Його власник навряд чи вчинить нам щось лихе. Нащо йому робити це в небі? Нас узяли в полон. Хоча я не можу зрозуміти, навіщо ми їм знадобилися.
Слова чоловіка трохи заспокоїли Ельвіну. Жінка навіть крадькома глянула у вікно на поля й ліси, що ледь виднілися внизу.
Летіли годину чи більше, поки вертоліт, якого вів Мон-Со, не опинився на Рапавірі. Машина плавно опустилася, і Ментахо побачив замок. Звичайно, це могло бути тільки житло Гуррікапа, де поселилися Прибульці. Ментахо і Ельвіну провели до кабінету інопланетного генерала.
Промінь сонця, що проникав крізь рожеві шибки вікон, освітлював струнку фігуру менвіта, золоте і срібне шиття орденів. Можливо, тому інопланетянин здавався Ментахо й Ельвіні таким сяючим, світилося його обличчя, волосся, борода.
— Операція пройшла успішно, мій генерале, — доповів пілот.
— Добре, Мон-Со, підведіть їх ближче.
Баан-Ну, здавалося, був збитий з пантелику, коли полонені наблизилися. В нього навіть виникла підозра, що до нього привели не захоплених белліорців, а переодягнутих арзаків, — вони тільки кольором шкіри відрізнялися, а так були схожі, немов брати.
Помилка виключалася, операцію виконував вірний Мон-Со. Однак вражаюча схожість белліорців та арзаків спантеличила генерала.
Ментахо відчував на собі пильний погляд Баан-Ну, але глянути на нього чогось не наважувався. Він знав: небезпеці треба дивитися у вічі, лише тоді вона меншав. І, поборовши себе, він підвів голову, Ментахо помилився, бо найстрашнішим виявилось дивитися у вічі. Ткач уже не міг одвести свого погляду від обличчя генерала. Якась таємна сила сковувала його, і він невідривно дивився у вічі інопланетянину, немов чекаючи наказу, якому готовий був підкоритися.
"Що це зі мною? — думав Ментахо. — Чого це я таким незвичним став? Уже ніби і не бачу нічого, не чую, безвільний якийсь. Я наче сплю. — І він насправді позіхнув. — Так не можна, так не можна", — наказував собі Ментахо, з останніх сил долаючи сон.
Менвіт же не збирався повелівати, він просто задумався, і його очі випадково зупинилися на обличчі Ментахо. Генерал і далі розмірковував про дивовижну схожість між арзаками і полоненими. Чи не перебралися колись у далекі часи їхні предки з однієї планети на іншу?
"Треба переходити до дій, — наказав собі Баан-Ну. — Треба негайно підкоряти землян. Інакше арзаки побачать у них родичів і можуть стати на їхній бік. Зрештою, цього не може бути. Вони слухняні раби". Від досади генерал усе ж спохмурнів. Він холодно наказав Мон-Со вивести полонених. Ментахо й Ельвіну зачинили в приміщенні, схожому на сарай, де лежали частини машин, і там старі просиділи решту ночі без сну, зітхаючи і роздумуючи над долею, яка їм випала. Заснули вони лише під ранок.
ГОВОРИЛЬНА МАШИНА
Прокинувся Ментахо в маленькій затишній кімнаті. Там усе було підготовлено для зручного життя: стояли два ліжка, посередині стіл і кілька стільців, невеличка шафа з посудом, і все. Ні, не все. Обернувшись, Ментахо побачив у кутку якийсь дивовижний предмет, блискучий, мов маленький рояль; з нього долинав незрозумілий шерхіт і легке попискування. Ткач довго не роздумував, йому хотілося їсти, тим паче, що на столі був ситний сніданок.
Полонені поспішили до їжі. Сідаючи за стіл, Ельвіна не стрималася, запитала:
— Де це ми, Господи?
— Де це ми, Господи? — повторив хтось.
Ельвіна і Ментахо озирнулись: у кімнаті нікого, крім них, не було.
