Хвилинку обоє лишались нерухомі, а тоді Руда Курка стріпнула крилами, щоб уляглося пір'я, й рушила до дверей із виразом гордого виклику та з переможним сокорінням, а Зозулястий Півень пошкутильгав до решти курей, тягнучи розтріпане пір'я по пилюці.
– Що це, Біліно? – вигукнула Дороті вражено. – Ти що, билася?
– А ти як думала! – відказала Біліна. – Ти думала, що я дозволю отому зозулястому поганцеві панувати наді мною, вдавати з себе правителя всього курника? Ні, я ще годна дзьобатись і дряпатись!
І звуть мене Біл!
– Не Біл, а Біліна, – докірливо поправила Дороті. – І не говори так вульгарно, це не годиться. Йди сюди, Біліно, я тебе випущу, бо сюди прибула Озма з Озу й визволила нас.
Руда Курка підійшла до дверей, Дороті відсунула засув, прочинила двері й випустила її, а решта курей мовчки дивилися на них зі свого кутка, не важачись підійти ближче.
Дівчинка взяла свою подругу на руки й вигукнула:
– Ой, Біліно! Який у тебе жахливий вигляд!
Пір'я повискубуване, одне око трохи не видзьобане, з гребінця тече кров!
– Це пусте, – відказала Біліна. – Ти подивись на Зозулястого Півня. Хіба я не дала йому лупня?
Дороті похитала головою.
– Ну куди це годиться? – сказала вона, несучи Біліну до палацу. – Хіба ж личить тобі знатися з тими простими курми? Вони враз зіпсують твої добрі манери, і тебе вже не будуть поважати!
– Я не набивалася знатись із ними, – відрубала Біліна. – В усьому винна ота норовлива стара Принцеса. Але я виросла у Сполучених Штатах і поки ще можу підняти лапу задля своєї оборони, отож не дозволю якійсь курячій злидоті з країни Ев наскакувати на мене та величатися переді мною.
– Ну гаразд, Біліно, – примирливо мовила Дороті, – годі вже про це говорити.
Вони вже підходили до Лева-Боягуза та Голодного Тигра, і Дороті познайомила Руду Курку з обома.
– Я радий познайомитися з будь-ким із друзів Дороті, – чемно сказав Лев. – Як судити з вашого теперішнього вигляду, ви не боягузка. А от я боягуз.
– Від вашого теперішнього вигляду у мене слина тече, – докинув Тигр, жадібно дивлячись на Біліну. – Ох, певно, і смачна ж ви були б, якби я тільки міг схрупати вас. Але не турбуйтесь. Ви б угамували мій апетит тільки на мить, а тому справа не варта заходу.
– Дякую, – сказала Курка, вмощуючись на руках у Дороті.
– Крім того, це була б несправедливість, – провадив Тигр, не зводячи очей з Біліни й клацаючи зубами.
– Певне що так, – квапливо вигукнула Дороті. – Біліна моя подруга, і ти ні в якому разі не повинен її їсти.
– Спробую запам'ятати, – пообіцяв Тигр, – хоча я буваю трохи забудькуватий.
Потім Дороті занесла свою улюбленицю до палацової вітальні, де Тік-Так, якого Озма запросила сісти, вже сидів між Страхопудом і Залізним Дроворубом. Навпроти них сиділи сама Озма та Принцеса Нуднуватта, а поряд із ними стояв вільний стілець для Дороті.
Довкола цього поважного товариства вишикувалось військо Озу, і Дороті, глянувши на гарні мундири двадцяти семи вояків, сказала:
– Таж тут, здається, самі офіцери!
– Так, усі крім одного, – відповів Залізний Дроворуб. – У моєму війську вісім генералів, шість полковників, сім майорів і п'ятеро капітанів, а крім того – один рядовий, щоб вони мали ким командувати. Я підвищив би йому чин, бо я гадаю, що рядових узагалі не повинно бути. Я помітив також, що офіцери звичайно б'ються краще й більш надійні, ніж звичайні вояки. Крім того, в офіцерів величніший вигляд, і це додає гідності нашому війську.
