Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2025
ЧАСТИНА ПЕРША
РИШАРД
РОЗДІЛ 1
23 грудня 2024 року
Свята, мати їхню за ногу. Він ненавидів Різдво з усією його радісною атмосферою, усіма тими ялинками, подарунками, варінням бігосу та співанням колядок. Стара, мабуть, знову увійде в церковний режим і погонить його на опівнічну месу, нібито не було чим зайнятися вночі. А найгірше те, що якби він поставив пляшку на стіл у Святвечір[1], то буде репетувати, як старе простирадло. А чи гріх випити? Хіба сам Ісус не ділився вином на Тайній вечері? А чому вином? Бо в нього горілки не було. Е ні, цього року він не дозволить їй залізти йому на голову, і вони цивілізовано вип'ють з шурином, а що, компот із сухофруктів з горілочкою заходить найкраще. У його шурина баба теж була тією ще відьмою; такі вже сестрички знайшлися, тож шурин принаймні його розумів.
Він йшов тротуарами, вкритими брудним снігом, і відчував жахливе бажання запалити, але руки мерзли, а рукавичок у нього не було. Та і сигарет. Він одягнувся трохи занадто легко для роботи, але ж вранці стара дуже вже труїла йому дупу, тому він хотів вибратися якомога швидше. Повернеться, тоді і зігріється, щось поїсть, нап'ється, запалить.
Вулиця була якось дивно переповнена і трохи занадто шумна. Можливо, це було через холод, який змушував так ревіти двигуни автомобілів, але на яку холеру з кожного магазину пускали музику? І з якого часу? Що це за нові звичаї? І люди йшли швидше, ніби їх хтось підганяв. Він глибше засунув руки в кишені та згорбився, ховаючи голову в плечах.
Хоча сьогодні обіду, можливо, й не буде, бо стара, напевне, стояла за коропом та оселедцем. Бо як же ж воно: свята і без оселедця? Рибка любить плавати, а під горілочку оселедчик іде найкраще. Так що нехай собі стоїть; краще там, ніж вдома пиздіти. Своє місце знала, а якщо надовго виходила, мусила залишити йому обід. І краще б вона так і зробила, бо якщо ні... Рука аж засвербіла.
На щастя, сьогодні спокійно вип'є, бо завтра вихідний, тільки ще треба за ялинкою в ліс з'їздити, але тт він вже все продумав і запевнив собі кілька розваг, щоб не нудьгувати, блукаючи лісом. А потім і Святвечір. Прийде та її сестричка, у якої хавало ходить, як у Шпаковського, коли він коментує матчі, але принаймні з шурином. Той, правда, тією ще дупою був, і коли Рисєк казав йому, що іноді жінці потрібно и по шиї дати, той кривився, ніби власні яйця в кропиву сунув. Але нічого, вип'ють, закусять, і тоді, можливо, їм вдасться відбрехатися від тієї чортової нічної меси.
У нього був анекдот для шурина, який розповіли хлопці на заводі. Жінка приходить до лікаря з фіолетовим, аж синім обличчям і каже, що чоловік б'є її, коли вип'є, а п'є щодня. Коновал відразу ж каже їй, що спосіб є: якщо старий повернеться з роботи чи з забігайлівки п'яним, вона повинна полоскати рот шавлією. Як мінімум годину. Огляд через місяць. І жінка повертається через місяць, як лікар прописав, обличчя ціле, навіть малесенького синця немає. Лікар задоволений, і вона запитує, чого це шавлія так діє? А коновал на те: часом просто треба хавало заткнути. Хе-хе, засміявся він власним думкам, бо це був справді хороший анекдот, жарт з реального життя, а такі найкращі.
Сніг перед сходами у під'їзд був ідеально розчищений. Двірникові пощастити, інакше б і йому дісталося. Адміністрація, мабуть, доклала зусиль перед святами, бо він глянув на поштову скриньку і побачив новесеньку, жовту та блискучу.
— Тю-тю, — прокоментував він уголос. — А плакали сучі сини, що фондів ні на що немає.
Він обтрусив сніг з взуття об килимок і попрямував нагору сходами. Підйом на третій поверх зайняв у нього мить, але засапався. Мабуть, через холод.
Встав перед дверима і схопився за ручку, але було замкнуто. Отже, Галини не було вдома. Пішла за покупками, мабуть, зустріла якусь подружку, і тепер вони пліткують, квочки срані. Дому в неї не було? Він понишпорив у кишенях і вилаявся, бо не міг знайти в жодній з них ключів. А, так, у нього не було сумки; він залишив її на роботі, і ключі були в ній. Щоб ще та пранця[2] швидше повернулася, інакше він би не стояв тут, як ті вила в гної. На щастя, замки голосно клацнули, і двері відчинилися. Дружина стояла в передпокої, дивлячись на нього з відкритим ротом.
— Чого така здивована? — Він увійшов до квартири, штовхнувши жінку плечем. — Хахаля якогось ховаєш? Та кому ти потрібна, хіба що сліпому?
Він скинув взуття в коридорі, зняв і куртку, і пішов на кухню.
— Що, нічого не приготувала?! — вигукнув він, відчуваючи, як його нерви не витримують, бо стіл був порожній, а в повітрі ніякого запаху. — Цілий день на дупі сиділа, і навіть супу немає? Що ти, курва, робила, га?
— Рисєк[3]? — спитала та тремтячим голосом.
— А кого ти, курва, сподівалася — глузливо вигукнув він, йдучи до неї. — Святого Духа? У тебе що, годинника немає? Невже в твоїй дурній голові так порожньо, що ти не знаєш, о котрій годині має бути обід?!
