Під час війни його за це звеличали, він сидів по праву руку командувача. Тоді це вважали за геройство! А не можна поговорити з начальником варти?
Солдат. Марне діло. Забрати в селянина худобу — хіба це геройство?
К у х а р . Ну й дурницю ти втнув!
Ейліф. Якби я був дурнем, я б давно здох з голоду, розумнику.
К у х а р. А за те, що ти розумний, тобі зітнуть голову.
Священик. Треба хоч Катрін викликати.
Ейліф. Хай собі сидить у фургоні! Дай мені краще чарку горілки.
Солдат. Нема часу, ходім!
Священик. А що ми скажемо твоїй матері?
Ейліф. Скажи їй, що нічого не було, скажи їй, що було те саме. Або краще нічого не кажи.
Солдати женуть його геть.
Священик.Я не кину тебе на твоєму тяжкому шляху, піду з тобою.
Ейліф. Священика мені не треба.
Священик. Цього ти ще не знаєш. (Іде слідом за ним).
Кухар (кричить їм услід). Я мушу сказати їй, вона схоче побачити його!
Священик. Краще нічого їй не кажіть. Або тільки те, що він був тут і прийде знов, мабуть, завтра. Тим часом я повернусь і зможу її підготувати. (Швидко виходить).
Кухар дивиться їм услід і хитає головою, потім починає стурбовано ходити туди й сюди.
Нарешті підходить до фургона.
Кухар. Агов! Чи ви б не зводили вийти? Я ж розумію, що ви сховалися від миру. І я б сховався. Я — кухар командувача. Пам'ятаєте мене? Слухайте, чи не дасте ви мені чогось під'їсти, поки ваша матінка вернеться? Я б з'їв, мабуть, шматок сала або навіть хліба просто так, від нудьги. (Зазирає у фургон). Натягла ковдру на голову.
З глибини сцени лунає канонада.
Матінка Кураж (вбігає задихана, товар при ній). Кухарю, мир знову закінчився! Вже три дні знову війна. Я довідалась про це, ще як не встигла продати свій крам. Слава богу! В місті сутичка з лютеранами. Нам треба миттю втікати разом з фургоном. Катрін, пакуй речі! Чого ви такі збентежені? Що сталось?
Кухар. Нічого.
Матінка Кураж. Та ні, щось сталося. Бачу по вас.
Кухар. Мабуть, тим, що знову війна. Тепер, може, до завтрашнього вечора мені не доведеться їсти гарячого.
Матінка Кураж. Брешете, кухарю.
Кухар. Ейліф приходив сюди. Але у нього зовсім не було часу.
Матінка Кураж. Ейліф був тут? Тоді ми побачимося з ним на марші. Тепер я піду з нашими. А який він із себе?
К у х а р. Як завжди.
Матінка Кураж. Він ніколи не зміниться. Війні не пощастило забрати його у мене. Він — розумний хлопець. Чи не помогли б ви мені пакуватись? (Починає пакуватися). Він щось розповідав? Чи добре він ладнає з командувачем? Казав він щось про свої подвиги?
Кухар (похмуро). Та, кажуть, він зробив один зайвий.
Матінка Кураж. Потім розповісте. Треба вирушати.
З'являється Катрін.
Катрін, миру вже й сліду нема. Ми їдемо далі. (До кухаря). А ви куди дінетесь?
К у х а р. Я завербуюсь у військо.
Матінка Кураж. Я пропоную вам... Де священик?
Кухар. Пішов у місто з Ейліфом.
Матінка Кураж. Тоді проведіть мене трошки, Ламбе. Мені потрібна допомога.
К у х а р. А те, що Іветта казала...
Матінка Кураж. Вам не зашкодило. Навпаки. Як то кажуть, не буває диму без вогню. Тож як, підете з нами?
К у х а р. Не відмовляюсь.
Матінка Кураж. Дванадцятий полк уже вирушив. Ставайте коло дишля. Ось вам шматок хліба. Ми повинні пристати до лютеран. Може, ще сьогодні ввечері пощастить побачити Ейліфа. Він мені найлюбіший з усіх. Короткий був цей мир, от уже й знову війна.
