Острів загиблих кораблів

Олександр Бєляєв

Олександр Бєляєв

Острів загиблих кораблів

Роман

Частина перша

І. НА ПАЛУБІ

Великий трансатлантичний пароплав "Веніамін Франклін" стояв у генуезькій гавані, готовий до відплиття. На березі панувала звична метушня, чулося різномовне ґелґотіння натовпу, а на пароплаві вже настав момент тієї напруженої, нервової тиші, котра мимохіть охоплює людей перед далекими мандрами. Лише на палубі третього класу пасажири заклопотано "ділили тісноту", розміщуючись і укладаючи манатки. Публіка першого класу з висоти своєї палуби мовчки спостерігала цей людський мурашник.

Порушуючи тишу, пароплав проревів востаннє. Матроси спішно почали піднімати трап.

Цієї миті на трап швидко зійшли двоє чоловіків. Той, що слідував позаду, подав матросам якийсь знак рукою, і вони опустили трап.

Запізнілі пасажири зійшли на палубу… Добре вдягнений, стрункий і широкоплечий молодик, заклавши руки в кишені. А просторого пальта, швидко попрямував до кают. Його чисто поголене обличчя виражало спокій. Проте спостережлива людина за зведеними бровами незнайомця та легкою іронічною усмішкою могла б помітити, що це спокій удаваний. Вслід за ним, не відстаючи ні на крок, йшов товстенький чоловік середніх років. Казанок його був зсунутий на потилицю. Пітне, пом'яте обличчя його виражало одночасно втому, задоволення і напружену увагу, як у кішки, яка тягне в зубах мишу. Вій ні на секунду не зводив очей зі свого супутника.

На палубі пароплава, недалеко від трапа, стояла молода дівчина в білій сукні. На мить її очі зустрілися з очима пасажира, що спізнився та зараз ішов попереду.

Коли пройшла ця дивна пара, дівчина в білій сукні, міс Кінгман, почула, як матрос, що прибирав трап, сказав своєму товаришу, кивнувши у бік пасажирів, що віддалилися:

— Бачив? Давній знайомий Джим Симпкінс, нью-йоркський сищик, зловив якогось молодчика.

— Симпкінс? — запитав другий матрос. — Цей на дрібну дичину не полює.

— Так, дивися, як одягнений. Який-небудь фахівець з пограбування банківських сейфів, якщо не гірше того.

Міс Кінгман стало страшно. Весь час до Нью-Йорка на одному пароплаві з нею їхатиме злочинець, мабуть, убивця. Досі вона бачила тільки в газетах портрети цих таємних і страшних людей.

Міс Кінгман поспішно зійшла на верхню палубу. Тут, серед людей свого кола, в цьому місці, недоступному звичайним смертним, вона відчувала себе у відносній безпеці. Відкинувшися в зручному плетеному кріслі, міс Кінгман занурилася в бездіяльне споглядання — найкращий подарунок морських подорожей для нервів, стомлених міською суєтою. Тент прикривав її голову від гарячого проміння сонця. Над нею тихо погойдувалося листя пальм, що стояли в широких кадовбах між кріслами. Звідкись збоку доносився ароматичний запах дорогого тютюну.

— Злочинець. Хто б міг подумати? — прошепотіла міс Кінгман, все ще згадуючи про зустріч біля трапа. І щоб остаточно звільнитися від неприємного враження, вона вийняла маленький витончений портсигар зі слонячої кістки, японської роботи, з вирізаними на кришці квітами, і запалила єгипетську сигаретку. Синя цівка диму потягнулася вгору до пальмового листя.

Пароплав відходив, обережно вибираючись із гавані. Здавалося, ніби пароплав стоїть на місці, а пересуваються навколишні декорації за допомогою сцени, що обертається. Ось уся Генуя обернулася до борту пароплава, ніби бажаючи показатися від'їжджаючим востаннє. Білі будинки збігали з гір і тіснилися біля прибережної смуги, як отара овець біля водопою. А над ними височіли жовто-коричневі вершини із зеленими плямами садів і піній. Але хтось повернув декорацію. Відкрився ріг затоки — голуба дзеркальна поверхня з кристальною прозорістю води. Білі яхти, здавалося, були занурені в шматок голубого неба, що впав на землю, — так ясно було видно всі лінії судна крізь прозору воду. Нескінченні зграї риб шастали між жовтуватим камінням і короткими водоростями на білому піщаному дні. Поступово вода ставала все синішою, поки не приховала дна…

— Як вам сподобалася, міс, ваша каюта?

