Перекладач Марченко Володимир Борисович, 2025
Текст люб'язно надано перекладачем
ПРОЛОГ
Страх малює монстрів тушшю, чорною від жаху. Кожна лінія, залишена на сторінці, — це слід смерті, яка пожирає людські гріхи, ніколи не задоволена, а та тягнеться по ще більше. Вона хоче розчавити їх, хрупати ці згнилі від зла кістки, заковтувати ті смердючі нутрощі, а потім облизувати свої пальці, мокрі від крові. Ще більше, ще більше гріхів. Хрусь, хрусь. Люди ніколи не перестануть грішити, і смерть ніколи не задовольнить свій голод. Її зуби впиваються в м'яку плоть ганебних бажань, прихованої похоті, злочинних думок.
І вона це бачить.
Бачить, і її рука блукає по сторінці, витягуючи з брудної білизни подальші деталі, які досі були лише намальовані десь у її уяві. Істоти, яких ми бачимо перед смертю, позбавлені чуттів, і чим більше гріхів ми чинимо, тим більші їхні кігті, тим голосніший їхній рев, тим жахливіший біль смерті. Вони хапають грішника за комір і тягнуть його прямо сюди, в цей темний ліс, щоб спокійно поїсти, щоб ніхто не переривав бенкет, щоб цокання язика, що ковтає кров, не досягло людських вух, щоб тріск ламаних кісток і хлюпання висмоктаного кісткового мозку не порушили сон тих, кого на вечерю не запросили.
Їхній час ще прийде.
А поки що нехай сплять, нехай ще живуть в ілюзії. Найбільше задумів у людини виникає безпосередньо перед тим, як заснути, але всі вони зникають під заплющеними очима. Бо саме смерть, сестра сну, спроваджує їх до стомленого розуму. Вона готує нас до останнього подиху. Засинання — це генеральна репетиція смерті, вистава, яка має тривати незалежно від того, чи хтось сидить у залі.
Ми помремо.
Рука, озброєна олівцем, вже намалювала повний образ чудовиська, яке переслідувало її думки останні кілька днів. Вона мала прийти сюди, між ці стародавні дубові стовбури, і перенести на папір все, що кружляло за її повіками.
Подивилася на малюнок і відчула, як навертаються сльози. Чудовисько стояло перед нею у всій своїй красі. Його очі палали вбивчою пожадливістю, лапи були готові завдати біль, а зуби — вгризатися в плоть.
Ні, це ще не кінець.
Рука рушила до танцю, і на сторінці з'явилися роги, кігті, ікла та кров, що капала. Так, тепер чудисько виглядало так, як і мало бути. Воно більше не могло ховатися в темряві; будь-хто здалеку впізнав би його. Настане час, коли добрі люди схоплять вила та смолоскипи та підуть до його печери, потім притягнуть його, скутого ланцюгами, до Регеля і виконають вирок, винесений століття тому.
Його голова, насаджена на палю, служитиме попередженням.
Добрі люди... Чи є ще такі?
РОЗДІЛ 1
Літо 2024 року
1.
Все почало ламатися з першим липневим дощем. Нібито мала бути посуха, найбільш спекотне літо в історії, а потім раптом як линуло. Ну, якщо ви живете в горах, не надто прив'язуйтеся до довгострокових прогнозів погоди, але насправді будь-який прогноз на більше ніж день вперед саме таким і є, і Мачєй це знав. Він прожив тут лише два роки, але після першої зими, яка замкнула його вдома, після весни, яка видрала його черевики своїми брудними кігтями, після осені, холодної, як пальці мерця, і літа, бурхливого, як уся доля Бещадських гір, він відчув себе тутешнім.
Йшов дощ. Вона сховалася під старим навісом автобусної зупинки і, мабуть, плакала, таке в нього склалося враження. А може, їй було холодно, і тому вона сиділа, зіщулившись? Ну, ал ж, якщо не підійде, то і не дізнається.
