Переклав з угорської Михайло ТОМЧАНІЙ
ЧАСТИНА
I
Розділ перший
СТУДЕНТИ В ОЛОСРЕСЬКУ
Я відтворюю цю історію на основі хроніки, сторінки якої ще не встигли пожовкнути. Пишу по порядку так, як воно було. Зображувані пригоди настільки правдиві, що навіть імена не знаходжу потрібним міняти, нічого не прикрашаю, не додаю від себе. Той, хто записував у щоденнику ці подіі, не мав звички брехати. І для чого йому було обманювати самого себе? Отже, кожний його рядок — правда. І чого б я мав усе міняти на неправду?
З щоденника довідуємось про те, що приблизно вісімдесят років тому два студенти Шарошпотоцького університету* появилися зразу ж після обіду в одній олосрсській корчмі (*Шарошпоток — Поток, місто в комітаті Земплен). Вони направлялись в сусідній район, у Борноц, на канікули "per pedes apostolorum* "( *Іти пішки, ногами апостолів (лат.)).Тоді студенти не були такими білоручками, як тепер. Серед учбових приладь перше місце у них займала бамбукова палиця, а транспортом служили їм власні ноги. Але вже й тоді шлунки у студентів бурчали, навіть більше, ніж у теперішніх. Обидва студенти — кожний з яких був прикрашений бородою і вусами — зробили кислі міни, коли корчмарка з люлькою в зубах заявила, що немає чим нагодувати їх.
— Ой,— мовила корчмарка, яка трохи розумілась на куховарській латині,— sero venientibus ossa* (*Тому, хто пізно приходить, дістаються кістки (лат.)).Чого ви не прийшли на годину раніше? Таке в мене було рагу, що після нього сам палатин* тарілку вилизав би (*Палатин — намісник австрійськоrо імператора в Уrорщині).
— А ви, тітко, не зготували б щось нашвидку? — попросив один із студентів, смиренно глянувши на жінку.
Та, випустивши з люльки важкий клубок диму, згодом ласкаво сказала:
— Є в мене кілька молодих курчат у дворі, якщо зможете зловити парочку або вбити, то я вам їх засмажу.
Чому б не могли?! Шарошпотоцькі студенти і нечистого зловлять (якраз у цьому році Полі Молнар з Левелека упіймав одноrо, хоч той був без тіла і вхопити не було за що). Курчата — інша річ. Правда, перед Великоднем вони ще дуже малі й худенькі.
Так чи інакше, студенти вийшли надвір і почали ганятися за курчатами, а ті від страху розбіглись по хлівах та різних закутках, залізли під дрова.
Посеред двору стояла одинока підвода — легкий угорський візок з оббитим шкірою сидінням. Коні були напіврозпряжені, голови їхні ховались у досить популярному середкінського світу предметі, який люди чомусь називають рептухом з вівсом. Чути було монотонне похрумкування.
На сидінні лежав горілиць, гріючись на сонці, білявий і голубоокий худенький хлопчик. Правий полудрабок воза торкався мигдалевого дерева, вкритого блідо-рожевим цвітом. Пелюстки одна за одною падали просто на хлопчика. Він ловив їх, розглядав, потім кидав геть. Цим і забавлявся. Візник, що порався біля коней, вже вдруге звернувся до хлопчика з запитанням:
— Може, злізеш, Лайошkо?
— Чого?
— Може, вип'єш трошки вина?
— Ні.
Витівка вусатих шарошпотоцьких студентів привернула до себе увагу хлопчика. Та й не дивно. Потоцькі студенти на селі — дуже рідкі гості: їх тут не завжди можна бачити, не те що дивитись, як вони ловлять курчат. Хлопчик зліз з воза і своїм гострим та розумним поглядом почав стежити за тим, як вони ганяються за курчатами, намагаючись загнати їх в якийсь куток, де можна було б їх зловити або підбити палицями.
У дворі зібралось чимало народу, щоб подивитися на це забавне видовище. Сусіди виглядали з-за парканів, а насмішкуваті дівчата, Агнета і Панні, лишили через них немитий посуд: вони теж зацікавились гарними паничами. Агнета одного з них — худішого — знала. (Дуже великим паном був його батько). Крім цього, у двір заглянув Дюрі Сабо, гайдук* при фівсолгабіро** його завжди можна було бачити недалеко від корчми (*Гайдук — сільський поліцай; **Фівсолгабіро — солгабіро, фівбіро, начальник волості). Сюди його тягне якийсь дідько, що засів, ненаситний, в його горлі. Але цього разу він прийшов сюди на шум, що привернув його увагу. Шкода було б пропустити таку смішну подію, як голодні студенти ловлять курчат. Ага, зловив! Ой, йой! Прокляті створіння з рук вислизають!
Всі cміялися, кепкували. Ну, дивіться на них, які незграбні ці студенти! Не від пана професора Кеві вчитися їм цієї справи! Кращими вчителями в цьому можуть бути лисиця або тхір!
Вийшов надвір і сам корчмар; у нього теж була коротка люлька—чубук, як і в дружини. Обличчям вони були схожі одне на одного і відрізнялись тільки тим, що вона ходила в спідниці, підпершись одною рукою в бік, а другою тримаючи мундштук люльки, а чоловік, навпаки, носив штани і одну руку тримав у кишеньці фартушка.
— Ге-е-ейІ Обережно, domini*, з своїми палицями, не вбийте улюбленого півника моєї дружини, бо буде велика біда ! (*Domini— панове (лат.))Гей, Наполеон! Тікай, Наполеон!
Між курчатами, яких ганяли студенти, опинився великий півень з красивим гребенем і пишним пір'ям на голові, кольором подібний до фазана. На одному білому пері його пишного вигнутого хвоста було написано друкованими літерами: "Віват, Наполеон Бонапарт!"