Кухар і Катрін запрягаються у фургон.
(Співає).
Із Ульма в Мец, із Меца в Брно! Рушай, Кураж, куди солдати! Вже довела війна давно, Що може нас прогодувати. Хоч буде в неї куль запас, Та без людей вона безсила. Вступайте в полк! Бійці, без вас Війні загрожує могила!
Уже шістнадцять роки триває велика війна за віру. Німеччина втратила більше половини жителів. Страшні пошесті винищують тих, кого не встигли убити в боях. У колись квітучих місцевостях лютує голод. Спаленими містами блукають вовки. Восени 1634 року ми зустрічаємо матінку Кураж на німецькій землі, у Ялинових горах, осторонь військової дороги, якою посуваються шведські полки. Зима цього року рання і сувора. Торгівля йде так погано, що лишається тільки жебрати. Кухар одержує листа з Утрехта і прощається з Кураж.
Коло напівзруйнованого церковного будинку. Похмурий ранок на початку зими. Рвучкий вітер.
Матінка Кураж і кухар у старих кожухах туляться біля фургона.
Кухар. Надворі ще темно, ще всі сплять.
Матінка Кураж. Але ж це дім священика. Доведеться йому вилізти з перин, бо ж незабаром треба дзвонити. Зате потім він поїсть гарячої юшки.
К у х а р. Де тут взялися священикові? Село ж дотла згоріло, ми ж самі бачили.
Матінка Кураж. Та ні, люди тут є, тільки-но гавкав собака.
Кухар. Якщо у попа щось є, він однаково не дасть.
Матінка Кураж. А може, коли ми заспіваємо...
Кухар. Мені вже терпець урвався. (Раптом). Я отримав листа з Утрехта, пишуть, що моя мати вмерла від холери, і тепер шинок мій. Ось лист, кали не віриш. Можеш прочитати, хоч те, що тітка пише про моє життя, — не твоє діло.
Мат інка Кураж (читає листа). Ламбе, мені теж остогидло блукати. Часом здається мені, що я — мов той різницький собака; він розвозить м'ясо покупцям, а сам і шматка не з'їсть. У мене більш нема чого продавати, а в людей нема грошей, щоб платити за те ніщо. У Саксонії якийсь обшарпаний бідолаха хотів накинути мені за двоє яєць величезну купу пергаментних книг, а у Вюртемберзі за торбинку солі мені давали плуг. Навіщо орати? Не росте нічого, самі будяки та реп'яхи. Кажуть, у Померанії селяни поїли всіх немовлят, а черниці промишляють грабунком.
Кухар. Світ вимирає.
Матінка Кураж. Мені іноді здається, наче я їжджу своїм фургоном по пеклу і продаю смолу або що я блукаю по небу і продаю останнє причастя заблудлим душам. Якби я з тими дітьми, що в мене зостались, знайшла місцинку, де не чути пострілів, то залюбки пожила б спокійно ще рік-два.
Кухар. Ми могли б відкрити шинок. Анно, подумай про це. Сьогодні вночі я твердо вирішив: я вертаюсь в Утрехт, з тобою чи без тебе, і піду ще сьогодні.
Матінка Кураж. Мені треба побалакати з Катрін. Якось це зненацька вийшло, а мені важко вирішувати на холоді і на голодний шлунок. Катрін!
Катрін вилазить з фургона.
Катрін, я тобі щось маю сказати. Ми з кухарем збираємось в Утрехт. Він успадкував там шинок. Ти б мала там постійний кут і могла б з кимось познайомитися. Не кожен любить молоденьких, личко — це ще не все. Так, мабуть, добре буде. Ми з кухарем добре ладнаємо. Мушу сказати, що він знається на торгівлі. Принаймні б не голодували, правда? А ти мала б своє ліжко. Чим погано, га? Хіба це життя — весь час на вулиці. Так і пропасти можна. Тебе вже он нужа заїдає. Нам треба вирішити, бо можна ще піти й зі шведами на північ, їхній шлях веде туди. (Показує ліворуч). Вирішуймо, Катрін.
