Чарівник Смарагдового міста

Олександр Волков

Переклав з російської ФЕЛІКС КСЕНЗЕНКО

БУРЕВІЙ

Серед широкого канзаського степу жила дівчинка Еллі. Її батько, фермер Джон, цілий день працював у полі, а мама Анна клопоталась по господарству.

Жили вони у невеличкому фургоні, який зняли з коліс і поставили на землю. Умебльований будиночок був бідно: залізна грубка, шафа, стіл, три стільці та двоє ліжок. Поряд з будиночком біля самих дверей було викопано "буревійний погріб". У погребі сім'я ховалась під час бурі.

Степові буревії не раз перекидали благеньке житло фермера Джона. Але Джон не журився: коли вщухав вітер, він піднімав будиночок, грубка і ліжка ставали на свої місця. Еллі збирала з підлоги олив'яні тарілки й кухлі — і все набирало попереднього вигляду до нового буревію.

До самого обрію велетенською рівною скатертиною слався степ. Де-не-де виднілися такі ж бідні будиночки, як і будиночок Джона. Навколо них були ниви, де фермери сіяли пшеницю й кукурудзу.

Еллі добре знала всіх сусідів на три милі навкруги. На заході проживав дядько Роберт з синами Бобом і Діком. У будиночку на півночі жив старий Рольф. Він майстрував дітям чудові вітряні млини.

Широкий степ не здавався Еллі похмурим: адже це була її батьківщина. Еллі не знала ніяких інших країв. Гори й ліси вона бачила лише на малюнках, і вони не приваблювали її, можливо, тому, що в дешевих Елліних книжечках вони були намальовані погано.

Коли Еллі нудьгувала, вона кликала веселого песика Тотошка і вирушала провідати Діка і Боба або йшла до дідуся Рольфа, від якого ніколи не поверталась без саморобної іграшки.

Тотошко, погавкуючи, стрибав поряд, ганявся за граками і був безмежно задоволений собою та своєю маленькою господинею. У Тотошка була чорна шерсть, гостренькі вуха і маленькі блискучі оченята. Тотошко ніколи не сумував і міг гратися з дівчинкою цілий день.

А турбот у Еллі було чимало. Вона допомагала мамі по господарству, а тато вчив її читати, писати і рахувати, бо школа була далеко, а дівчинка була ще досить мала, щоб ходити туди щодня.

Одного літнього вечора Еллі сиділа на ґанку і читала вголос казку. Мама Анна прала білизну.

"І тоді могутній богатир Арнаульф побачив чаклуна зростом як вежа, — співуче читала Еллі, водячи пальчиком по рядках. — Із рота і ніздрів чаклуна вилітав вогонь…" Мамусю, — запитала Еллі, відриваючись від книжки, — а тепер чарівники є?..

— Ні, моя люба. Жили чарівники і чаклуни у минулі часи, а потім перевелись. Та й навіщо вони? І без них клопоту вистачає. Еллі кумедно зморщила носа:

— А все ж без чаклунів нудно. Якби я раптом стала королевою, то обов'язково наказала б, щоб у кожному місті та в кожному селі був чарівник. І щоб він творив для дітей усілякі чудеса.

— Які ж, наприклад? — усміхаючись запитала мама.

— Ну, які… Щоб кожна дівчинка і кожен хлопчик, прокидаючись уранці, знаходили під подушкою великий пряник… Або… — Еллі сумно поглянула на свої грубі поношені черевички. — Або щоб усі дітки мали гарненькі легенькі черевички.

— Черевички ти й без чаклуна матимеш, — заперечила Анна. — Поїдеш з татом на ярмарок, і він купить…

Поки дівчинка розмовляла з мамою, погода зі псувалася.

* * *

Саме на той час у далекій країні за високими горами чаклувала в глибокій темній печері люта чарівниця Гінгема. Моторошно було у печері Гін-геми. Під стелею висіло опудало величезного крокодила. На високих тичках сиділи великі сови, зі стелі звисали в'язки сушених мишей, прив'язаних хвостиками до мотузки, як цибулини.

