Я вас перший виявив!

Кір Буличов

Сторінка 2 з 3

Ми заледве встигли відскочити. Пірамідка врізалася в стіну, злетіла хмара пилюки, і я втратив з виду Джерасі — мною керував примітивний інстинкт самозбереження. Я повинен був за всяку ціну вискочити з пастки, з ями, в якій шаленів, кидався маятник, трощачи все, намагаючись вирватися з обіймів троса.

Вітер підхопив мене і поніс, немов сухий лист, по піску, і я намагався вчепитися за пісок, і пісок вислизав між пальців, я навіть устиг подумати, що чимось схожий на корабель, що несеться на скелі, якорі якого лише чиркають по дну і ніяк не можуть встромитися в ґрунт. Я боявся знепритомніти від поштовхів і ударів, мені здавалося, що тоді стану ще беззахиснішим, тоді мене нестиме до самих боліт і ніхто ніколи мене не відшукає.

Мене врятувала скеля, що уламком вилазила з піску. Вітер здійняв мене, відірвав від землі, немов хотів закинути в хмари, і тут ця скеля постала на шляху, підставила гострий край, і я все ж знепритомнів.

Напевно, я швидко прийшов до тями. Було темно і тихо. Пісок, що сховав мене, здавлював груди, стискував ноги, і стало страшно. Я був живцем похований.

"Тепер спокійно, — сказав я собі. — Тепер спокійно".

— "Спартак", — сказав я вголос. — "Спартак".

Рація мовчала. Рація була розбита.

— Що ж, мені пощастило, — сказав я. — Могло розбити маску, і я б задихнувся. Поворушимо пальцями.

Це мені вдалося зробити. Минула хвилина, дві, вічність, і я переконався, що можу ворухнути правою рукою. Ще через вічність я намацав нею край скелі.

І коли я зрозумів, що все-таки виберуся на поверхню, коли відійшла, зникла паніка перших митей, повернулося все решта.

По-перше, біль. Мене порядно потовкло в бурю, на додачу вдарило об скелю так, що не тільки боляче доторкнутися до боку, але й дихати боляче. Певно, зламало ребро. Або два ребра.

По-друге, повітря. Я поглянув на аерометр. Повітря залишалося на годину. Отже, від початку бурі минуло три години. І чому я не взяв у всюдиході запасний балон? Їх там штук п'ятдесят, резервних. І кожен на шість годин. Належить мати при собі як мінімум два. Але зайвий балончик заважає працювати в розкопі, і ми залишали їх у всюдиході.

По-третє, як далеко я від корабля?

По-четверте, чи стихла буря?

По-п'яте, чи дісталися до корабля решта? І, якщо дісталися, чи здогадалися, в який бік понесло мене, де шукати?

Рука схопилася за порожнечу. Я вилазив, мов кріт з нори, і вітер (відповідь на четверте питання негативна) намагався заштовхнути мене назад у нору. Я сів під скелю, переводячи подих. Скеля була єдиним надійним місцем у цьому пеклі. Корабля не було видно. Навіть якщо він стояв зовсім близько. У куряві нічого не розгледиш навіть за п'ять метрів. Вітер був не такий лютий, як на початку бурі. Хоча, можливо, я себе обманював. Я чекав, поки черговий порив вітру розжене куряву, притисне до землі. Тоді роззирнуся. Мені дуже хотілося вірити в те, що вітер притисне порох і тоді я побачу "Спартак".

У який бік дивитися? У який бік іти? Очевидно, так, щоб скеля залишалася за плечима. Адже саме вона зупинила мій безладний політ.

Я не дочекався, поки вітер притисне пилюку. Я пішов назустріч бурі. Повітря залишалося на сорок чотири хвилини (плюс-мінус хвилина).

Потім його залишалося на тридцять хвилин. Потім я впав, мене відкотило вітром назад, і я втратив на цьому ще п'ять хвилин. Потім залишалося п'ятнадцять хвилин. І потім я перестав дивитися на покажчик.