— Звідси жоден автобус не ходить, — сказав він, а потім підійшов ближче.
— Що? — непритомно спитала дівчина, дивлячись йому прямо в очі.
— Кажу ж тобі, тут нічого не ходить, — повторив він. — Це стара зупинка. Не працює. Якщо, люба дитино, ти хочеш виїхати, то, на жаль, дорога не сюди.
Не відповіла, але принаймні він побачив, що вона і справді плаче. Її макіяж був розмазаний, що поглибило у Мачєя сплеск опікунчості. Він мав якось їй допомогти, хоча й не мусив. Більше того, йому і недозволено було це зробити прямо. Скільки їй могло бути років, вісімнадцять? Мабуть. Її чорне волосся до плечей було фарбованим, її занадто велика чорна футболка звисала з неї, як промокло вітрило, прагнучи пориву вітру, оголюючи одне плече, бліде та худе. Чорні шорти та високі теніски, криваво-червоні. Поруч, на залишках лавки, де колись пасажири чекали автобус, лежав маленький чорно-білий картатий рюкзак. Дівчина не була схожа на туристку.
— Ви тут живете? — шморгнула вона носом.
— Недалеко.
— То як мені звідси вибратися?
— О цій порі буде тяжко, – пояснив він. — Хто мав йти на роботу, той пішов; повертатися будуть після четвертої. Підійди у бар "У Єжика", можливо, хтось і допоможе. Іноді у них є якась доставка, можливо, водій тебе підвезе.
— А де це?
— Там. — показав він головою.
— Пан мокне, – сказала дівчина, уважно дивлячись на нього.
— Я люблю дощ, – відповів.
Він не брехав, бо коли йшов дощ, у нього був привід залишитися вдома, не наражати себе на небезпеку цього клятого світу. Але сьогодні йому довелося вийти, бо під бар приїхав їхній місцевий гіпермаркет – вантажівка доставки, переобладнана під магазин. Він бував тут через день, хоча водій нещодавно повідомив їм, що, ймовірно, середи пропустить, залишаться понеділки та п'ятниці. Ну що ж, треба буде таскати більше. Він струсив воду з капюшона куртки, бо, стоячи під проливним дощем, та почала капати йому на ніс.
— А пан не йде до того бару? — спитала дівчина.
— Ні.
— Яка шкода.
— У тебе в рюкзаку є светр?
— Є, але я не хочу, щоб він намок.
— Дощ скоро припиниться, все проясниться, — сказав Мачєй. — Піди в бар і поговори з Єжиком. Можливо, він щось для тебе організує. Сьогодні п'ятниця, у нього, мабуть, доставка перед вихідними.
— Дякую, — дівчина злегка посміхнулася і пригладила мокре волосся. — Я приїхала сюди шукати свого брата.
— Тоді запитай у барі, — швидко відповів він, поправляючи лямки рюкзака та йдучи далі. Його не цікавила ні ця дівчина, ні мета її візиту, а тим більше її брат. Принаймні, не повинен. І все ж...
— Може, пан його бачив? — кинула вона, вириваючи його з задуми.
— Ні.
— Звідкіля пан знає?
Він зупинився і знову подивився на неї. Вона більше не виглядала як ходяче нещастя. Дівчина випросталася, підняла голову та випнула груди.
— Запитай у Єжика.
— Він був тут, — тягнула вона. — Двадцятип'ятирічний, високий, чорне волосся, шрам на підборідді, татуювання на передпліччі, таке племінне.
— Що?
— Ну, племінне, — повторила. — Такі вигнуті чорні смужки. У нього воно було від зап'ястя до плеча.
Було. Він це вловив. Минулий час.
— Не асоціюю.
— Бо це було давно, але, нібито, старші люди мають добру пам'ять на такі речі з минулого. Це було п'ять років тому. У липні.