Довга товстезна гадюка обплелась навколо стовпа і ритмічно похитувала своєю плескатою головою. І чимало ще всіляких див і страхітливих речей було в просторій печері Гінгеми.

У великому закіптюженому казані Гінгема варила чарівне зілля. Вона кидала в казан мишей, відриваючи їх від в'язки.

— Куди ж це подівались гадючі голови? — злобливо бурчала Гінгема. — Не всіх же я поїла під час сніданку? А, ось вони, у зеленому горщику! Ну, тепер зілля вийде добряче!.. Дістанеться ж тим триклятим людям! Ненавиджу я їх! Розселились по світі! Осушили болота! Вирубали ліси! Всіх жабенят вивели! Гадюк знищили! Нічого смачненького на землі не залишилося! Хіба тільки черв'ячком та павучком поласуєш!..

Гінгема погрозливо помахала кістлявим кулаком у простір і стала вкидати до казана гадючі голови.

— Ух, ненависні люди! Ось і готове моє зілля на погибель вам! Покроплю ліси й поля, і здійметься буревій, якого ще світ не бачив!

Гінгема підхопила казана за вушка і, силкуючись, витягла його з печери. Вона занурила в казан велетенську мітлу та й почала розбризкувати навкруги своє чаклунське варево.

— Розгуляйся, вибухни, буревію! Лети по світу, мов навіжений звір! Рви, ламай, руйнуй! Перекидай будинки! Піднімай усе в повітря!

Сусака, масака, лема, рема, гема!.. Буридо, фуридо, сема, пема, фема!..

Вона вигукувала чаклунські слова й кропила навколо вже розтріпаною мітлою, і небо враз спохмурніло, зібралися важкі хмари, засвистів вітер. Удалині спалахували блискавиці…

— Трощи, розбивай, рви, ламай! — дико верещала чаклунка. — Сусака, масака, буридо, фуридо! Знищуй, буревію, людей, звірів і птахів! Лише жабенят, мишенят, гадючат, павучків не зачіпай, урагане! Нехай вони у всьому світі розплодяться на радість мені, могутній чарівниці Гін-гемі! Буридо, фуридо, сусака, масака!

І вихор завивав усе сильніше й сильніше, палахкотіли блискавиці, оглушливо гуркотів грім.

А Гінгема в дикунському запалі крутилася на місці, і буремний вітер розмаював поли її довжелезної мантії.

* * *

Викликаний чаклунством Гінгеми буревій долетів до Канзасу і з кожною хвилиною наближався до будиночка Джона. Вдалині, біля горизонту, вже скупчилися хмари, розтинали небо блискавиці.

Тотошко неспокійно бігав, задерши голову, й сміливо гавкав на хмари, що вже мчали небом.

— Ой, Тотошку, який-бо ти смішний, — сказала Еллі. — Лякаєш хмари, а сам аж тремтиш зі страху!

Песик справді дуже боявся громовиць. Він уже чимало побачив їх за своє коротке життя. Захвилювалась і Анна.

загрузка...

— Забалакалась я з тобою, доню, аж он, дивись, насувається справжній буревій…

Уже було чути грізне гудіння вітру. Пшениця на полі нахилилася до землі і по ній, ніби по воді, покотилися хвилі. Прибіг з поля схвильований фермер Джон.

— Буря! Йде страшна буря! — закричав він. — Ховайтеся швидше у погріб, а я побіжу зажену худобу в хлів!

Анна кинулась до погреба, відкинула ляду.

— Еллі, Еллі! Швидше сюди! — гукала вона.

Але Тотошко, переляканий ревінням бурі і безперервним гуркотом грому, забіг до будиночка й сховався там під ліжком у найдальшому куточку. Еллі не захотіла лишати свого улюбленця на самоті й побігла за ним до фургона.

Але цієї миті скоїлося неймовірне. Будиночок обернувся двічі чи тричі, ніби карусель, й опинився у самій середині буревію. Вихор закружляв його, підняв до неба й поніс у повітряному просторі.