Несподіваний перепочинок нагодився вже тоді, коли за моїми розрахунками повітря не залишалося зовсім. Я брів крізь поволі осідаючу куряву і намагався не звертати уваги на біль у боці, тому що це вже не відігравало зовсім ніякої ролі. Я намагався дихати рівно, але дихання зривалося, і мені весь час здавалося, що повітря вже скінчилося.

Воно скінчилося, коли в осідаючій куряві, далеко, на краю світу, я побачив корабель. Я побіг до нього. І повітря скінчилося. Задихаючись, я зірвав маску, хоч це не могло врятувати мене, легені обпалило гірким пилом і аміаком...

Локатор побачив мене за декілька хвилин до цього.

Я отямився в госпіталі, маленькому білому госпіталі на два ліжка, у якому кожен з нас побував не раз за ці роки. Заліковуючи рани, застуди або відлежуючись у карантині. Я прийшов до тями у госпіталі і відразу зрозумів, що корабель готується до старту.

— Молодець, — сказав мені доктор Грот. — Молодець. Ти чудово з цим упорався.

— Ми стартуємо? — запитав я.

— Так, — сказав доктор. — Тобі доведеться лягти в амортизатор. Твоїм кісткам протипоказані перевантаження. Три ребра зламав, і порвана плевра.

— Як решта? — запитав я. — Як Марта? Джерасі? Долинський?

— Марта в порядку. Вона встигла забратися у всюдихід. Тебе послухалася.

— Ти хочеш сказати...

— Джерасі загинув. Його знайшли після бурі. І уявляєш, за тридцять кроків від розкопу. Його швиргонуло об всюдихід і розбило маску. Ми гадали, що ти теж загинув.

І більше я ні про що не питав. Доктор пішов готувати мені амортизатор. А я лежав і знову по секундах переживав свої дії там, в розкопі, і думав: ось у цю мить я ще міг врятувати Джерасі... І в цю мить також... І тут я повинен був сказати: до біса пірамідку, капітан сказав повертатися, і ми повертаємося...

На третій день після старту "Спартак" набрав крейсерську швидкість і пішов до Землі. Перевантаження зменшилися, і я, випущений з амортизатора, дошкандибав до кают-компанії.

— Я помінявся з тобою чергою на сон, — сказав Долинський. — Доктор каже, тобі краще з місяць не спати.

— Знаю, — сказав я.

— Ти не заперечуєш?

— Чого заперечувати? Через рік побачимося.

— Я вам кричав, — сказав Долинський, — щоб ви кидали цю пірамідку і бігли до всюдихода.

— Ми не чули. Втім, це не грало ролі. Ми думали, що встигнемо.

— Я віддав кульку на аналіз.

— Яку кульку?

— Ти її знайшов. І передав мені, коли я пішов до всюдихода.

— А... Я зовсім забув. А де пірамідка?

— У вантажному відсіку. Вона тріснула. Нею займаються Марта і Рано.

— Значить, моя вахта з капітаном?

— З капітаном, Мартою і Гротом. Нас тепер мало залишилося.

— Зайва вахта.

— Так, зайвий рік для кожного.

Увійшов Грот. Доктор тримав у руках аркуш.

— Нісенітниця виходить, — сказав він. — Кулька зовсім молода. Добридень, Долинський. То я кажу, кулька дуже молода. Їй лише двадцять років.

— Ні, — сказав Долинський. — Ми ж стільки днів просиділи в тому розкопі! Він стародавній як світ. І кулька теж.

Капітан стояв у дверях кают-компанії і слухав нашу розмову.

— Ви не могли помилитися, Грот? — запитав він.

— Мені б зараз саме час образитися, — сказав доктор. — Ми з Мозком чотири рази повторили аналіз. Я сам спочатку не повірив.

— Може, його Джерасі впустив? — запитав капітан, обернувшись до мене.

— Долинський бачив — я його вишкріб з породи.

— Тоді ще один варіант залишається.

— Він маловірогідний.

— Чому?

— Не могло ж за двадцять років все так зруйнуватися.