— Мене тоді тут не було, — пробурмотів він і пішов геть.
Він почув, як туфлі дівчини цокають по мокрому асфальту. Вона підбігла до нього, перегородила йому шлях і подивилася йому в очі.
— Пана не було? — спитала вона тоном, який давав зрозуміти, що вона йому зовсім не вірить.
— Я переїхав сюди два роки тому, – пояснив він, хоча не мав би пояснювати, бо навіщо йому це було б?
— Він зник, знає пан?
— Тут?
— В околиці.
— Звідки ти знаєш? – спитав він, одразу ж проклявши себе за виявлену зацікавленість.
— Його телефон логувався саме тут, – відповіла вона. — Пан знає, що таке логування телефону? Це означає...
— Знаю, – перебив він її.
— Це означає, – продовжувала вона, – що він з'явився десь у цьому районі і зник.
— Можливо, у гори ходив?
— Він не ходив у гори.
Мачєй подивився на дівчину, її рішучий вираз обличчя суперечив її впевненості. Як для молодої людини, вона виявляла багато впертості. А може, молоді люди саме так себе і ведуть?
— Я була в дитячому будинку; щойно виповнилося вісімнадцять, – продовжила вона. — Раніше я нічого не могла зробити, але тепер я впевнена, що знайду його.
— Вибач, але я нічим не можу допомогти, – відповів він, проходячи повз дівчину.
— Він приїхав сюди з Кракова.
Мачєй зробив добрих десяток кроків, під час яких точив буквально героїчний бій, щоб не обернутися. І вийшов переможцем з цього бою.
— Його звали Павлом.
Він не відреагував.
— Дякую! — почув він позаду себе, але все одно не обернувся; просто підняв руку та пішов далі.
Дощ був сильний, але тривав недовго. Як тільки останні краплі впали на вузьку асфальтову дорогу, сонце виглянуло з-за хмар і одразу почало прибирати калюжі. Мачєй дійшов до хвіртки свого дому, все ще подумки картаючи себе за те, що зупинився і заговорив з тією дівчиною. На яку холеру? Нащо йому це було? Він знав себе і знав, що це буде лазити у нього в голові весь день і до вечора, і через це він, мабуть, не засне до другої години ночі. Так вже воно з ним було.
Він зайшов у двір, де його привітав Богун, собака мішаної породи, якого він пригорнув минулого року. Він був дуже доброзичливим і ніжним собакою, у генетичному складі якого переважали риси німецької вівчарки. Трохи нижчий за свого благородного предка, він мав коротшу морду та висячі вуха. Мачєй підозрював, що хтось намагався втопити цуценя, бо він жахливо боявся води і навіть панікував під дощем, тому він не взяв його з собою в магазин за продуктами.
— Ну, що там, що там? — поплескав він собаку за вухами. — Зараз чогось з'їмо, гаразд? Щось з'їси? Будеш їсти?
З усіх риторичних питань у світі це, безсумнівно, було найбезглуздішим. Богун, як і кожен представник його виду, був готовий їсти в будь-який час дня і ночі. Мачєй підійшов до собачого місця та налив свіжої води в одну з мисок, а в іншу додав трохи їжі, яку щойно купив у магазині.
— Ходімо сьогодні ввечері до Єжика, хочеш? — спитав він собаку, але зараз у нього були важливіші справи, ніж обговорювати речі зі своїм сусідом по кімнаті.
— Ця дівчина... — продовжив Мачєй. — Я не дуже знаю жінок, але знаю про гнів, і скажу тобі, у неї його багато. Такий вік. Людина тоді як вулкан.
Він нарешті зняв куртку, бо почало бути жарко. Він обтрусив її досуха та повісив на перекладину для вибивання килимів, яку поставив ще попередній власник. Він сів на лавку перед будинком і спостерігав за дорогою. Протягом п'ятнадцяти хвилин ніхто не йшов по ній і не їхав на машині.