Десь виступив із промовою і сам Фаркс. Оглушливий гамір і гук наповнювали повітря, лунали посвисти, тупіт кінських копит, поліцейські взялися за гумові кийки та шланги, і обидва таксі — з генеральнім директором і з власником салону — попали під струмені води, ще й Наделерові не поталанило, бо з цікавості він опустив був шибку в машині. Тоді обидва водії, брудно лаючись, завернули біля крамниці Вренера й Потта у старе місто.
Погано заасфальтовані вулиці стрімко йшли вгору, уздовж них виднілися старі жалюгідні халабуди, пивниці й шинки. Невеличкими зграйками стояли повії, схожі на чорних птахів, вони махали руками і щось вигукували; було так холодно, що мокрі таксі вкрилися памороззю. На майже не освітленій вулиці Фенебр коло будинку номер сорок три (де жив Пассап) Архілохос — і досі тримаючи в руці білі троянди — вийшов із своєї блискучої, немов казкової машини, прикрашеної бурульками, що яріли й дзвеніли, і звелів водієві його зачекати. Вуличні хлопчаки притьмом оточили генерального директора, хапаючи його за холоші; нарешті, позбувшись їх та проминувши п'яну люту консьєржку, він потрапив усередину старого високого будинку і став братися нескінченними сходами вгору. Ті сходи настільки спорохнявіли, що кілька разів проламувалися в нього під ногами і він повисав у повітрі, вчепившись за дерев'яні поручні руками, що дедалі дужче боліли.
Так він ледве добувався з поверху на поверх, майже в суцільній темряві, раз у раз придивляючись до тих чи інших пошарпаних дверей, чи не зазначено на них ім'я "Пассап"; за Архілохосом сопів Наделер, та грек і досі не звертав на нього найменшої уваги. На сходах було неймовірно холодно, десь бренькали на піаніно, десь гупало вікно, за якимись дверима верещала жінка і горлав чоловік, скрізь смерділо розпустою, гульнею. Архілохос підіймався дедалі вище, знову провалився по коліно, попав головою в павутиння, в нього по лобі проповз жирний напівзамерзлий павук, грек гидливо його скинув. Пальто на хутрі від Ватті та гарний новий костюм від О'Ніл-Папперера забруднилися, штани подерлися, тільки троянди й досі були прекрасні.
Нарешті в кінці вузеньких стрімких сходів, що вели на горище, Архілохос побачив розхитані двері, на них хтось скоса написав крейдою величезні літери: "Пассап". Він постукав. Поверхом нижче чатував у крижаній холоднечі Наделер. Архілохосові ніхто не відповів. Він постукав удруге, тоді втретє, вчетверте. Тиша. Член Всесвітньої церковної ради натис на ручку, двері виявилися незамкнені, і він увійшов усередину.
То було чимале горище, чимось схоже на критий тік, угорі — нагромадження дерев'яних бантин, під ногами — нерівна підлога. Скрізь стояли негритянські дерев'яні божки, стоси картин, порожні рами, скульптури (дивовижні дротяні каркаси), над розжареною залізною грубкою підіймався довжелезний, примхливо вигнутий димар, на підлозі валялися пляшки з-під вина й віскі, порожні тюбики, миски з фарбами, пензлі, скрізь лазили коти, купи книжок громадилися на стільцях або лежали розкидані на підлозі. Посередині стояв Пассап у халаті, що колись, мабуть, був білий, а тепер геть заляпаний фарбами. Пассап малював на полотні якісь параболи та еліпси, кружляючи навколо мольберта, а перед ним біля грубки на хиткому стільці сиділа, заклавши руки за голову, гладка дівка з довгими білявими косами, гола-голісінька. Член Всесвітньої церковної ради скам'янів (адже він уперше в житті бачив голу жінку) і ледве зважувався дихати.
— Ви хто такий? — спитав Пассап.
Архілохос назвався, трохи здивований цим питанням, адже в неділю художник перший привітався до нього.
— Що вам треба?
— Ви намалювали мою наречену Хлою зовсім без одягу,— пробелькотів грек. .
— Ви маєте на увазі картину "Венера, одинадцятого липня", висить у салоні Наделера?
— Саме її.
:— Одягайся,— звелів Пассап натурниці, та щезла за ширмою, а художник узявся довго й уважно розглядати Архілохооа, тримаючи в зубах люльку, дим від неї підіймався вгору, аж до дерев'яного склепіння.— Ну то й що?
— Добродію,— гідно почав Архілохос,— я шанувальник вашого таланту, стежу за вашими творчими успіхами із щирим захватом, ви навіть стали номером четвертим у моєму світопорядку.
— Який ще світопорядок? Що за безглуздя? — спитав Пассап, накладаючи на палітру нові купи фарб (синій кобальт та вохру).
— Я склав список найгідніших представників нашого часу, список, так би мовити, моральних взірців.
— І що з того?
— Добродію, не зважаючи на весь мій захват, на всю пошану до вас, я змушений просити у вас пояснення. Адже не кожного дня трапляється, що наречений бачить свою наречену на картині в образі Венери, зовсім голою. Навіть якщо ми маємо до діла з абстрактним живописом, однаково людина, яка здатна тонко відчувати, зрозуміє основне.
— Безперечно,— підтвердив Пассап,— але мої критики на це не здатні.
Він і далі пильно роздивлявся Архілохоса, підійшов до нього ближче, обмацав його, немов конячку, відступив трохи назад і примружився.
— Роздягайтесь! — раптом наказав він, налив собі склянку віскі, вихилив її й натоптав тютюном люльку.
— Але...— спробував був заперечити Арнольф.