— Убийте он того молодого, шафранно-жовтого, або того білого! — вигукнув корчмар.— Он, біжить до клуні.
Але студенти не добились успіху: палиці їхні не попадали в ціль. Тоді маленький учень вийняв з кишені пращу, заклав туди камінь і, сильно покрутивши нею, раптом відпустив тятиву. Камінь, засвистівши в повітрі, полетів, мов стріла, попав у дурну голову курчати і розтрощив її. Курчатко закрутилося і впало. Може, це й краще для нього: воно не буде кульгати, ніж куховара не різатиме його, воно померло раптовою смертю на курячому полі бою.
— Чудово,— зраділо вигукнув корчмар.— Так тільки бог стріляє і пан Дорі. (В той час Вільгельма Теля ще не зображували на гральних картах, інакше корчмар знав би його).
Малий хлопчик знову підняв камінчик. На цей раз він попав у біле курчатко, яке теж відразу віддало богові душу.
— Вам ще потрібно? — спитав учень, трохи хизуючись.
З його хизування можна було б посміятися. Подумати тільки! Такий карапуз, і так осоромив двох дорослих студентів: "Вам ще потрібно?!" .
На щастя, студенти не почули його слів, навіть не помітили самого хлопчика: юрист із Шарошпотока надто велике цабе, щоб йому звертати увагу на малого учня. Лев, мабуть, помітить мурашку в піску, навіть відчує її під ступнею, а око шарошпотоцького юриста не спроможне бачити учня. Що не можна, то не можна. Є величини над усяке порівняння ...
А втім, присадкуватий, білявий, круглоголовий студент підійшов до хлопця і поплескав його по плечу.
— Ти добре показав себе, друже! Рости великий, братику!
Більше він нічого не сказав йому, але й ці кілька слів хлопчик добре запам'ятав собі. І коли учень через тридцять років згадав про цей випадок шарошпотоцькому юристові з круглою головою, у нього розширились від здивування очі.
Проходячи повз підводу, студент недбало звернувся до візника, що знімав саме рептух.
— Як звати хлопчика?
— Кошут Лайошко*, — відповів той (*Лайош Кошут (1802-1894) — вождь угорської революціі 1848 р., національний герой Угорщини).
— Здібний хлопчик,— зауважив круглоголовий. (Він уперше почув це прізвище, — але не востаннє).— Він гімназист? Еге ж.
— Де навчається?
— В Уйгелі.
Старший із шарошпотоцьких студентів, тендітний , скромний, з тонкими рисами обличчя, підняв підбитих курчат і з тріумфом поніс їх корчмарці. По дорозі в нього вихопила їх з рук дівчина Агнета, сказавши:
— Пане граф, давайте курчат сюди, в мене саме є окріп, і я їх умить обскубу.
На кухні здійнялась метушня: жарили сало, товкли сухарі, розбивали яйця,— лунала та музика, що була найбільш приємна для вуха голодного студента. Але доля готувала їм щось інше. Так вже судилося студентам, що щось повинно було перешкодити їхньому обіду. Правда, щось невелике, але досить вирішальне. В такому випадку все може зіпсувати справу, наприклад, кіт, який безжалісно з'їсть засмажене м'ясо. Тоді і кіт має великий вплив у вирішеню людської долі і може змінити весь її звичайний хід. Цього разу, замість кота, це зробив пан фівсолгабіро. Так завжди, коли доля хоче з когось посміятися, то посилає туди солгабіро.
В той час посаду солгабіро займав барон Іштван Дорі. В ту хвилину, коли в корчмі заходилися смажити курчат, барон сидів на терасі свого палацу і розмовляв з представниками влади села Беніо. Перед ним з непокритими головами стояли: староста, літня вже людина, Мартон Жомбейк, присяжні — Мігаль Коппонто і Габор Сабо.
Сам барон дивовижним виглядом своїм нагадував скрипку: він мав великий живіт, малу голову, що трималася на худій і довгій шиї. Ніхто навіть не повірив би, що він був колись військовим. А це ж правда. І немало гріхів узяв він на свою душу. Він служив не тільки нашому цісареві, його величності Францу, але й іншим правителям. Він плавав по морях, обійшов багато держав, але ніде не залишив по собі хорошої слави. Навіть побував серед темношкірих дикунів. Старий камердинер його розповідав, що одного разу дикуни хотіли пана Дорі з'їсти. Цьому можна повірити, бо вони його вже навіть обскубли. (Він безволосим повернувся додому в Олосреськ). Як це трапилось, що дикуни не з'їли його, ніхто не знає в селі, але у всякому разі шкода, що не з'їли,— тепер він не сидів би на наших шиях.
Одним словом, Дорі добре нажився за рахунок народу. В згадану хвилину барон сидів на зеленій терасі, слухав представників — влади з Беніо, які, між іншим, заявили, що продали громадське вино. Прибули купці з Бестерцебані й закупили весь десятирічний запас вина, що був у підвалах. За рідке золото вони заплатили твердим. Зараз саме було вигідно його продати, бо вино з передгірських виноградників було в ціні. Адже в цьому році в Константинополі обрали нового султана. Кажуть, новий султан має оженитися, триста дівчат взяти собі в жінки. Це паскудне створіння триста весіль справлятиме, тож для цього, звичайно, багато вина потрібно.
— Жомбейк, ви дурень,— зі сміхом кинув йому барон.— Таж турок не п'є вина.
— Не звольте їм вірити, прошу низько.
— Скільки вам заплатили купці?
— Круглих дві тисячі форинтів.
— Куть-куруть! — вигукнув барон: він звик так висловлювати своє здивування.