В дверях фургона з'явилася перелякана Еллі з Тотошком на руках. Але… Що вона мала робити? Стрибнути на землю? Було вже запізно: будиночок летів високо над землею…

Вітер куйовдив материні коси. Вона стояла біля погреба, простягаючи угору руки, і відчайдушно кричала.

Вибіг із хліва фермер Джон і кинувся до того місця, де стояв фургон. Осиротілі батько й мати довго вдивлялися у темне небо, яке щохвилини засвічувалося спалахами блискавиць…

Буревій усе лютував, і будиночок, похитуючись, линув у повітрі.

Тотошко, приголомшений тим, що діялося навколо, злякано гавкав, бігаючи у темній кімнаті. Розгублена Еллі сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Вона відчувала себе надзвичайно самотньою. Вітер гудів так, що оглушував її. Дівчинці здавалося, що будиночок ось-ось упаде й розіб'ється. Та час минав, а він усе ще летів.

Еллі забралася на ліжко й лягла, притиснувши до себе Тотошка. Під завивання вітру що плавно погойдував будиночок, дівчинка міцно заснула.

ШЛЯХ ІЗ ЖОВТОЇ ЦЕГЛИ

ЕЛЛІ У ДИВОВИЖНІЙ КРАЇНІ ЖУВАНІВ

рокинулась Еллі від того, що Тотошко лизав їй обличчя гарячим мокрим язичком і скавучав. Спочатку їй здалося, що вона побачила химерний сон, і вже намірилася розповісти його мамі. Але, побачивши перекинуті стільці й розвалену на підлозі грубку, зрозуміла, що все було насправді.

Дівчинка зістрибнула з ліжка. Будиночок більше не рухався. Сонце яскраво світило у вікно. Еллі підбігла до дверей, розчахнула їх і скрикнула від здивування.

Буревій заніс будиночок до країни надзвичайної краси. Навколо стелився зелений лужок, який оточували дерева зі стиглими соковитими плодами; на галявині виднілися клумби з чудовими рожевими, білими та блакитними квітами. У повітрі пурхали крихітні пташки з райдужним пір'ячком. На гілках дерев сиділи золотаво-зелені та червоногруді папуги і кричали високими, дивовижними голосами. Неподалік дзюрчав прозорий потічок, у воді плескалися сріблясті рибки.

Доки дівчинка нерішуче стояла на порозі, з-за дерев з'явились такі чудернацькі і милі чоловічки, яких тільки можна було собі уявити. Одягнені у блакитні оксамитові каптани й завузькі штани, вони були не вищі за Еллі; на ногах у них блищали блакитні ботфорди з відворотами. Та найбільше Еллі сподобались їхні гостроверхі капелюхи, оздоблені на вершечку кришталевими кульками, а під широкими крисами ніжно бриніли маленькі дзвіночки.

Стара жінка у білій мантії поважно виступала попереду трьох чоловіків; на гостроверхому її капелюсі та на мантії зблискували крихітні зірочки. Сиве волосся спадало на плечі.

Віддалік, за плодовими деревами, виднівся цілий натовп маленьких чоловічків та жінок; вони перешіптувалися й перезиралися, не наважуючись підійти. Наблизившись до дівчинки, ці боязкі маленькі люди привітно і несміливо усміхнулися їй, однак старенька дивилась на неї з явним подивом. Троє чоловіків дружно ступили вперед й одночасно зняли капелюхи. "Дзінь-дзінь-дзінь!" — ніжно проспівали дзвіночки. Еллі помітила, що щелепи маленьких чоловічків безперервно рухались, ніби щось пережовуючи. Старенька звернулась до Еллі:

— Скажи мені, миле дитя, як ти опинилась у країні Жуванів?

— Мене приніс сюди буревій ось у цьому будиночку, — несміливо відповіла Еллі.

— Дивно, дуже дивно! — похитала головою старенька. — Зараз ти зрозумієш моє здивування. Справа в тому, що лиха чаклунка Гінгема вижила з розуму й захотіла занапастити людський рід, заселити землю пацюками й гадами.

1 2 3 4 5 6 7