Снідали мовчки. Поївши, Ментахо відчув себе в чудовому настрої, який у нього завжди наставав після смачної їжі, особливо після пирогів і вбитих вершків, а саме їх сьогодні подали до столу. Він відкинувся на стільці, задоволено сказав:
— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!
Раптом машина, подібна до рояля, кліпнула, клацнула, з неї пролунав голос, точнісінько як голос Ментахо:
— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!
— Боже мій, та що це таке? — злякано скрикнула Ельвіна.
І машина тонким голосом теж скрикнула:
— Боже мій, та що це таке?
Ментахо задумався, і раптом його осінило.
— Я здогадався: це говорильна машина, — сказав він Ельвіні.
Машина миттю скопіювала його слова. Ментахо підійшов до вікна. Воно було затягнуте тонкою, але міцною металевою сіткою. Жодних сумнівів — вони полонені.
А машина, клацнувши і тричі кліпнувши, заговорила на різні голоси:
— Не бійся, стара, я здогадався, що це таке. Ми з тобою ще поживемо, говорильна машина… Господи, де…
Машина будувала фрази мовою землян, користуючись почутими словами і переставляючи їх так і сяк, мов дитячі кубики на підлозі. В деяких фразах не було жодного ладу, інші виходили осмисленими.
Колишній король і його дружина здогадалися, навіщо їх викрали. Прибульці з їхньою допомогою хочуть вивчити мову землян. Кмітливому Ментахо стало не по собі. Якщо вже чужинцям знадобилася мова жителів Чарівної країни, значить, вони збираються поселитися тут надовго. Ментахо згадав погляд Головного Прибульця, до якого їх з Ельвіною приводили. В ткача мурашки пробігли по шкірі. Від такого погляду нікуди не дінешся.
"Спробую я не дивитися йому в очі, — вирішив Ментахо. — Повинен же я роздивитися, розібратися у всьому, не будь я Ментахо".
— Мене не проведеш, — сказав колишній король уголос.
— Мене не проведеш, — знову повторився його голос.
— Ти чого дражнишся? — не витерпів Ментахо.
— Ти чого дражнишся? — відгукнулася машина.
— Гаразд, і з тобою впораємося, — махнув рукою Ментахо.
Машина пробурчала те саме, і знову запала мовчанка.
Говорильна машина мала в запасі дуже мало слів землян, і вона чекала, коли полонені заговорять знову. Ментахо не хотілося робити послугу своїм викрадачам, він би охоче мовчав весь час, але йому мимоволі доводилось розмовляти з дружиною. Інопланетяни хитро зробили, викравши подружжя.
Не тільки говорильна машина ждала. Ждав повідомлень про полонених генерал Баан-Ну. Він, як завжди, був зайнятий улюбленою справою — писав історичну книгу "Завоювання Белліори".
"Отже, розповідаю далі, — почав генерал нову сторінку. — Відтоді, як мене відвідав дракон…" Тут Баан-Ну задумався. Цього разу вісті про роботу говорильної машини з полоненими хвилювали його сильніше, ніж власна фантазія. Але вона стала б невичерпною, якби генерал знав, що він недалекий від істини: в країні Гуррікапа водилися справжні дракони.
Машина жадібно ковтала слова землян, надвечір їх запас досяг кількох сотень. Та ось в її роботі з'явилося щось нове. Вона стала розгадувати зміст деяких слів: говорила, наприклад, слово "хліб", а вслід за ним чулося — "нобар", після слова "вода" говорилося "ессор". Ментахо слухав і мимоволі запам'ятовував.
— Значить, хліб — нобар, — бурмотів він, — а вода — ессор.
Пам'ять ткача збагачувалася дедалі новими словами мепвітської мови. І він зрозумів, що стає перекладачем.
