це, звичайно, на тебе не схоже, – провадив єдиноріг, – але сам Г.Г. зізнався, що ти зник і не залишив навіть прощальної записки, а василіски сказали, що ти втік.
– Я їм покажу "втік", як тільки повернуся до влади, – грізно гукнув Папуга.
– Так, – підхопив Пітер, – аякже, втік. Ми їм завдамо жару, Папуго, не турбуйся.
– Це василіскам ще доведеться втікати, коли ми їх вгамуємо, – докинув Саймон. – Вони ж такі тупі, що одного вже обдурила навіть моя сестричка.
– Агов, – обурилася Пенелопа, – що значить "навіть моя сестричка"?
– Я не те мав на увазі, я не хотів тебе образити, – поквапливо виправдовувався Саймон. – Я мав на увазі, що це доводить, наскільки василіски тупі та як легко їх можна обдурити.
– Пенелопа врятувала мене від василіска, – сказав Септімус і почав розповідати (з деякими перебільшеннями), як вона це зробила.
– Усі ми, єдинороги, в боргу перед тобою, – сказав Король, і очі його заблищали. – Віднині кожен єдиноріг у країні Міфології до твоїх послуг. Тільки попроси, і ми зробимо все, щоб виконати твоє бажання. А поки що ці четверо моїх слуг до ваших послуг – по одному на кожного з вас, щоб їхати верхи, та ще один для Папуги і спорядження.
– Красно дякую, ваша величносте, – сказала Пенелопа. – Ви дуже щедрі. Сподіваюся, мені можна попросити вас про маленьку послугу?
– Говори, – промовив єдиноріг. – Якщо тільки буду в змозі, то я виконаю будь-яке твоє бажання.
– Тоді чи не погодились би ви разом зі своїми підлеглими приєднатися до нас із Папугою, Саймоном і Пітером, щоб спільними силами перемогти цих невихованих і небезпечних василісків? – запитала вона.
– Узагалі-то, ми, єдинороги, тримаємся окремо, у своєму колі, – сказав Король. – Ми не втручаємося в чужі справи. Але якщо ти цього бажаєш і оскільки василіск намагався викрасти мого сина, я, таким чином, урочисто заявляю, що всі єдинороги в Міфології, зі мною включно, служитимуть вам, аж поки ми не переможемо василісків.
– Красно дякую, – сказала Пенелопа, – я дуже, дуже, дуже вам вдячна.
– Оце штука! – вигукнув Папуга. – Оце удача! Разом ми зможемо підкорити і знищити цих вогнедиших, нікчемних і неслухняних василісків.
Діти поклали своє спорядження і клітку Папуги на широку спину єдинорога та осідлали інших трьох.
– Пам'ятайте, – сказав Король, – коли ми будем вам потрібні, пришліть нам повідомлення, і ми відразу прибудемо.