— Ми ж не можемо йти далі, не визволивши нашого любого Страшила.
Подорожні пішли берегом проти течії річки. Вони довго ішли, похнюпивши голови, плутаючись ногами в густій траві, і кожен з сумом думав про товариша, який залишився посеред річки.
Раптом Залізний Дроворуб закричав щосили:
— Погляньте!
І вони побачили Страшила, який мужньо висів на жердині посередині широкої та швидкоплинної річки. Сердега здалеку здавався таким сумним, маленьким та самотнім, що у друзів на очі навернулися сльози. Найбільше розхвилювався Залізний Дроворуб. Він безладно бігав берегом, кинувся був і до води, та вчасно схаменувся і відскочив назад, потім скинув свою шапку-лійку, приклав до рота, ніби рупор, і оглушливо закричав:
— Страшило! Любий друже! Тримайся! Зроби ласку, не падай у воду!
Залізний Дроворуб умів дуже ввічливо просити. До мандрівників долинуло ледь чутне:
— … юусь!.. коли… е… лююсь…
Це означало: "Тримаюсь! Ніколи не стомлююсь!.."
Згадавши, що Страшило справді ніколи не стомлюється, друзі дуже зраділи, і Залізний Дроворуб знову загорлав у свою лійку-рупор:
— Не падай духом! Ми не підемо звідси, поки не врятуємо тебе!
І вітер доніс відповідь:
— … аю!… тесь… а… не!
Це означало: "Чекаю! Не хвилюйтесь за мене!"
Залізний Дроворуб запропонував сплести довгий мотузок із лика. Потім він, Дроворуб, полізе у воду і зніме Страшила, а Лев витягне їх мотузком. Та Лев насмішкувато похитав головою:
— Ти ж плаваєш не краще від сокири! Залізний Дроворуб засоромлено замовк.
— Напевне, доведеться мені знову плисти, — сказав Лев. — Однак важко розрахувати так, щоб течія принесла мене саме до Страшила…
— А я сяду тобі на спину й спрямовуватиму тебе! — запропонував Тотошко.
Поки мандрівники судили-рядили, на них здалеку допитливо поглядав поважний довгоногий Чорногуз. Згодом він підійшов до мандрівників ближче і зупинився на безпечній відстані, підібгавши праву ногу і примруживши ліве око.
— Що ви за публіка? — спитав він.
— Я — Еллі, а це мої друзі — Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко.
— Ми йдемо в Смарагдове місто.
— До Смарагдового міста не сюди, — зауважив Чорногуз.
— Та ми знаємо. Але нас занесла річка, і ми загубили товариша.
— А де він?
— Оно! Бачиш? — Еллі показала рукою. — Висить на жердині.
— Чого він туди забрався?
Чорногуз був розсудливий птах і хотів знати все до найменших подробиць. Еллі розповіла, чому Страшило опинився посеред річки.
— От якби ти його врятував! — крикнула Еллі і благально склала долоні. — Ми так будемо тобі вдячні!
— Я поміркую, — поважно мовив Чорногуз і заплющив праве око: всі лелеки, коли роздумують, обов'язково заплющують праве око. Та ліве око він заплющив іще раніше, от і стояв він із закритими очима на лівій нозі й похитувався, а Страшило висів на жердині серед річки й теж похитувався од вітру.
Подорожнім надокучило чекати, і Залізний Дроворуб мовив:
— Послухаю, про що він думає, — і тихо наблизився до Чорногуза.
Але до нього долинуло рівне з присвистом дихання Чорногуза, і Дроворуб здивовано вигукнув:
— Та він спить!
Чорногуз і справді, поки думав, заснув. Лев страшенно розгнівався й гаркнув:
— Я його з'їм!.
Чорногуз спав чуйно й одразу розплющив очі.
— Вам здається, що я сплю? — схитрував він. — Ні, то я просто замислився. Таке важке завдання… Дуже великий і важкий ваш товариш, от і міркую, чи вдасться перенести його на берег.
— Це він важкий? — вигукнула Еллі. — Та Страшило напханий соломою і легенький, як пір'їнка! Навіть я його піднімаю.
— Ну, тоді я спробую! — сказав Чорногуз. — Але знайте, коли він виявиться заважким, я кину його у воду. Добре було б спочатку зважити вашого друга, але де візьмеш зараз ваги. Лечу.
Як видно, Чорногуз був обережним і розважливим птахом.
Чорногуз змахнув широкими крилами й полетів до Страшила. Він учепився йому у плечі міцними кігтями, легко підняв і переніс на берег, де сиділа Еллі з друзями.
Коли Страшило знову опинився на березі, він гаряче обійняв друзів, а потім звернувся до Чорногуза:
— Я вже гадав, що мені доведеться вічно стирчати на жердині посеред річки й лякати рибок! Зараз я не можу тобі подякувати як слід, бо у мене в голові солома. Але після відвідин Гудвіна я розшукаю тебе, і ти дізнаєшся, яка сердечна дяка людини, що має мозок.
— Дуже радий, — поважно відповів Чорногуз. — Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!
І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.
Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Залізним Дроворубом!
І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.
ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ
андрівники з веселощами йшли луками, на яких, ніби зірочки, були розсипані привабливі білі та блакитні квіти. Часто траплялись і червоні маки, помпезні та запашні. Усім було весело: Страшила було урятовано, ні Людожер, ні провалля, ні шаблезубі тигри, ні швидка річка не зупинили друзів на шляху до Смарагдового міста, і вони вважали, що всі небезпеки позаду.
— Які чудові квіти! — вигукнула Еллі.
