З угорської переклав Сергій ПАНЬКО
Частина перша
ЛЕГЕНДА
ВЕРОНКУ ВІДВОЗЯТЬ
У Галапі вмерла учителева вдова.
Ще як ховали чоловіка її, учителя, то вже й тоді гробарям і на могорич не дісталося. А що-то тепер, коли й сама вдова пішла за ним слідом? Сяка-така коза, недогодована гуска та дворічне дівчатко — оце й усе, що залишилося по ній на цім світі. Гуску треба було годувати ще хоч би з тиждень, та, видно, й цього сердешній вдові не судилося. На гуску глянеш — подумаєш: поспішила, бідолашна жінка, умерти, а згадаєш про дочку — ні, надто пізно віддала Богові душу. Бо нащо тільки тій дочці й з'являтися на світ було? Хай би вже забрав Господь удову до себе разом з її нещасним чоловіком. (Що вже гарний був у нього голос!) Дитинка знайшлася зараз по батьковій смерті, через місяць або через два щонайбільше. Нехай би мені усох язик, коли б я про вдовицю що поганого сказав. І в думках не було такого.
Була вона хороша, статечна молодиця, та нащо їй було вже оте малятко? Наскільки легше було б на душі в неї, коли б вона, на той світ переставляючись, могла б і дитятко разом із собою забрати, аніж покидати його напризволяще.
Та й не випадало їй отаке, хай Бог простить.
Мали-бо вони дорослого сина, хвалити Бога, капелана. Був він добрий син, та тільки не допомагав іще матері, бо був лише капеланом у якогось убогого парафіяльного священика в далекій Словаччині. Аж ось тижнів зо два тому пішла чутка, ніби він одержав окрему парафію в невеличкому селі Глогові, що загубилося десь серед гір Шелмецбані та Бестерце. Знайшовся у Галапі меткий чолов'яга, пан Янош Капіцані, який замолоду наймався погоничем і тоді ж таки побував із своїми волами в тих місцях, тож із його слів виходило, що Глогова — то страшенна глушина.
Аж ось саме тепер, коли, ставши священиком, син міг би хоч трохи підтримувати матір, заманулось їй померти.
Та зараз хоч плач, хоч ні, а мертва однаково не воскресне, тож зазначу тільки, — на честь шановним мешканцям Галапа, — що поховали небіжчицю як належить. Щоправда, грошей на похорон зібрали замало, навіть козу довелося продати, щоб на все вистачило; та залишилася гуска, а що кукурудзи вже не було, вона скоро схудла, перестала задихатися, її незграбна хода, причиною якої було гладке черево, змінилася на колишню жвавість, словом, гуска була врятована від загибелі завдяки смерті іншої істоти. Така вже мудрість у Всевишнього, що, позбавляючи життя одного, дарує життя іншому, адже, повірте, до книг небесної канцелярії тварі розумні й нерозумні вписані однаково ретельно й опікуються ними з такою ж старанністю, як і королями та герцогами.
Творець бо мудрий, милосердний та всемогучий на віки й правіки, але ж пан галапський війт теж велике цабе. Відразу після похорону він розпорядився, щоб маленьке дівчатко, яке при хрещенні нарекли Веронкою, десятник щодня переводив по черзі із хати до хати і щоб господарі годували її як належить.
— І доки це отак у нас ітиме, пане війте? — гомоніла громада.
— А доки я не зволю по-іншому розпорядитися, — відрубав на те Міхай Надь.
Так тривало днів з десять, коли оце пройшла чутка, ніби заможні господарі Мате Біллегі та Ференц Коцка ладнаються до Бестерцебані продавати пшеницю — бо, кажуть, тамтешні євреї не набралися ще розуму, не під пару нашим.
Міхай Надь миттю скористався з такої доброї нагоди:
— Везете збіжжя, то заразом і дитя з собою беріть, передайте братові-священику у Глогову. Якраз десь там по дорозі й трапиться вам ота Глогова.
— Як же це вона нам трапиться, і близько не буде, — заперечували господарі.
Отож-бо й глядіть, щоб трапилася — і край! — вирішив війт.
Що вже не відмовлялися, які лишень причини не вигадували: і гак великий давати треба, і в дорозі з дитиною натерпишся лиха — довелося таки підкоритися. Наказ є наказ. От одного ранку, у середу, навантажили віз пана Біллегі лантухами до самого вершечка, підняли нагору кошик і посадовили в нього Веронку та гуску — материзна бралася з собою. Молодиці з верхнього кінця села напекли медяників, калачів з маком, натоптали торбинку сушениць на дорогу сирітці, що їхала не знати куди, у чужий, страшний світ; коли важкий віз рушив з місця, заплакані молодиці навіть зойкнули, шкодуючи кришеняточко, яке не знало, куди й навіщо його везуть, бачило тільки, широко посміхаючись, як рушили коні й назустріч побігли будинки, сади, поля і дерева.
ГЛОГОВА ЗА ДАВНІХ ЧАСІВ
Глогову бачив не тільки пан Капіцані — бував у ній і сам автор цієї оповіді. Це занедбана, незатишна місцина, де серед голих скель, у тісній ущелині, притулилося маленьке сільце.
Куди не глянеш навкруги, нема тут і натяку на сякий-такий битий шлях, не те що на залізницю. Останнім часом, здається, між Бестерце і Шелмецбанею курсує якась тарадайка, однак до Глогови і вона не доходить. Мине ще півтисячоліття, не менше, перш ніж до Глогови сягне цивілізація. Ґрунти там глинисті, неродючі, непоступливі. Кажуть, що такі ґрунти мало до чого придатні — родить там лише овес та картопля, усе інше не приймається, — та й те мало не силоміць із матері землі вибивати доводиться.