Кухар. Анно, я хочу щось тобі сказати віч-на-віч.
Матінка Кураж. Лізь у фургон, Катрін.
Катрін залазить у фургон.
Кухар. Я перебив тебе, бо ти, як я бачу, не так зрозуміла мене. Я гадав, не варто говорити, бо й так ясно. Та коли ти не розумієш, я мушу тобі сказати: шкода й мови про те, щоб узяти її з собою. Сподіваюсь, ти мене розумієш.
Катрін за їхніми спинами висуває голову з фургона і прислухається.
Матінка Кураж. Ти хочеш, щоб я покинула Катрін?
Кухар. А ти як гадаєш? У шинку їй не буде місця. Це маленький шинок. Якщо ми вдвох станемо на задні лапи, то ще заробимо собі на шматок хліба, але не втрьох, про це нема чого й думати. Зостав Катрін свого фургона.
Матінка Кураж. Я думала, в Утрехті вона знайде собі чоловіка.
К у х а р. Не сміши мене! Де така знайде собі чоловіка? Німа, та ще й із шрамом. І в її літах.
Матінка Кураж. Не говори так голосно!
К у х ар. Ет, дурниця — голосно, тихо... Я ще й через це не зможу тримати її в шинку. Хіба гостям приємно весь час дивитись на таку потвору? І за це не можна їх судити.
Матінка Кураж. Стули губи! Кажу тобі, не говори так голосно.
Кухар. У будинку засвітилося. Заспіваймо.
Матінка Кураж. Кухарю, як вона сама потягне фургон? Вона боїться війни. Не терпить її. Які страшні сни їй сняться, напевно! Я чула, як вона стогне ночами. Надто після боїв. Що вона бачить у своїх снах, я не знаю. Вона дуже жаліслива. Нещодавно я знайшла у неї їжака — ми його переїхали фургоном.
Кухар. Шинок дуже малий. (Гукає). Шановні господарі і прислуга! Ми проспіваємо вам пісню про Соломона, Юлія Цезаря та інших великих мудреців, що їм не помогла їхня мудрість. І ви побачите, що нам, людям простим, нелегко прожити, надто взимку.
Співають удвох.
Ви чули всі, що Соломон Був знаним мудрецем. Ви долю знаєте його. Назвав лихим для себе днем Він день народження свого. Казав: "Все в світі — суєта!" І, щойно ніч прийшла, Він через мудрість сам сконав. Його та мудрість підвела. Щасливий, хто її не знав!
Всі чесноти небезпечні на цьому світі, як видно з нашої прегарної пісні, краще, коли їх не маєш, а живеш собі на втіху і снідаєш, скажімо, гарячою юшкою. У мене, наприклад, юшки нема, я мрію про неї дарма, я солдат, але
що дала мені моя відвага у боях — нічого, я голодую. Краще б я був боягузом та зостався вдома. І чого ж я так не зробив?
Ви чули всі, що Цезар був Вояк не з боязких. На цілий світ зорив з вершин, Але від рук убивць поліг В зеніті слави він. "І ти, мій сину!" — він гукнув. І, щойно ніч прийшла, Він через смілість сам сконав. Його та бравість підвела. Щасливий, хто її не знав! (Півголосом). Навіть не визирнуть. (Голосно). Шановні господарі і прислуга! Ви могли б заперечити, що не відвага годує людину, а чесність. Може, ви хочете сказати, що чесна людина — сита і вже принаймні не дуже голодна? Гляньмо, як воно буває із чесністю!
Ви чули всі, що жив Сократ, Правдивіший за всіх. Його спіткав страшний кінець: Після переслідів лихих З отрути вмер мудрець. Народу син, він правду ніс, Боровся проти зла. Він через чесність сам сконав. Його та чесність підвела, Щасливий, хто її не знав! Авжеж, тепер мені скажуть, що треба бути некорисливим і ділитися тим, що маєш, але що, як у тебе нічого нема? Бути благодійником, мабуть, також нелегко, на це доводиться зважати, та що вдієш, коли тобі чогось треба.