– Твоя правда, звичайно, – сказала Дороті, сівши поруч Озми.
– А тепер, – оголосила дівчинка – Правителька Озу, – ми серйозно порадимось, як нам краще визволити королівську родину цієї чарівної країни Ев із тривалого ув'язнення.
КОРОЛІВСЬКА РОДИНА КРАЇНИ ЕВ
Залізний Дроворуб виступив на нараді перший.
– До нашої шляхетної й вельможної Правительки Озми з Озу, – сказав він, – дійшла звістка про те, що дружина й десятеро дітей – п'ять синів і п'ять дочок – колишнього Евського Короля, на ім'я Евольдо, взяті в неволю Королем Номів і перебувають як бранці в його підземному палаці. 1 що тепер у Еві нема нікого досить могутнього, щоб визволити їх. Звичайно, наша Озма захотіла вжити заходів, щоб визволити нещасних бранців, але вона довго не могла знайти способу, як перетнути велику пустелю між двома країнами. Врешті вона подалась до дружньої чародійки з нашої країни, на ім'я Глінда Добра, і та, почувши, в чому річ, зразу подарувала Озмі Чарівний Килим, який міг весь час розкочуватись і вистилати для нас вигідну стежку через пустелю. Тільки-но одержавши килим, наша милостива Правителька наказала мені зібрати військо, що я й зробив.
У цих хоробрих вояках ви бачите цвіт найкращого воїнства країни Оз, і коли нам доведеться воювати з Королем Номів, кожен офіцер, як і рядовий, битиметься не на життя, а на смерть.
Тоді заговорив Тік-Так. Він спитав:
– А чому це ви маєте битися з Ко-ролем Но-мів? – Адже той ні-чого пога-ного не зро-бив.
– Як не зробив? – вигукнула Дороті. – А це хіба не погане – кинути до в'язниці Королеву й десятьох її дітей?
– Таж їх про-дав Ко-ролю Ho-мів сам Ко-роль Е-воль-до, – пояснив Тік-Так. – Це Ев-ський Король зро-бив по-гано і, коли зро-зу-мів це, то кинув-ся в море й уто-пився.
– Це для мене новина, – замислено мовила Озма. – Я гадала, шо тут винен тільки Король Номів.
Та хай там як, а випустити в'язнів йому доведеться.
– Мій дядько Евольдо був дуже лихий чоловік, – озвалась Принцеса Нуднуватта. – Якби він утопився, поки ще не продав своєї родини, ніхто б не журився. Але він продав її могутньому Королю Номів за довге життя, а потім сам знищив те життя, стрибнувши в море.
– Отже, – зробила висновок Озма, – довгого життя він не одержав, і Король Номів повинен випустити в'язнів. А де їх тримають?
– Напевне ніхто не знає, – відповіла Принцеса. – Бо Король, якого звуть Скелат зі Скель, має розкішний палац під великою горою, що стоїть на північ від нашого Королівства, і він обернув Королеву та її дітей у прикраси для своїх покоїв.
– Цікаво, а хто такий цей Король Номів? – спитала Дороті.
– Я тобі поясню, – відповіла Озма. – Його називають Правителем Підземного Світу, і він володіє скелями та всім, що є у скелях. Його підданці – тисячі Номів, або Гномів, – химерних на вигляд, але могутніх духів, що працюють коло печей та горен свого Короля і виробляють золото, срібло та інші метали й ховають їх у розколинах скель так, що ті, хто живе на поверхні землі, можуть знайти їх тільки з великими труднощами. Роблять вони також діаманти, рубіни та смарагди й ховають їх у землі; тому Королівство Номів неймовірно багате, і всі коштовні камені, срібло та золото, які ми маємо, – це те, що ми добуваємо з землі та скель, де заховав їх Король Номів.
– Розумію, – поважно кивнула головою Дороті.