— Ніяких "але"! — загримів Пассап і так люто глянув невеличкими чорними колючими очима на Архілохоса, що того аж заціпило.— Я хочу намалювати вас у подобі Арея.
— Якого Арея?
— Бога війни в давній Греції,— пояснив Пассап.— Скільки років я шукав потрібного натурника, до пари моїй Венері. І тепер знайшов: це ви. Типовий тиран, який обожнює гуркіт війни, недолюдок, що купається у крові. Ви грек?
— Авжеж, тільки...
— Ось бачите!
— Пане Пассап,— нарешті здобувся на слово Архілохос,— ви помиляєтесь. Я зовсім не тиран, не недолюдок, я не купаюся в крові, не обожнюю гуркоту війни. Я — чоловік миролюбний, член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріанської церкви, зовсім непитущий, ніколи не курю. До того ж я вегетаріанець.
— Пусте! — сказав Пассап.— А хто ви такий?
— Я генеральний директор відділу атомних гармат і...
— Чудово! — урвав його Пассап.— Таки справді бог війни. І тиран. Просто ви ще не спромоглися розірвати пута, ще не виявили себе як слід. Ви — природжений гульвіса і еротоман, ви найкращий Арей, якого я міг собі уявити. Хутчій роздягайтесь! Я повинен малювати, а не базікати з вами.
— Я не роздягатимусь, поки тут ця панночка, котру ви щойно малювали,— затявся Архілохос.
— Катай звідси, Катрін. Він соромиться,— крикнув художник.— До завтра, пампушко!
Гладка дівка з білявими косами, вже вбрана, попрощалась й розчинила двері. А за ними стояв Наделер. Він тремтів з холоду і мало не задубів.
— Я протестую! — вигукнув власник салону хрипким голосом.— Я протестую, пане Пассап, адже ми домовились...
— Забирайтеся до дідька лисого!
— Я тремчу з холоду,— розпачливо кричав власник салону.— Ми з вами домовились...
— Тремтіть собі, як хочете.
Натурниця зачинила за собою двері, чути було, як вона спускається сходами.
— А ви й досі в штанях? — сердито спитав Архілохоса художник.
— Даруйте,— сказав генеральний директор, роздягаючись.— І сорочку теж скидати?
— Скидайте все.
— А куди квіти покласти? Вони для моєї нареченої.
— Киньте їх на підлогу.
Член Всесвітньої художньої ради старанно склав свій одяг, спершу витрусивши з нього пилюку (а її набралося чимало, поки він долав сходи), і тепер стояв голий.
Він замерзав.
— Присуньте стілець до грубки.
— Але...
— Станьте на стілець і приберіть позу боксера, руки зігніть під кутом у шістдесят градусів,— командував Пассап.— Саме таким я завжди уявляв собі бога війни.
Архілохос слухняно виліз на стілець, дарма що той дуже хитався.
— Страх який ви гладкий,— роздратовано бубонів художник, знову хильнувши віскі,— це мені до вподоби тільки в жінок, і то не в кожної. Та жир ми зріжемо. Головне — це довбешка і груди. Добре, що у вас на грудях багато волосся, це надає войовничості. Стегна теж непогані. Зніміть окуляри, вони псують мені все враження.
І Пассап заходився малювати — виводити кути у шістдесят градусів, еліпси й параболи.
— Добродію,— почав був знову генеральний директор, але вже прибравши позу боксера,— ви повинні мені пояснити...
— Помовчте,— загримів Пассап.— Коли тут комусь і дозволено говорити, то тільки мені. Те, що я намалював вашу наречену,— найприродніша річ у світі. Грандіозна жінка! Побачите, які в неї груди.
— Добродію...
— А які в неї стегна! А пупочок!
— Я просив би...
— Та станьте як слід, хай вам біс! — зашипів художник, нагромаджуючи на полотні шари вохри й синього кобальту.— Треба ж такої мороки — ще не бачили своєї нареченої голою, а вже заручилися!
— Ви товчетеся по моїх квітах. По білих трояндах.
— Пусте! От тоді було в мене справжнє натхнення. Коли я побачив вашу наречену без одягу, то замалим не перетворився в банального натураліста або в такого собі свіженького-святенького-веселенького-вільненького імпресіоніста, аякже, таке розкішне м'ясо, така ніжна шкіра! Та втягніть живота, скільки вам казати! Зроду я не мав такої божественної натурниці, як Хлоя. Яка прегарна спина, досконалі рамена, а дві пружисті сідниці, наче дві земні півкулі, як таке бачиш, то різні химерні думки в голову лізуть. Ніколи я не малював з такою радістю, як тоді. А взагалі я не люблю малювати жінок, хіба що зрідка беруся за таких гладких, як ота пампушка. Для живопису вони не становлять чогось особливого, інша справа — чоловіки, і найцікавіше в них — відхилення від класичних ідеалів. Але Хлоя! У неї все божественно-гармонійне, ноги, руки, шия такі пропорційні до всього тіла, а голова ще й досі не втратила своєї жіночності. Я відтворив її в скульптурі теж. Ось вона!
Він показав на якийсь покручений дротяний каркас.
— Одначе...
— Станьте ж як боксер,— спинив Пассап члена Всесвітньої церковної ради, відступив трохи назад, ще відступив, розглядаючи свою картину, підправив еліпс, зняв полотно з мольберта і приладнав нове.
— О, тепер ставайте на коліна,— звелів він.— Бог Арей після бою! Нахиліться трохи вперед. Я не можу щодня з вами працювати.
Архілохос, зовсім розгублений і мало не засмажений від сусідства з гарячою грубкою, вже ледве боронився:
— Я справді попросив би вас...
Та Архілохоса перепинив Наделер, ввалившись на горище як суцільний крижаний стовп, що тремтів і від цього бряжчав.