— О ні, Прибульцям не служитиму! — опирався він, а сам далі запам'ятовував слова. — А якщо я стукну по цій говорильні? — Ментахо перевернув стіл ніжками вгору, збираючись кинути його на машину. Однак колишній король вчасно опам'ятався. Він як-не-як полонений Прибульців. Коли не підкориться, що воші надумають тоді? Найбільше Ментахо боявся за Ельвіну — адже він ніжно любив свою дружину.
— Гаразд, коли на те пішло, вивчатиму їхню кляту мову! — гнівно вигукнув ткач. — Може, вона мені ще знадобиться.
Клацнув замок, відчинилися двері, і ввійшов чоловік. Він подав прохолодні напої, бутерброди і, показавши на себе, назвався:
— Ільсор.
— Ільсор, — повторила машина в кутку. Якби не дуже бліда шкіра, Ментахо з Ельвіною сприйняли б Ільсора за жителя Чарівної країни: таке ж відкрите обличчя, добрі очі, які викликали довіру.
Ментахо назвав себе й Ельвіну.
А Ільсор прочинив двері, швидко озирнувся і поманив Ментахо за собою. За ним підвелася й Ельвіна, але Ільсор мовчки похитав головою. Головний технік арзаків привів Ментахо в густу діброву на околицях замку і показав на камені, що стирчали рівними стовпчиками.
— Не сумуй, Ментахо, так тримати! — долинув шепіт звідкілясь знизу.
Впізнавши примовку Велетня із-за гір, Ментахо втупився в камені. Один зі стовпчиків, хитнувшись, заворушився, і ткач побачив біля своїх ніг маленького дідуся з довгою білою бородою.
— Я Кастальо, старійшина гномів, — відрекомендувався дідусь. — Приніс тобі вісті від Страшила. На твою долю, Ментахо, випала честь стати очима і вухами землян у країні ворогів.
Вражений Ментахо мовчав.
— Постарайся зрозуміти мову чужинців, — казав далі старійшина. — Ми повинні знати наміри Прибульців.
Ільсор знову поманив Ментахо за собою і відвів його до Ельвіни.
Ткач хотів сказати Ільсорові "дякую", але не знав, як це вимовити по-менвітському. Тоді він показав рукою на тацю з прохолодними напоями і бутербродами і закричав:
— Нобаре! Ессоре!
Того ж дня серед інопланетян поширилася чутка, ніби белліорець-бранець робить серйозні успіхи у вивченні менвітської мови.
ВСТАНОВЛЕННЯ РАДАРІВ
Після зникнення Ментахо та його дружини рудокопи з Жупанами стали на піч зачинятися в своїх житлах на маленькі дерев'яні засуви. Хоч такий захист був не дуже надійний, але почувалися вони все ж спокійніше. Зовсім полохливі жителі, ті, що хотіли бути в повній безпеці, перебралися жити в підземну печеру.
Інопланетяни збагнули, що їхнє перебування в Ранавірі для землян більше не таємниця. Та хіба сховаєшся, коли лісовими околицями бродив не якийсь десяток людей, а екіпаж величезного космічного зорельота! І коли арзаки працювали, то були і спалахи вогню, якого не приховаєш, і стук, і гуркіт, і рокотання, які луною відбивалися в горах, розлягалися навсібіч. Прибульці перестали чаїтися. Скрекотливі вертольоти з'являлися над країною вдень, з них робили зйомки, складали карту.
Немов магніт, притягувало інопланетян Смарагдове місто. Інколи вертоліт подовгу висів над ним, менвіти милувалися його красою: нічого подібного не було на Рамерії.
З Ранавіра вирушали партії геологів, адже вертольоти вимагали палива. Від Кругосвітніх гір, як і раніше, доставляли все нові проби, а Ільсор невдоволено твердив:
— Низька якість. Непридатне.
Баан-Ну він пояснював:
— З кепського не зробиш доброго, мій генерале. Навіщо ризикувати вертольотами? І час ще є — народ миролюбний.
На західних відрогах Кругосвітніх гір геологи виявили дві покинуті шахти і неподалік невеликі кургани з кам'яних порід, добутих з цих шахт.