– Через те що ми часто крадемо його скарби, – провадила Озма, – Правитель Підземного Світу не любить тих, хто живе на поверхні землі, й ніколи не з'являється серед нас. Якщо ми хочемо побачити Короля Скелата зі Скель, то доведеться пробиратись до його власної країни, і цей замір може бути дуже небезпечним.
– Але заради нещасних в'язнів нам доведеться піти, – сказала Дороті.
– Ми це зробимо, – озвався Страхопуд, – хоча воно вимагає від мене дуже великої відваги. Адже доведеться наближатись до печей Короля Номів, а я напханий соломою, і одна іскорка може мене зовсім знищити.
– Ті печі можуть розтопити й мою бляху, – сказав Залізний Дроворуб, – але я піду.
– Я не виношу спеки, – зауважила Принцеса Нуднуватта, ліниво позіхнувши, – тому лишуся вдома. Але я бажаю вам успіху, бо тяжко втомилася, правлячи цим дурним королівством, і потребую більше вільного часу, щоб милуватися своїми прекрасними головами.
– Ви нам не потрібні, – сказала Озма. – Бо якщо з допомогою своїх відважних споборників я не зможу досягти цієї мети, то для вас вирушати зі мною зовсім марно.
– Щира правда, – зітхнула Принцеса. – Отож, з вашого дозволу, я вже піду до своєї гардеробної.
Я ношу цю голову вже досить довго й хочу перемінити її на іншу.
Коли вона вийшла (можете бути певні, що ніхто за нею не пошкодував), Озма спитала Тік-Така:
– А ти пристаєш до нас?
– Я раб дів-чини До-ро-ті, що визво-ли-ла мене з тюр-ми, – відповів Механічний Чоловік. – Куди вона піде, туди й я.
– А я, звичайно, піду зі своїми друзями, – сказала Дороті. – Я б нізащо не відмовилась від такої пригоди. І ти підеш, Біліно.
– Атож, – безтурботно відказала Біліна. Вона саме пригладжувала пір'ячко на спині й не дуже слухала.
– Вона любить спеку, – зауважив Страхопуд. – Коли її добре підсмажити, тоді вона найкраща.
– Коли так, – докінчила Озма, – то ми вирушимо до Королівства Номів завтра на світанку. А тим часом треба відпочити й приготуватись у дорогу.
Хоча Принцеса Нуднуватта більш не з'явилась до гостей, палацові слуги подбали про чужинців з Озу й зробили все, шо в їхній змозі, щоб гостина була приємна. Для гостей знайшлося достатньо вільних кімнат, а хоробре військо з двадцятьох сімох вояків було забезпечене всім і щедро почастоване.
Лева-Боягуза і Голодного Тигра випрягли з колісниці й дозволили їм гасати по всьому палацу, де вони поперелякували всіх служників, хоча нікого не скривдили. Дороті якось застала маленьку служницю Нанду скорченою в кутку від нестямного жаху, а перед нею стояв Голодний Тигр.
– Ох і смачнющий же у вас вигляд, – казав звір. – Може, ви ласкаво дозволите мені з'їсти вас?
– Ні, ні, ні! – закричала служниця.
– Ну, тоді, – сказав Тигр, страхітливо позіхаючи, – будьте ласкаві добути мені фунтів тридцять вирізки і відро вареної картоплі на гарнір, а на десерт – двоє відер морозива.
– Я… я постараюся! – гукнула Нанда й прожогом кинулась тікати.
– Невже ти такий ото голодний? – здивовано спитала Дороті.
– Ти навряд чи годна уявити всю силу мого апетиту, – сумно відповів Тигр. – Мені здається, наче він заповнює все моє тіло, від рота до кінчика хвоста. Я певен, що апетит цей не на мій зріст, що він надто великий для мого тіла. Колись, як здибаю десь зубного лікаря з кліщами, попрошу його, щоб вирвав.
– Що вирвав? Зуба? – спитала Дороті.
– Та ні, апетит, – відповів Голодний Тигр.
Решту дня дівчинка провела в розмові зі Страхопудом та Залізним Дроворубом: вони розповіли їй про все, що сталося в країні Оз, відколи Дороті покинула її.