— На цій планеті могло. Пригадай, як тебе несло бурею. І отруйні випари в атмосфері.

— Отже, ви вважаєте, що нас хтось випередив?

— Так. Я так думаю.

Капітан виявився правий. Наступного дня, розпилявши пірамідку, Марта знайшла у ній капсулу. Коли вона поклала її на стіл в лабораторії і ми з'юрмилися за її плечима, Грот сказав:

— Шкода, що ми запізнилися. Всього на двадцять років. Скільки поколінь на Землі мріяло про Контакт. А ми запізнилися.

— Несерйозно, Грот, — сказав капітан. — Контакт є. Ось він, тут, перед нами. Ми все одно зустрілися з ними.

— Багато що залежить від того, що в цьому циліндрі.

— Сподіваюся, не віруси? — сказав Долинський.

— Ми його розкриємо в камері. Маніпуляторами.

— А може, залишимо до Землі?

— Терпіти п'ять років? Оце вже ні, — сказала Рано.

І всі ми знали, що цікавість сильніша від нас, — ми не чекатимемо до Землі. Ми розкриємо капсулу зараз.

— Все-таки Джерасі не марно загинув, — сказала тихо Марта.

Так, щоб тільки я почув.

Я кивнув, узявши її за руку. У Марти були холодні пальці...

Щупальця маніпулятора поклали на стіл половинки циліндра і витягнули згорнутий аркуш. Аркуш пружно розгорнувся. Крізь скло всім нам було видно, що на ньому написано.

"Галактичний корабель "Сатурн". Позивні 36/14.

Виліт із Землі — 12 березня 2167 р.

Посадка на планеті — 6 травня 2167 р. ..."

Далі йшов текст, і ніхто з нас не прочитав тексту. Ми не змогли прочитати текст. Ми знову і знову перечитували перші рядки: "Виліт із Землі — 12 березня 2167 г." — двадцять років тому. "Посадка на планеті — 6 травня 2167 г." — теж двадцять років тому.

— Виліт із Землі... Посадка... У той самий рік.

І кожен з нас, якими б міцними не були у нього нерви, яким би розсудливим і розумним він не був, пережив у цю мить свою неповторну трагедію. Трагедію непотрібності справи, якій присвячено життя, безглуздості жертви, яка нікому не знадобилася.

Сто років тому за земним літочисленням наш корабель пішов у Глибокий космос. Сто років тому ми покинули Землю, упевнені в тому, що ніколи не побачимо нікого з наших друзів і рідних. Ми йшли в добровільне заслання, довшого за яке ще не було на Землі. Ми знали, що Земля чудово обійдеться і без нас, але ми знали, що жертви наші потрібні їй, тому що хтось повинен був скористатися знаннями і вмінням піти в Глибокий космос, до світів, яких можна було досягти, лише пішовши на ці жертви. Космічний вихор зніс нас із курсу, рік за роком ми прагнули до мети, ми втрачали наші роки і відлічували десятки років, що минули на Землі.

— Отже, вони навчилися стрибати через простір, — сказав нарешті капітан.

І я помітив, що він сказав "вони", а не "ми", хоча завжди, кажучи про Землю, вживав слово "ми".

— Це добре, — сказав капітан. — Це просто чудово. І вони побували тут. До нас.

Решту він не сказав. Решту ми доказали кожен про себе. Вони побували тут до нас. І чудово обійшлися без нас. І через чотири з половиною наших роки, через сто земних, ми опустимося на космодром (якщо не загинемо в дорозі), і здивований диспетчер казатиме своєму напарникові: "Поглянь, звідки узявся цей бронтозавр? Він навіть не знає, як треба приземлятися. Він нам усі оранжереї навколо Землі зруйнує, він розколе дзеркало обсерваторії! Звели кому-небудь підхопити цей одр і відвести подалі, на звалище до Плутона..."

Ми розійшлися по каютах, і ніхто не вийшов до вечері. Увечері до мене зазирнув доктор.

1 2 3