Коля пише Олі, Оля пише Колі

Анатолій Алексін

КОЛЯ ПИШЕ ОЛІ, ОЛЯ ПИШЕ КОЛІ

Повість

ОЛЯ І КОЛЯ

Шосе довгою сірою шаблею розтинало ліс, що здавався непрохідним. Проте, під'їжджаючи до того місця, де шабля шосе перехрещувалася з іншою шаблею, що також розтинала ліс, але була більш відточена, сяюча і широка — з уральською річкою, — водії та їхні супутники здивовано здригалися: непрохідні лісові хащі сурмили сурмами, співали і навіть дискутували на тему: "Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?" І лише біля самого мосту стрілка, націлена на ліс, усе пояснювала. "Піонерський табір "Сосновий бір"", — було написано на ній вицвілими від сонця і дощу літерами.

Дискусії влаштовував головний редактор табірної радіостанції "Голос у лісі" Левко Звонцов. У школі Левко теж відповідав за радіопередачі, а заразом уже й за дружинну стінгазету… Майже всі давно знали одне одного: раніше вони жили на Півночі, де батьки їхні побудували алюмінієвий завод, а потім батьки переїхали на Урал будувати інший алюмінієвий завод, і діти переїхали з ними. Вони вчилися в одній школі, відпочивали в одному піонерському таборі "Сосновий бір", і всі знали, що краще від Левка Звонцова ніхто не вміє влаштовувати різні обговорення і дискусії.

Соцмістечко, яке будували їхні батьки, називалося дивно й не дуже милозвучно: "ВАЗ", що означало: "Великий алюмінієвий завод". Дорослі люди були дуже зайняті, і у них, очевидно, бракувало часу придумати місту іншу назву. У дітей вільного часу більше, особливо влітку, в таборі, і Левко Звонцов по радіо оголосив конкурс:

Попрацюй мізками своїми, піонер,

І придумай для міста нове ім'я тепер.

У лісі, на свіжому повітрі, запрацювали мізками одразу двісті тридцять хлоп'ят і дівчат. І ось вечорами, хрипко вторгаючись у безнастанну пташину балаканину й соснове шумовиння, що набігало хвилями, Левко Звонцов почав влаштовувати такі радіобесіди:

— Розкажи-но радіослухачам, які ім'я ти хочеш дати нашому місту!

— Місто, яке ми самі збудуємо…

Репродуктор, що чорним гніздом примостився між соснових гілок, раптом дрібно-дрібно задеренчав — це Левко розсміявся у самий мікрофон.

— Де ти чув такі довгі назви?

— Не чув. І дуже добре: хай буде ні на що не схожа!

— От-от… Ні на що не схожа! Наступний! — вигукнув Левко так, ніби він був лікар і за дверима у нього знемагала черга пацієнтів.

— Бр-ратськ! — натискуючи на букву "р", чітко вимовив наступний учасник конкурсу.

— Цю назву вже без тебе придумали.

— Ну й що? То місто на Ангарі, а це у нас.

— Ну як ти не розумієш?.. Може виникнути плутанина: от, наприклад, з листами…

— Тоді — Новий Бр-ратськ!

— І той, на Ангарі, також не старий.

— Тоді я подумаю…

Левків голос хазяйнував в ефірі, як у себе вдома: він оцінював, повчав, робив зауваження.

— Наступний! — вигукнув Левко.

— Чого ти кричиш, мов у лісі? — відповів йому трохи здивований, співучий голос, у якому не було ні роздратування, ні єхидства, а саме тільки добродушне здивування хвацькою Левковою безцеремонністю.

Усі одразу впізнали Олю Воронець.

— Ми і є в лісі! — одразу ж відпарирував Левко. І, пошелестівши чимось у мікрофоні, додав: — Вибач. Тут така черга, всім кортить одержати премію… У тебе є пропозиція?

— Я пропоную назвати так: місто Крилате!

— Трохи дивно… звучить, — несміливо, майже пошепки заперечив Левко.

— Чому дивно? Є ж у Казахстані місто Рудне. А у нас — місто Крилате. І це буде справедливо: адже алюміній — крилатий метал, з нього літаки роблять.

— А-а, отак? — стрепенувся Левко. — Це дуже образно! І я сказав би — поетично!..

— Просто точно, по-моєму. І справедливо.

"Справедливо" — це було улюблене Олине слово. Правда, частенько вона додавала до нього коротеньке заперечення "не". "Це несправедливо!" — спокійно заявляла Оля своїм глибоким, співучим голосом. І одразу вступала в боротьбу за справедливість.

Дівчата були закохані в Олю Воронець. Минулого літа Оля носила коси, і в косах її подруг теж мелькали різнобарвні стрічки. Цієї весни, перед табором, вона постриглася, і подруги її вмить, без жалю розпрощалися зі своїми косами. Оля трохи заїкалася, і дівчата, самі того не помічаючи, теж почали трішечки розтягувати голосні букви і вишукано, ледь помітно, як це робила Оля, затинатися, немов присідати, на деяких словах.

Оля рідко сердилася. Головним чином тоді, коли траплялась на її шляху нечесність, брехня, і дівчата й собі намагалися бути відчайдушно принциповими.

І ще Оля сердилася, навіть несподівано вибухала гнівом, коли її називали вродливою. Минулого року начальник табору водив по "Сосновому бору" якусь делегацію і час від часу вигукував: "А оце наш волейбольний майданчик! А оце наша читальня! А оце наш радіовузол!.."

— А ось це наша красуня! — гордо проголосив він, побачивши здаля Олю Воронець.

Делегація заклацала фотоапаратами, але на плівку потрапила лише Олина потилиця: у відповідь на начальникові слова дівчинка неввічливо повернулася спиною до гостей і швидко зникла за деревами.