Ні, не рідна мати ця земля, скоріше мачуха. Нутро її набите камінням, а поверхня порепана, взялася шкарубинами та рівчаками, краями яких хилиться під вітром біла ковила, наче сиві волоски на підборідді в старої баби.
Чи, може, ця земля занадто стара? Навряд чи старша за яку іншу. Лиш раніше виснажилася. Там, унизу, золотом колоситься рівнина, — багато тисячоліть вона живила самі билинки, а тут росли велетенські дуби, то й не диво, що земля швидше втомилася.
Так, тут панують убозтво та злидні, та все ж є в цьому краї якась чарівна принадність, мила серцю поезія. Могутні стрімчаки по-своєму прикрашують розкидані серед них благенькі хатинки. Недоречними були б тут величні замки — їхні химерні вежі перебивали б урочисту красу скель.
Повітря навколо напоєне пахощами бузини та ялівцю. Інших квітів тут немає. Хіба що в чиємусь садочку підніме маківку біла чи червона мальва, яку босонога дівчина-словачка з білим, наче конопля, волоссям поливає вранці з цеберка.
Ще й зараз неначе бачу маленьке словацьке село тисяча вісімсот сімдесят третього року — саме тоді я й завітав до нього, — хатинки, городики, засіяні люцерною та обсаджені кукурудзою, а посередині одну-дві сливи, попідпирані жердинами. Фруктові дерева свою справу знають, наче змовляються: "Нумо, погодуємо бідних словаків!"
У той час, коли я там був, у Глогові помер священик, і мені разом із становим довелося приймати спадок. Це не завдало нам якогось великого клопоту: після небіжчика зосталися лиш старі меблі та кілька ношених сутан.
Парафіяни оплакували свого пастиря.
— Сумирний був чоловік, — казали вони, — от господар з нього був ніякий. Та ніде правди діти, не було в нього і на чому господарювати.
— Пощо ж ви своєму пастирю та не платили більше? — дорікнув парафіянам становий.
Довготелесий словак, що мав волосся, заплетене у тугу кіску, хвацько підтягнув на череві пасок і відповів:
— Священик не наш слуга був, а Божий. Нехай кожний своєму слузі й платить.
Поцінували ми спадщину і вирішили, поки візник запрягає коні, зазирнути на хвильку до школи — становому подобалося грати роль покровителя наук.
Школа була розташована в низенькому, напівзруйнованому будиночку із солом'яною стріхою, — дранку у Глогові міг, природно, мати лиш Господь Бог: проте і його житло було доволі скромне: дзвіниці йому не поставили, за неї правила невелика бантина із дзвоном.
Учитель чекав нас на подвір'ї. Якщо пам'ять мене не зраджує, звали його Дєрдь Майзік. Це був кремезний, міцний чолов'яга у повному розквіті сил, з розумним інтелігентним обличчям та прямою і щирою мовою, що одразу привертала людей до нього.
Учитель завів нас у клас: старанно зачесані дівчатка сиділи ліворуч, хлопчики — праворуч. Коли ми увійшли, діти галасливо підвелися й співучими голосами протягли:
— Вітайте, пані, вітайте! (Добрий день, панове!)
Діти були рум'яні, кругловиді: усі вони втупилися в нас широко розкритими оченятами однакового горіхового кольору. Становий поставив їм кілька запитань, певна річ, нескладних: чи єдиний Бог, як називається наша країна тощо, — однак дітей вони захопили зненацька і примусили замислитися.
Та становий, людина поблажлива, по-дружньому поплескав учителя по плечу:
— Я задоволений, amice[1].
Учитель вклонився і, як був без шапки, провів нас у двір.
— Гарні дітлахи, — весело промовив становий, — але чому це так, domine frater[2], що всі вони такі схожі одне на одного?
Глоговський наставник дещо зніяковів, та потім його чисте рум'яне обличчя блиснуло неудавано веселим поглядом:
— Бачите, ваша честь, влітку все чоловіче населення Глогови розходиться по долині на польові роботи, і я до самої осені залишаюся сам-один як палець. — На устах у нього заясніла лукава посмішка. — Ви мене зрозуміли, ваша честь?
— І давно ви тут?— пожвавішав становий.
— Чотирнадцять років, прошу пана. З питання бачу, що зволили мене зрозуміти.
Цей короткий діалог зберігся у моїй пам'яті і досі. Посідавши в коляску, ми із становим знай згадували його і ще довго сміялися між собою. Дома становий частенько розповідав про цю пригоду гостям, потішаючи їх нею, як найбільшими ласощами.
Минуло зо два тижні, і з Глогови прийшла звістка, що туди призначено нового священика, якогось молодого капелана, на ім'я Янош Бейї. В зв'язку з цим становий, добре пам'ятаю, зауважив:
— Тепер принаймні наш наставник не буде такий самотній у літню пору.
НОВИЙ СВЯЩЕНИК У ГЛОГОВІ
До Глогови прибув новий священик. Привезли його глоговські парафіяни на єдиному старенькому возі, до якого запрягли дві криворогі корівчини. Дорогою церковний сторож Петер Славік навіть доїв їх у цеберко і пригощав молоком молодого попа.
— Добряче молоко, — приказував Славік, — особливо у Бімбо. Прекрасне молоко, нектар, та й годі!
Усі пожитки молодого священика складали нефарбована дерев'яна скриня, клумак з постелею, дві палиці та перев'язані мотузкою мундштуки для люльок.
У селах, що траплялися при дорозі, до глоговців чіплялися цікаві:
— Що ж це ви своєму панотцеві на кращий виїзд не спромоглися?
Що й казати, набралися глоговці сорому.