Міс Кінгман озирнулася. Перед нею стояв капітан, який включив у коло своїх обов'язків надавати люб'язну увагу "найдорожчим" пасажирам.

— Дякую вам, містере…

— Браун.

— Містере Браун, чудово. Ми зайдемо до Марселя?

— Нью-Йорк — перша зупинка. Втім, можливо, ми затримаємося на кілька годин в Гібралтарі. Вам хотілося побувати в Марселі?

— О ні, — поспішно і навіть з переляком промовила міс Кінгман. — Мені смертельно набридла Європа. — І, помовчавши, вона запитала: — Скажіть, капітане, у нас на пароплаві… є злочинець?

— Який злочинець?

— Якийсь арештований…

— Можливо, що їх навіть кілька. Звичайна річ. Адже ця публіка має звичай утікати від європейського правосуддя до Америки, а від американського — до Європи. Але сищики вистежують їх і доставляють на батьківщину цих заблудлих овець. У їхній присутності на пароплаві немає нічого небезпечного, — ви можете бути абсолютно спокійні. Їх приводять без кайданів тільки для того, щоб не звертати уваги публіки. Але в каюті їм негайно надягають ручні кайдани і приковують до ліжок.

— Але ж це жахливо! — промовила міс Кінгман.

Капітан знизав плечима.

Ні капітан, ні навіть сама міс Кінгман не зрозуміли того смутного відчуття, яке викликав цей вигук. Жахливо, що людей, як диких тварин, приковують на ланцюг. Так думав капітан, хоча і знаходив це розумним запобіжним заходом.

Жахливо, що цей молодик, так мало схожий на злочинця і нічим не відмінний від людей її кола, весь час подорожі сидітиме скутим у задушливій каюті. Ось та смутна підсвідома думка, яка схвилювала міс Кінгман.

1, глибоко затягнувшися сигаретою, вона поринула в мовчання.

Капітан непомітно відійшов від міс Кінгман. Свіжий морський вітер грав кінцем білого шовкового шарфа та її каштановими локонами.

Навіть сюди, за кілька миль від гавані, доносився аромат квітучих магнолій, як останній привіт генуезького берега. Гігантський пароплав невтомно розрізав блакитну поверхню, залишаючи за собою далекий хвилястий слід. А хвилі-вистіби поспішали заштопати рубець, що утворився на шовковій морській гладіні.

загрузка...

II. БУРХЛИВА НІЧ

— Шах королю. Шах і мат.

— О, щоб вас акула проковтнула! Ви майстерно граєте, містере Гатлінгу, — сказав знаменитий нью-йоркський сищик Джим Симпкінс і незадоволено почухав за правим вухом. — Так, ви граєте відмінно, — продовжував він. — А я все ж таки граю краще за вас. Ви обіграли мене в шахи, зате який прекрасний шах і мат влаштував я вам, Гатлінге, там, у Генуї, коли ви, як шаховий король, відсиджувалися в найдальшій клітці зруйнованого будинку! Ви хотіли сховатися від мене! Марно! Джим Симпкінс знайде на дні моря. Ось вам шах і мат, — і, самовдоволено відкинувшися, він запалив сигару. Реджинальд Гатлінг знизав плечима.

— У вас було надто багато пішаків. Ви підняли на ноги всю генуезьку поліцію і вели правильну облогу. Жоден шахіст не виграє партії, маючи на руках одну фігуру короля проти всіх фігур супротивника. І, крім того, містере Джиме Снмпкінсе, наша партія ще… не скінчилася.

— Ви вважаєте? Цей ланцюжок ще не переконав вас? — і сищик торкнув легкий, але міцний ланцюг, яким Гатлінг був прикований за ліву руку до металевого стрижня ліжка.