На початку серпня в таборі зіпсувався настрій: стало відомо, що в перший день вересня Оля не прийде до школи разом з усіма своїми подругами, що, повернувшись з табору, вона поїде дуже-дуже далеко. Її батько — геолог. Він знайшов на Уралі гірську породу — необхідну сировину для алюмінієвого заводу, а тепер виїжджав шукати іще щось на Північ, за Полярне коло.

І лише одна людина в таборі раділа майбутньому Олиному від'їзду — Коля Незлобін, на прізвисько Коля Свистун. Він любив перемовлятися з птахами, до товаришів звертався коротко й не дуже ввічливо: "Гей, ти!.. Слухай-но!" — а з птахами бесідував лагідно й безпомилково впізнавав їхні голоси.

Та не за це прозвали його Свистуном. А за те, що якось, у минулому році, він несподівано для всіх пообіцяв написати хороші вірші до батьківського дня, а написав погані, і батьків довелося вітати прозою. Щоправда, віршів тих не бачив ніхто, крім Олі Воронець. Вона мала читати їх на початку концерту самодіяльності, але в останню мить читати відмовилася, заявивши, що вірші нікуди не годяться.

загрузка...

Це Оля першою сказала Колі: "Ех ти, свистун!.." А він у відповідь прозвав її Вороною: це, здається, був єдиний птах, якого він не любив.

Ніхто, крім Колі, Олю Вороною не називав, а до нього прізвисько Свистун причепилося так міцно, ніби було від народження вписане в метрику.

З усіх суперечок, які час від часу затівав по радіо і в стінгазеті Левко Звонцов, він понад усе любив дискусію на тему: "Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?" І хоча всім було вже давно ясно, що хлопчик дружити з дівчинкою може, Левко починав таке обговорення мінімум двічі на рік — взимку і влітку. Цього року улюблена Левкова дискусія одразу згасла: суперечки не вийшло. Тоді Левко передав мікрофон Колі Свистуну, і той голосно, упевнено заявив, що дівчата — зрадниці.

Усі зрозуміли, кого він має на думці, й дружно кинулися Олі на допомогу. "Бач який, мовчазний-мовчазний, а розговорився!.. Висловився!" — верещали по радіо дівчата. Левко Звонцов тільки встигав радісно вмикати і вимикати мікрофон: дискусія розгорілася з небаченою силою.

А Коля нічого не відповідав. Він знову похмуро помовчував… Усі вважали, що взагалі він любить перемовлятися з птахами, бо ж йому нічого розповісти про себе, нічого сказати людям. Та насправді йому було б про що розповісти, аби тільки він захотів…

ПРО ЩО Б ВІН МІГ РОЗПОВІСТИ…

Батько проектував алюмінієві заводи, та, коли зводилися їхні корпуси, ніде — ні на цеглі, ні на дахові, ні на трубі — не було написано, що тут є частка і його, батькової праці. До того ж Колиних приятелів взагалі не пускали на територію заводу, і вони не могли пересвідчитися в тому, що батько його зайнятий великою і важливою справою. А те, що без Миколчиної мами волейбольна команда їхнього двору не може змагатися зі своїми супротивниками, знали всі.

Колину маму ніхто по батькові не величав, усі, навіть діти, називали її просто Лілею… "Ось прийде наша Ліля з роботи, ми вам покажемо!" — кричали вони волейболістам сусіднього двору. І Коля ходив гордий, немовби це він сам умів гасити так, що всі гравці по той бік сітки боязко присідали; немовби він сам умів приймати найважчі удари, а подавав м'яч так, що той стрімким чорним ядром пролітав за кілька міліметрів над сіткою, дивом умудряючись не зачепити її.

Мама вибігала за подвір'я у вузьких спортивних брюках і в тенісці. Уболівальники зустрічали її нетерплячим гомоном радості, та вона передусім розшукувала Колю і всаджувала його в найперший ряд глядачів: на садову лавочку, на паркан чи просто на траву… І тут вже Коля сидів скромно, строго, не виказуючи свого торжества, а тільки вряди-годи обмінювався поглядами з матір'ю, яка, здавалося, мовчки запитувала його: "Ну як? Ти задоволений мною?"

Це було давно, в далекому північному місті, звідки Коля уже виїхав, але він пам'ятав це дуже добре і знав, що не забуде ніколи.

Батько був набагато старший від матері. Він не вмів грати у волейбол, плавати стилем батерфляй і бігати на лижах так само чудово, як бігала мати. І мати чомусь не змушувала його вчитися всього цього. Але вона привчила його теж ходити у спортивній майці з розстебнутим коміром, довго гуляти перед сном і робити вранці гімнастику (вона витягувала на середину кімнати водночас три килимки — для себе, для батька і, зовсім маленький, для Колі).

А ще вона навчила батька судити волейбольні матчі. І коли батько зі свистком у роті примощувався збоку біля сітки, він теж здавався Колі, а може, й усім іншим, зовсім молодим. І його у ці хвилини також хотілося називати просто на ймення…

Хоч ніхто його все-таки так не називав.

Зате услід за матір'ю усі шанобливо іменували його: "О, найсправедливіший із справедливих!" І батьків свисток був для спортсменів законом. Повертаючись додому після волейбольної баталії або вечірньої прогулянки, батько часто казав матері: "Мені знову легко дихається… Знову легко!" І це було дуже важливо для батька, бо він хворів на бронхіальну астму.

Ну, а вдома суддею була мати. Вона ніколи не давала гучного свистка, ніколи не нагадувала вголос про правила життя, проте батько і Миколка завжди весело й добровільно підкорялися її рішенням, бо ті рішення були справедливі. Мати теж часто повторювала: "Це справедливо!" або: "Це несправедливо!".

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...