— Дуже гарні! — підтвердив і Страшило. — Аби я мав мозок, то, напевне, більше захоплювався б квітами, ніж тепер.
— А я полюбив би квіти, коли б у мене було серце, — зітхнув Залізний Дроворуб.
— Я завжди дружив із квітами, — сказав Полохливий Лев. — Ці ніжні й смиренні створіння ніколи не вистрибнуть на тебе десь із-за рогу, наче оті шаблезубі тигри. Однак у моєму лісі не було таких великих і яскравих квітів.
Що далі простували мандрівники, то ряснішали на полі маки. Всі інші квіти щезли, напевно, заглушені маковими заростями. І незабаром друзі опинилися серед неозорого макового поля. Запах маку присипляє, та Еллі цього не знала і йшла далі, безпечно вдихаючи п'янкий солодкуватий аромат і милуючись великими червоними квітами. Незабаром повіки її стали важкими і їй страшенно захотілося спати. Та Залізний Дроворуб не дозволив їй перепочити:
— Нам треба поспішати, щоб до ночі вибратись на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, — мовив він, і Страшило підтримав товариша.
Вони пройшли ще кількасот кроків, та Еллі більше не змогла боротися зі сном — похитуючись, вона лягла серед квітів маку, зітхаючи, заплющила очі й одразу міцно заснула.
— Що ж тепер з нею робити? — розгублено спитав Дроворуб.
— Якщо Еллі залишити тут — вона спатиме, поки не помре, — зауважив Лев, широко позіхаючи. — Аромат цих квітів смертельний. У мене теж злипаються повіки, а песик вже спить.
Тотошко справді вже лежав, похропуючи, біля своєї маленької господині. Тільки на Страшила та Залізного Дроворуба не діяв згубний запах квітів, і вони були бадьорі, як завжди.
— Біжи! — сказав Страшило Полохливому Левові. — Рятуйся! — Втікай із цього пекла. Ми дівчинку донесемо, а от коли ти заснеш, ми нічого не вдіємо: ти дуже важкий.
Лев стрибнув уперед і за мить зник з очей. Залізний Дроворуб і Страшило схрестили руки й посадили на них Еллі. Тотошка вони пхнули до рук сонної дівчинки, і та несвідомо вчепилась у його м'яку шерстку. Страшило і Дроворуб ішли маковим полем по широкому сліду Лева, і їм здавалось, що цьому підступному ланові не буде кінця.
Та ось, нарешті, з'явилися дерева й зелена трава. Друзі полегшено зітхнули, однак вони потерпали, що після довгого перебування на маковому полі Еллі може померти. А тут ще на краю макового лану вони знайшли Лева: він не встиг досягти рятівних лук, підступний аромат звалив могутнього звіра, і він спав, широко розкинувши лапи.
— Ми не зможемо йому допомогти! — сумно зітхнув Залізний Дроворуб. — Він заважкий для нас. Він заснув, напевне, назавжди, і, можливо, йому навіть сниться, що він уже одержав, нарешті, сміливість.
— Дуже, дуже шкода! — засумував і Страшило. — Хоч і Полохливий, а товариш вірний, і мені боляче кидати його серед оцих клятих маків. Але ж ходімо, треба якось рятувати Еллі.
Вони винесли сплячу дівчинку і поклали на зелену мураву біля річки, подалі від смертельного макового лану, і стали чекати, коли свіже повітря розбудить Еллі.
Поки друзі сиділи й дивилися навсібіч, неподалік загойдалась трава і на лужок вискочив дикий жовтий кіт. Вишкіривши зуби і прищуливши вуха, він мчав за здобиччю. Залізний Дроворуб схопився на ноги і побачив сіру мишку-полівку. Котяра вже був підняв лапу з пазурами, а мишка відчайдушно пискнула й заплющила очі. Та Залізний Дроворуб пожалів беззахисне створіння і миттю відрубав голову розбійникові-котові. Мишка розплющила очі і побачила, що ворог її мертвий.
— Дякую! Ви врятували мені життя, — сказала вона Залізному Дроворубові.
— Не варто говорити про це, — заперечив Дроворуб, якому взагалі було неприємно, що він убив кота. — Ви знаєте, у мене немає серця, але я завжди намагаюсь допомагати слабшому, хто потрапив у біду, навіть коли це звичайна миша.
— Звичайна миша? — ображено вискнула мишка. — Що ви хочете цим сказати, добродію? Та чи знаєте ви, що я — Раміна, королева польових мишей?
— Ой, справді? — схаменувся вражений Дроворуб. — Тисячу разів вибачайте, ваша величносте! Тисячу разів!
— У всякому разі, рятуючи мені життя, ви виконали свій обов'язок, — уже добрішим голоском пропищала королева мишей.
Цієї миті кілька мишей захекано вибігли на лужок і кинулись до своєї королеви.
— Ваша величносте! Ваша величносте! — наперебій запискотіли вони. — Ми гадали, що ви загинули, і вже зібралися оплакувати вас! Але хто вбив того злого котяру? — І вони так низенько вклонилися маленькій королеві, що стали на голови, а їхні задні лапки задригалися у повітрі.
— Його розрубала ось ця дивна Залізна Людина. Ви маєте служити йому і виконувати його бажання, — поважно мовила Раміна.
— То нехай він наказує! — хором пропискотіли миші.
Але тієї ж миті вони на чолі з самою королевою сипнули навсібіч.
Справа в тому, що коли Тотошко прокинувся і побачив себе в оточенні мишей, він захоплено верескнув й метнувся в середину мишачої зграї.