— Ви наївні, як багато геніальних людей. Хіба ланцюги — логічний доказ? Утім, не вдаватимемося у філософію.

— І відновимо гру. Я вимагаю реваншу, — докінчив Симпкінс.

— Навряд чи це вдасться нам. Хитавиця посилюється та може змішати фігури, перш ніж ми закінчимо гру.

— Це як накажете розуміти, теж у переносному розумінні? — запитав Симпкінс, розставляючи фігури.

— Як вам завгодно.

— Так, хитає ще й як, — і вій зробив хід.

У каюті було задушливо та жарко. Вона знаходилася нижче за ватерлінію, недалеко від машинного відділення, яке, як могутнє серце, стрясало стіни ближніх кают і наповнювало їх ритмічним гулом. Гравці занурилися в мовчання, прагнучи зберегти рівновагу шахівниці.

Хитавиця посилювалася. Буря розігрувалася не на жарт. Пароплав лягав на лівий бік, поволі підіймався. Знову… Ще… Як п'яний…

Шахи полетіли. Симпкінс впав на підлогу. Гатлінга утримав ланцюг, але він боляче рвонув його руку біля кисті, де був "браслет".

Симпкінс вилаявся та всівся на підлозі.

— Тут стійкіше. Знаєте, Гатлінгу, мені недобре… того… морська хвороба. Ніколи я ще не переносив таку диявольську хитавицю. Я ляжу. Але… ви не втечете, якщо мені стане погано?

— Неодмінно, — відповів Гатлінг, укладаючись на ліжку. — Порву ланцюжок і втечу… кинуся в хвилі. Віддаю перевагу товариству акул…

— Ви жартуєте, Гатлінгу, — Симпкінс поповзом дістався до ліжка і, охаючи, улігся.

Не встиг він витягнутися, як знов був скинений з ліжка страшним поштовхом, що хитнув увесь пароплав. Десь тріщало, дзвеніло, шуміло, гуділо. Зверху доносилися крики й тупіт ніг, і, заглушаючи весь цей різноголосий шум, раптом тривожно загуділа сирена, даючи сигнал: "Усім нагору!"

Пересилюючи втому й слабкість, чіпляючись за стіни, Симпкінс пішов до дверей. Він був смертельно переляканий, але прагнув приховати це від супутника.

— Гатлінге! Там щось трапилося. Я йду подивитися. Пробачте, але я мушу замкнути вас! — прокричав Симпкінс.

Гатлінг презирливо подивився на сищика та нічого не відповів.

Хитавиця тривала, але навіть при цій хитавиці можна було помітити, що пароплав поволі занурюється носовою частиною.

Через кілька хвилин у дверях з'явився Симпкінс. З його дощового плаща стікали потоки води. Обличчя сищика було спотворено жахом, якого він вже не намагався приховати.

— Катастрофа… Ми тонемо… Пароплав одержав пробоїну… Хоча до ладу ніхто нічого не знає… Готують шлюпки… відданий наказ надягати рятувальні пояси… Але ще нікого не пускають сідати в шлюпки. Говорять, корабель має якісь там перегородки, можливо, ще і не потоне, якщо там що-небудь таке зроблять, біс їх знає що… А пасажири б'ються з матросами, які відганяють їх від шлюпок… Але мені ж що накажете робити? — закричав він, накидаючись на Гатлінга з таким виглядом, ніби той був винуватцем усіх його пригод. — Мені ж що накажете робити? Рятуватися самому та стежити за вами? Ми можемо опинитися в різних шлюпках, і ви, напевне, втечете.

— А це вас хіба не заспокоює? — з насмішкою запитав Гатлінг, показуючи ланцюжок, яким він був прикутий.

— Не можу ж я залишитися з вами, хай вам біс.

— Одне слово, ви хочете врятувати себе, мене і ті десять тисяч доларів, які вам обіцяли за моє піймання? Вельми співчуваю вашому скрутному становищу, але нічим не можу допомогти.

— Можете, можете… Слухайте, голубчику, — і голос Симпкінса став застережливим.

1 2 3 4 5 6 7