Божечки, яка ж вона була потворна. Тридцять п'ять років, а виглядала вона як стара бабина. Як можна було так запустити себе?! Зморшки на обличчі аж в очі кололи, навіть волосся посивіло, могла б якусь зробити завивку хімічну собі зробити чи щось таке, замість того, а не так лазити. Ганьба! Що, у неї дзеркала немає? Це від неробства все в голові покрутило. Мабуть так воно і є, якщо людина цілий день нічого не робити, то весь брудом заростає. Він на заводі як бурий віслюк орав, а цій навіть обіду не схотілося зготувати. Він стиснув кулаки, відчуваючи, що знову здають нерви, але ж не вдається: візьми себе, чоловіче, в руки, не нервуй. Якби й хотів, все рівно не вдається, як живеш з таким ось пустоцвітом.
— Обід є, зараз тобі нагрію, — з сльозами в голосі сказала вона, що дещо його заспокоїло.
— Риби купила? — різко кинув він.
— Риби?
— Ну, курва, рибу! Карпа і оселедця.
— Я... я...
— Яааа, беее, вее... — — почав він її передражнювати.
— Купила, — швидко відповіла жінка, відступивши на півкроку, що відразу ж виправило йому настрій: добре, нехай повагу чує.
— А Пьотрек ще в школі? — розглянувся він за сином.
— Так, — відповіла, на цей раз не запнувшись ні на секунду.
— Ще один дармоїд, — прокоментував він це, після чого сів за стіл.
Тим часом його дружина відкрила холодильник, взяла невеличку каструльку, поставила її на плиту, а потім увімкнула газ. Взяла тарілку з шафи та ложку з шухляди, але та впала і з неприємним гуркотом вдарилася об підлогу. Рисєк на це лише зітхнув і з жалем похитав головою. Жінка швидко підняла ложку, витерла її та поставила все перед ним.
— Хочеш чаю? — спитала вона.
— Так.
Вона наповнила чайник під краном і віднесла його до плити, розливаючи трохи води.
— Руки діряві, — зауважив Рисєк, дивлячись у вікно.
Галина насилу ввімкнула газ під чайником, її руки так тремтіли, що вона ледве могла над ними запанувати. Вона витерла лоба тильною стороною мокрої долоні і, не обертаючись, попрямувала до ванної кімнати. Жінка боялася, що не встигне, що звалиться дорогою, бо її серце калатало так сильно, що вікна всієї будівлі мали б задеренчати. Вона зачинила за собою двері та сіла на закрите сидіння унітазу. Витягла телефон з кишені светра й пошукала номер сина. Це було важко, бо сльози наповнили їй очі, а пальці ніяк не заспокоювалися. Зрештою, шморгаючи носом, вона знайшла номер Пьотра й натиснула зелену кнопку.
— Привіт, мамо, як справи? — весело, як завжди, привітав її син.
— Батько повернувся.
Телефон замовк. Син точно не сприйме це як жарт, подумала мати, бо це не смішно.
— Мамо, заспокойся. Як себе поводиться?
— Як... Галина на мить замовкла. — Як завжди. Підігріваю йому обід.
— Вийди з дому, негайно, — наказав він їй.
— Не можу.
— Я негайно когось пришлю.
— Пьотрусь...
— Я за містом. Патруль буде там через п'ять хвилин.
— Але...
— Все буде добре. Ми з тобою відключимося, я повідомлю, кого потрібно, а потім подзвоню тобі, ти ж не клади слухавку, поки хтось не з'явиться.
— Добре, синку, — сказала вона, вже спокійніше.
Жінка міцніше стиснула телефон у руці, ніби таким чином відчувала близькість сина. Сталося саме так, як він обіцяв; зателефонував буквально через хвилину.
— Галино! — почувся голос з кухні. — Ти що там, мотузку з'їла?
— Зараз іду! — крикнула вона у відповідь, одразу ж піднісши телефон до вуха.
— Мамо, не виходь.
— Він почне добиватися. Матюкатися почне.
— Тобі потрібно зачекати лише кілька хвилин; Павло десь на кутку, вечеряє вдома.
— Слава Богу.
— Не відключайся, мені потрібно чути все, що відбувається.
— Добре, синку.
Галина кинула телефон у кишеню светра, встала, змила воду в туалеті та пішла.
Вона пройшла повз дзеркало, відвернувшись від нього, здавалося, вперше в житті. Вона не могла дивитися в нього, бо знала, що побачить: своє бліде, перелякане обличчя. Але краще таке, ніж вкрите синцями або густим шаром косметики, яка мала приховати сліди її жахливого подружнього життя.
Жінка підійшла до плити та вимкнула вогонь під киплячим супом. Круп'яний суп був дводенної давності; Галина планувала вилити його сьогодні, але більше нічого не приготувала. Вона схопила каструлю кухонною рукавицею і на мить захотіла просто виплеснути гарячу юшку в п'яне обличчя чоловіка, але стрималася; вона ж пообіцяла Пьотрусеві.
Галина обережно налила суп у тарілку, молячись, щоб її руки знову не почали тремтіти. Вона не могла розлити цей клятий крупник, бо інакше б його змусила нервувати. Вона знала цей сценарій, репетирувала його роками. Один необережний рух — розлитий суп, кава, чай. Він зітхає, потім розмазує пальцем розлиту рідину по столу, дивиться на неї з виразом обличчя, який чітко говорить, що він більше не може її терпіти, та скільки ж це можна, на милість Божу. Якщо день хороший, це закінчується словесним сарказмом; якщо трохи гірше, тоді він стягує все, включаючи скатертину, на підлогу, пояснюючи, що він не свиня, тому в свинарнику не їстиме. Тільки от хороші дні в неї майже ніколи не бувають, погані — набагато частіше, а бувають і дуже погані.